Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

— Еге ж, замок мiй… теє… замок — фортеця, — забелькотiв i губернатор, силкуючись пiдбадьорити себе й перейнятися вiрою в слова Пулавського. — I менi тут нiякий дябел не страшний, як бога кохам!

— Та й ми своїми грудьми й шаблями постоїмо! — загукала молодь, брязкаючи острогами й шаблями.

— О, me miserum! — вигукнув Мокрицький. — Усьому злу причиною той баламут Мельхiседек!.. Я давно казав, що проклятого попа треба знищити, та його ясна мосць, пан бiскуп, усе не зважувався… Ох, правда, я й сам мiг дати наказ, та схибив… Меа culpa, mea maxima culpa! А заварив кашу цей схизматський пес, ця бестiя! Вiн усюди їздив iз скаргами — i в Київ, i в Петербург, i до Варшави; вiн

скрiзь розсилав iз свого схизматського гнiзда бунтiвникiв i шпигунiв, вiн вигадав байку i про Найду: нiбито цей чернець є Богун, якому господь послав Мафусаїлiв вiк i якого призначив стати на чолi повстанцiв… Бараняче бидло повiрило цiй байцi й носиться нинi з тими героями, як дурень iз ступою… Але я присягаюсь iм'ям найсвятiшого папи, що цього головного пророка, цього хлопського месiю Мельхiседека знищу, розчавлю… i всi їхнi надiї розсиплються на порох! Днiв три тому я одержав звiстку, що мотронинський iгумен подався до Гервасiя у Переяслав i що його мало не схопили бiля Сокиринцiв, та вiн вислизнув, — але це йому вдруге не вдасться!.. I я його скараю на горло! Ось навiть зараз поїду туди…

— А я того Найду посаджу на палю!.. Бий мене триста перунiв, коли не посаджу! — вигукнув Стемпковський.

— Так! Поражу пастиря, i розбредуться вiвцi! — напутливе промовив Мо-крицький.

— Ось що, панове! — владним голосом заговорив Пулавський. — Я негайно вирушаю в Радомишль, де стоїть наше кварцяне вiйсько, i примчу з ним сюди… Треба вдарити зненацька й приголомшити ворога!

— Цiлком слушно, — пiдхопив Стемпковський. — I я поїду з паном колегою!

— Хай зiйде на вас beneditio! — пiдняв руки Мокрицький. — Я теж їду разом з вами, панове, пiд вашим крилом!..

— I гайда зараз же! Тепер жодної хвилини гаяти не можна! — вирiшив Пулавський.

— Але, ласкавi панове, браття мої! — запротестував губернатор. — Як же ви мене залишаєте самого… в розпалi пожежi?

— Шановний пане! — вiдповiв Пулавський. — Цю твердиню захищає хоробрий i досвiдчений комендант, а ми вмiємо битися тiльки в чистому полi. Крiм того, гарнiзону в пана бiльш нiж досить… Я навiть побоююсь, що пiд впливом поганих звiсток усе околишнє й дальнє шляхетство злетиться сюди, так що й мiсця для всiх не вистачить, а тому прошу пана дати нам загiн для супроводу.

— На бога! — заволав Кшемуський. — 3 чим же я лишусь?

— Я вже сказав пановi, що тут гарнiзону бiльш нiж досить… А зайвi люди при оборонi тiльки збiльшують метушню i перешкоджають швидкостi маневру… Нарештi, ми вiд'їжджаємо, щоб повернутися з вiйськом, принести вам i всьому краю порятунок.

— Amen! — закiнчив Мокрицький.

Усе заметушилося. Пулавський перебрав владу до своїх рук i почав вiддавати накази на свiй розсуд. Уже через годину сотня драгунiв була готова до походу; багато хто охоче приставав до цього загону, i коли б воля, то за полковником вирушила б уся надвiрна команда: кожному здавалося, що в полi, на привiллi, не так страшно, як у цiй кам'янiй клiтцi.

Надвечiр одчинилася брама, i з неї виїхали обидва полковники й Мокрицький, у супроводi доброї сотнi драгунiв та невеликого обозу.

