Останнi орли
Шрифт:
— Я не лях, панотче, а руський i грецького закону, я православний!
— Що-о? — аж пiдвiвся здивований ватажок. — В лядськiй зброї i лядськiй шкурi?
— Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш… щоб легше було втекти.
— Припустiмо… сiє можливо… Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної вiри?
— Та чим хочеш, панотче… Ось, дивiться ж, i розмовляю, i хрещусь по-нашому!
— Гм! I вiри гiдне, i вiрити не подобає, - вагався диякон.
— Розмовляти й хреститися не штука, — пiдозрiливе мовив бас, — цього ляхи в наших краях навчилися.
— Iстинно глаголиш, — погодився диякон. — А ти ось краще прокажи нашi молитви… Знаєш?
— Аякже, — зрадiла
Диякон зупинив її на половинi псалма Давида "Помилуй мя, боже".
— Воiстину православний, братцi! — сказав вiн козакам, якi принесли полонянку. — Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпiдифора на крилас!
— От так штука! — засмiявся скрипучим смiхом старший козак. — А я, бач, хотiв штрикнути його ножем, та Петро не дав… Тiльки постривай! Як же то мiж черничок опинився хлопець? Це ж, здається…
— Возбраняється, — пiдхопив диякон. — А тому, — звернувся вiн суворо до дiвчини, — оци, хто ти єси, якого звання, звiдки прибув i з якої причини помiж черничок вештаєшся?
Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань i не знала, що вiдповiсти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе пiдозру; сказати ж чисту правду дiвчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б пiдтвердила правдивiсть її слiв, а на випадок чого й заступилась би…
— Я київського генерального обозного, — мало не зiрвалось у Дарини з язика — "дочка", але вона вчасно утрималась i затнулася, — генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком i настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхiседеком з листами, в яких вони обiцяли черницям у скорiм часi допомогу й просили, щоб тi не спокушалися принадами унiї, а твердо стояли в православнiй вiрi, тодi й цариця заступиться… Ну, я сюди прибув… а тут наїзд конфедератiв. Двох черниць вони пiдкупили, й тi вiдчинили їм браму. Поляки вдерлися… а я заманила одного пана в келiю… заманив, — поправилася Дарина, — i вбив… А вбивши, переодягся в усе лядське i, вибравши хвилину, коли всi до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тiкати… А тут мене твої люди й схопили…
— Так, так, — пiдтвердив Петро, — панич тiльки-но кинувся навтiкача пiд верби, а я йому на голову кирею та й злапав.
— Велелiпно! — усмiхнувся диякон. — А то я вже хотiв тебе трохи пiдсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода… Ну, ми своє надолужимо, — i вiн з такою силою стис i потер свої руки, що аж пальцi хруснули. — То ти, отроче, повiдав нам iстинну й чисту правду?
— Присягаюсь Всевишнiм i моєю поневоленою вiтчизною Україною!
— Гарна присяга! — хитнув головою панотець. — Ну, глаголай же, але не вiд лукавого: ляхл-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирi?
— Там, з ночi…
— А багато їх?
— Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву i влаштували там свiй нелюдський бенкет, то їх було з пiвсотнi… Ну, частина ще стояла на вартi, а хто грабував по льохах i келiях… усiх набереться, мабуть, добра сотня.
— Ну, а нас буде десяткiв iз шiсть, — сказав диякон. — Отже, на кожну руку по ляховi, стукнув лобом об лоб — i дух спустять! — мiркував вiн уголос. — Що ж вони, тi розбiйники, наробили? Пограбували все? Вирiзали сердешних черниць? — знову звернувся ватажок до полонянки.
— Гiрше! — вiдповiла Дарина i з невластивою паничевi соромливiстю почала обережно розповiдати, щоб не збитися в родових закiнченнях слiв, про все, що сталося цiєї ночi.
Її розповiдь, сповнена щиростi й благородного обурення, викликала гнiв
— Гей, до зброї! — гаркнув диякон. — На коней!
— На коней! До зброї! — луною покотилася команда по яру, i в синюватiй iмлi його посхоплювались i заметушилися людськi постатi.
— Слухай, панотче, батьку-отамане! — знову заговорив недовiрливий бас. — Що клятих панiв треба знищити всiх до одного, то це — справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велiв. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, i бог береже.
— Iстинно глаголиш… — погодився ватажок i схилив голову на знак уваги.
— Це хлоп'я, чи нехай i паненя, з усього видно, православне й письменне, — похмуро провадив бас, — та в душу до нього нiхто не залазив… на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскакує, та й очi, мов не знає куди подiти їх… Добре, що вiн православний, але хiба помiж православними не може бути зрадника? А що, коли вiн польський шпигун, коли вiн прикидається й хоче заманити нас у пастку? Що тодi?
— То на палю його! — озвалося кiлька голосiв.
— На палю! На шибеницю! На страшнi муки! — палко вигукнула Дарина. — Якщо такi недолюдки й зрадники можуть завестися серед нещасного, пограбованого народу, то нема й не може бути їм пощади! I шановний пан радчий має цiлковиту рацiю… в цi часи особлива обережнiсть потрiбна. А моє слово до вас таке, чеснi браття: прив'яжiть мене отут, поставте ще варту, яку хочете, i коли виявиться, що я дурив когось чи замишляв якусь каверзу, — вчинiть зi мною те, що вам на думку спаде. Але богом великим молю вас, хрестом його сина й сльозами його матерi благаю, не гайте й хвилини! Брама не зачинена… Я ж пробралася! — знову обмовилась Дарина. — Усi ляхи, i пани, i жовнiри, i челядь, п'янi, як нiч, сплять непробудно… коло брами лежать двоє… А на свiтанку сон, та ще сон п'яний, особливо мiцний… Ви їх усiх перев'яжете, як баранiв, — присягаюсь усiма святими, а головне, врятуєте сестер-черничок, бо багато хто з них захоче сховати свою ганьбу на днi озера, а багатьох недолюдки можуть повбивати… Зi мною робiть що хочете, але поспiшайте до монастиря i рятуйте черниць, — гарячим закликом кiнчила свою схвильовану мову Дарина.
Енергiйне, щире слово полонянки вiдразу прихилило до неї гайдамакiв, навiть самого скептика-баса.
— Гм! — крекнув вiн. — Добре панич сказав… козацька щирiсть, а серце, видно, не з боязких… То ти даруй менi, старому!
— Спасибi за добре слово, — вклонилась Далина. — Побiльше б нам таких старих i розумних голiв, то й Україна запанувала б пишно, без панiв, без катiв, на волi.
— Ну, амiнь. Ми вiримо тобi, — сказав диякон.
— А все-таки зв'яжiть мене для певностi, — порадила дiвчина. Пропозицiю її зустрiли добродушним смiхом.
— Ну, що ж, — осмiхнувся ватажок, — вволимо паничеву волю. Зв'язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сiмох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого… поки ми впораємось… Го-го! Вiзьмемо! В разi чого на перший поклик кинешся до нас з кiньми на допомогу… Ну, гайда! Показуй дорогу!
— За мною, але нишком! — сказав бас i, пiднявши руку, в якiй тримав шапку, пiшов до крутого виходу, що вiв з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага.
Лишившись в таборi, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу i вернувся до зв'язаного панича. Пiдкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сiв i закурив люльку. Сонце уже зiйшло, та з цих нетрiв було видно гiльки рожевий вiдблиск, який наповнював таємничi лiсовi глибини радiсними свiтлотiнями…