Останнi орли
Шрифт:
— Гм… аще так… — зам'явся диякон.
— У панича справдi сестра… — втрутився в розмову й Петро. — Батько Найда казав, щоб берегли її…
— Ну, то гайда з нами! Хлопцi, на коней! Зайвих вiзьмiть на повiд! З богом!
I загiн, вирушив у зворотну путь, попрощавшись з товаришами, якi зосталися при монастирi.
Загiн посувався вперед обережно, розтягнувшись по звивистих стежках густого лiсу; їхали мовчки, та в очах гайдамакiв свiтилася горда свiдомiсть виконаного обов'язку. Петро уважно поглядав на всi боки, вiд'їжджаючи то праворуч, то лiворуч вiд стежки в глибiнь лiсу,
Пробираючись дуже повiльно гористою мiсцевiстю, через лiсовi нетрi й глибокi яруги, загiн тiльки надвечiр виїхав на узлiсся. Тут гайдамаки злiзли з коней, спутали їх i по-богатирському розляглися спочивати.
Отець диякон теж лiг на м'якiй травi. Вiн поглядав на призахiдне сонце i розмiрковував, чи рушати зараз далi, чи дати вiдпочинок коням.
До нього пiдiйшов Петро.
— А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всi зiбралися…
— Та от саме про це i я думаю, — вiдповiв диякон. — Пiдночувати — не пiдночувати, а все ж лiпше дiждатися мiсяця — козацького сонця.
— Авжеж! — погодився й Петро. — А то я йду ген отам понад узлiссям i бачу, що за дальнiм горбом причаїлось якихось двоє людей. Я їм свиснув, а вони дременули до лiсу… чи не лиходiї якiсь?
— А в якiй одежi — не розiбрав?
— Далеко було, а вже смеркає… Тiльки нi, здається, в простих свитках.
— Ха, ха! — розсмiявся диякон. — Подорожнi! Побачили стiльки ляхiв, ну й утекли вiд страху.
— I то правда… — почухав потилицю Петро. — А ще не гаразд ось що — цей панич: спершу все хотiв кинутися на пошуки сестри, а як виїхали, то й забув про неї… Я зупиняюсь раз у раз, шукаю її… батько Найда просив поберегти, вiд обозного з Києва була тривога, а братик тiльки посмiхається та пiдганяє мене; навiть уже з лiсу почали виїжджати, а йому й байдуже… Щось воно не теє… а чортзна-шо… як же менi тепер батьку Найд; на сiлi показатися?
— А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ким тепер не так побалакаю! Петро квапливо пiшов i довго не повертався. Вже з лiсу поповзли у видолинки нiчнi тiнi, вже вечiрня заграва перетворилась на блiдо-золотисту смужку й блиснули в небеснiй глибинi двi-три зiрочки, коли нарештi з'явився Петро, мiцно тримаючи за руку Дарину.
— Тiкати був надумав, насилу догнав, — захекавшись вiд утоми, доповiв парубок.
— Е, то це штучка! — протяг диякон, пiдводячись на лiктi й спрямовуючи на дiвчину грiзний погляд.
— Авжеж! — пiдтримав його Петро. — Я кажу, ступай, мовляв, паничу, до отамана на допит, подивимося, який ти брат єси. А вiн оглянувся, i на коня! Та добре, що потрапив на буланка. якого я привчив до свого посвисту, а то б — шукай вiтра в полi! Я кричу — лови його, лиходiя, а вiн як пiрнув у бiлу млу, та й щез… нашi — хто сюди, хто туди… а конi стриноженi… Ну, догадався я нарештi, свиснув… кiнь i почув, заiржав здаля, я ще… I хоч як пришпорював панич буланка. а
Дарина стояла нi жива, нi мертва, розумiючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, — спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблi. Залишався один порятунок — признатися… Але як тепер подивляться на це признання? Перевiрятимуть? Її огорнуя жах… Дiвчина мовчала, геть розгубившись.
— Ну, — пiдступив до неї iз стиснутими кулаками диякон, — хто ж. ти єси? Га? Братик тiєї панни, доньки обозного? Га? Братик?
— Нi! — нарештi вiдповiла з одчайдушною рiшучiстю панна.
— Виходить, ти все брехав? — заскреготiв зубами ватажок.
— Мимоволi… а тепер по чистiй совiстi… як перед богом.
— Скажеш правду? Ха-ха! — люто зареготав диякон. — Хто ж тобi повiрить. Ах ти, негiдник: Брехнею свiт пройдеш, а назад не вернешся!. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку — не повiрю! А поки що, перед тим, як допитувати, вiзьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з пiвсотнi…
— На бога! Постривайте! — розпачливо вигукнула Дарина. — Я не дамся на ганьбу… — I вона схопилась за шаблю.
Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо пiймав дiвчину за руку й далеко вiдкинув її шаблю та пiстолi. Нiхто вже не слухав нi слiз, нi протестiв, н' зойкiв Дарини. Нiхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно вiдбивалася. З неї вже здерли кунтуша… Слабкими руками дiвчина ще чiплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподiване, незвичайне, що одразу всiх пiдняло на ноги.
З лiсу нараз пролунали пострiли й слiдом за тим на козакiв, якi безпечно лежали в травi, ринули десятки вершникiв з вигуками:
— Смерть ляхам! Бий собак!
Не розiбравши тих вигукiв i не бачачи нападникiв в обличчя, ошелешенi гайдамаки вступили було в бiй, та вiдразу ж порозбiгалися i кинулися до коней, а iншi — до поставлених у козли списiв i мушкетiв.
Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечi кунтуш i схопити свою зброю.
Ватажок загону нападникiв, мов буря, летiв попереду вигукуючи: "Палiть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втiк!
Диякон закам'янiв, немов громом прибитий, але то була одна мить. я потiм вiн кинувся в самiсiньку гущу бою i загорлав несамовито: "Схаменiться, дурнi! Цур вам! Ми свої! Ми не ляхи, чортяки ви!"
Цi вигуки, пiдхопленi десятками голосiв, викликали замiшання в обох загонах, а незабаром у загальному лементi почулись i регiт, i добiрна лайка.
Крик диякона ошелешив, як обухом по лобi, й лицаря, що мчав попереду нападникiв, та вiн не мiг на всьому скаку зупинити коня i. налетiвши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув:
— Хто ти?
Дiвчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицаревi й, пiзнавши його, скрикнула:
— Найда! Рятiвник наш!
— Боже! Дарина? — вигукнув у свою чергу отаман i упустив шаблю додолу… Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зiбрався натовп "полякiв" i їхнiх "ворогiв". Отець диякон теж поспiшив до батька-отамана.