Випровадивши загiн з усiлякими добрими побажаннями, а головне з проханням швидше повернутися з вiйськом, усi, хто залишався в замку, знову зiбралися в ту ж вiтальню. Панiка, яка була охопила їх, тепер почасти вляглася, її заступила дiяльна тривога. У фортецi подвоїли варту й встановили найсуворiший порядок, немов пiд час облоги; комендант фортецi, хоробрий ротмiстр Рустицький, присягався господаревi й дамам, що коли б замок облягло i п'ятдесятитисячне вiйсько, то й таку облогу вiн витримає принаймнi пiвроку. Губернатор погоджувався i на чотири мiсяцi,

розумiючи, що до того часу зима й так розжене обiдрану голоту, а росiйськi вiйська прийдуть на допомогу навiть ранiше. Запропонований господарем старий мед i добрий венгжин ще бiльше пiднесли дух, i безтурботний настрiй потроху знову почав опановувати товариство. Навiть панi Кшемуська, вийшовши до гостей, була тепер не така пригнiчена.

Коли серед жвавого гомону вже залунали веселi вигуки й голосний смiх, у дверях вiтальнi з'явився гайдук з якимсь вузликом у руцi, всi вiдразу замовкли в тривозi.

— Ясновельможний пане! — доповiв гайдук, подаючи губернаторовi вузлик. — Якийсь лицар пiд'їхав щойно до брами й засурмив у рiг. Воротар йому розтлумачив, що по заходi сонця до замку нiкого не впускають, тодi лицар вручив цей вузлик i звелiв його передати вашiй ясновельможностi, та ще додав, що той, хто носив цю сорочку, — живий, здоровий i славний на весь свiт лицар, але що вельможне панство, мовляв, побачить його тодi, коли розквитається iз старим боргом.

Панi Кшемуська рвучко кинулася до чоловiка й, вихопивши з його рук вузлик, розв'язала.

До її нiг упала шовкова дитяча сорочечка.

— Сорочечка! — скрикнула панi i втупилася в неї безтямними очима. — Ай! — зойкнула вона за мить нелюдським голосом. — Сорочечка Стася!.. Мiй Стась живий! — i, знепритомнiвши, впала на пiдлогу.

Усi кинулися приводити до пам'ятi нещасну матiр. Губернатор, схопивши сорочечку, судорожно притискав її до обличчя, пристрасно шепочучи: "Стась, Стась! Коханий, незабутнiй!" А потiм, опам'ятавшись, наказав негайно знайти того лицаря. Полетiли у всiх напрямках десятки гiнцiв, та невiдомий лицар щез, наче крiзь землю провалився.

XXIII

Був теплий лiтнiй вечiр; сонце вже заходило, кидаючи останнi променi на багряно-золоте листя в саду Грудського монастиря.

Ясновельможний пан Зубревський, грудський губернатор, сидiв на широкiй терасi, яка виходила в сад, i благодушно попивав мед у товариствi шановного прiора монастиря.

Грудський монастир належав до суворого ордену босоногих кармелiтiв; та, незважаючи на це, його монахи славилися також майстерним приготуванням пива й меду, i цi благороднi напої переповнювали льохи й шлунки чесної братiї.

Сам прiор зовсiм не вiдповiдав тому аскетичному iдеалу, який вiн мусив наслiдувати: хоча на його босих, випещених i товстих ногах були тiльки простi шкiрянi сандалi, але кругленьке черевце й гладенько виголене пухляве рум'яне обличчя, облямоване кружалом срiблястих кучерiв, свiдчили про те, що шановний прiор i не думав дотримуватися тих правил посту й помiрностi, якi передбачав суворий статут ордену. Прiора можна було б прийняти за благодушного дiдка, коли б не орлиний гачкуватий нiс i гострi, як у хижого птаха, очi, що кидали з-пiд сивих брiв швидкi, пронизливi погляди.

Спiвбесiдник його, грудський губернатор, сухорлявий сивуватий шляхтич, з суворою зовнiшнiстю старого рубаки, у всьому був повною протилежнiстю прiоровi.

Губернатор мовчки пив мед, а прiор, зрiдка сьорбаючи з келиха, солодким, вкрадливим голосом переконував його:

— Цiлком справедливо, нiчого кращого не можна й придумати… Замурованi вiкна й дверi згодом можна буде й вiдмурувати, а тим часом задушливе повiтря зробить своє i таким чином Україна й Польща позбудуться найзапеклiшого бунтiвника, який терзає паству, довiрену нам найсвятiшим папою. О, коли не стане сього царя схизматського, коли буде вiдрубана голова проклятої хлопської гiдри, тодi тiльки в Польщi запанує християнський мир i вельможна шляхта спокiйно користуватиметься правами й привiлеями, наданими їй вiд самого бога.