Останнi орли
Шрифт:
Завмираючи вiд жалю та хвилювання, Дарина переступила високий порiг i ввiйшла до вузького й тiсного кам'яного склепу, в якому мав бути живцем похований настоятель Мотронинського монастиря.
Затхле й смердюче повiтря вiдразу вдарило в обличчя, Дарина аж вiдсахнулася.
— Крiпись! — шепнув їй Петро.
Вони ступили крок уперед, напружуючи зiр, щоб побачити владику. Через те, що вiкно було замуроване, у склепi панувала темрява, й тiльки бiля вхiдних дверей, коли їх ширше вiдчинили, стало трохи свiтлiше.
— Ось вiн! — шепнув
— Помер! — придушеним голосом скрикнула Дарина.
— Тихше! — Петро стис паннi руку i, швидко озирнувшись на дверi, прошепотiв ледве чутно: — Подивимось!
Вiд дверей долетiв голосний регiт сторожiв.
Петро з полегкiстю зiтхнув i, ступивши два кроки до Мельхiседека, припав вухом до його грудей: серце ледве чутно билося.
— Живий, живий! — прошепотiв парубок, задихаючись од радостi. — Панно, давай сюди вино!
З допомогою Дарини Петро трохи пiдняв голову владики й, розкривши йому рота, влив трохи вина. Через кiлька секунд ледь помiтна судорога пробiгла по тiлу нещасного, i з вуст його почувся слабкий стогiн.
— Святий отче, владико, чи ти чуєш нас? — гарячкове зашепотiла Дарина, нахиляючись до вуха страдника. Мельхiседек ледь поворухнувся.
— То слухай же, слухай мене, святий отче, — провадила далi дiвчина, — це я говорю з тобою, я, Дарина, дочка генерального обозного київського. Ми прибули сюди з Найдою… Збери всi свої сили, сьогоднi вночi ми врятуємо тебе!
— Годi! — шепнув Петро. — Воронь боже — помiтять… — i, смикнувши дiвчину за руку, швидко пiдвiвся й разом з нею пiшов до виходу.
— А пiп у вас вже сконав, панове! — розв'язно сказав Петро, зупиняючись у дверях.
— Нарештi! — сердито пробурчав один iз сторожiв. — Справжнiй камiнь, iнший давно б уже сконав, а цей — двожильний, — двiчi труїли, i то не взяло!
— То на якого бiса стерегти трупа? — вигукнув один з козакiв, котрi прийшли з Петром. — Гайда з нами, — там московський купець розходився i таким вином частує, що, дiдько його бери, чи куштував таке вино й сам круль!
— Та от, начальство велить! — похмуро вiдповiли сторожi.
— Охота їх слухати! — Петро зневажливо махнув рукою. — Свiй розум кращий вiд усякого начальства! Та й куди вiн тепер утече од вас, хiба в пекло? Ну, то душа його вже напевно там, а якщо чорти захотять поцупити й тiло, хоч би тут i тисячi людей стерегли, однак вони своє дiло справлять!
— Правда! — погодилися сторожi. — Проти нечистої сили нiчого не вдiєш!
— Ну, то ходiмо, вип'ємо чарку-другу, — адже це тут поруч, на очах! — запросив iще раз гостинний козак.
— Так-то воно так, — мовив, розтягаючи слова, старший сторож i з досадою сплюнув набiк, — але що скаже пан дозорця?
— Дозорця? Та вiн же там… без заднiх нiг
— Сто дяблiв, справдi! — рiшуче вигукнув старший сторож. — На якого бiса нам стерегти тут мертвяка? Коли панство гуляє, то хiба не можна й доброму шляхтичевi промочити горло? Гайда, панове, вип'ємо по келиху, адже нiч довга, а вартувати до свiтанку!
— Слушно! — одностайно пiдтримала його решта сторожiв, i вся ватага з веселим смiхом подалася до бенкетуючих.
Видовище, яке постало перед сторожами, змусило їх зайтися реготом: посерединi на килимку з буряковим спiтнiлим обличчям, з посоловiлими очима сидiв пан дозорця i белькотiв неслухняним язиком, похитуючись з боку на бiк:
— Не переп'єш, бiсiв москалю!.. Я i в Варшавi, i в Краковi, i з самим крулем… Ще один коряк, i дукати мої!..
Його рука тримала наповнений коряк; та марно пан дозорця намагався пiднести вино до рота: у тремтячiй руцi воно розхлюпувалося, обливаючи бороду i вбрання шляхтича.
Осторонь вiд компанiї, уткнувшись обличчям у землю, лежав "купець" i голосно хропiв; бiльшiсть гостей також валялася кругом, наче мертвяки, й тiльки три чи чотири жовнiри, котрi оточували дозорцю, ще тяглися за вином, вивергаючи п'янi прокляття, розливаючи вино й штовхаючи один одного.
— Ге-ге! Та тут уже мертве царство, — весело зауважив Петро, окинувши вдоволеним поглядом усю компанiю.
— Та й московит уже звалився! — з досадою сказав старший сторож.
— А на дiдька нам московит? Було б тiльки його вино! Петро без усякої церемонiї переступив через розпростертi тiла, узяв барило i, пiднявши його вгору, переможно вигукнув:
— Ге-ге! Та тут iще пiвбарила — нам вистачить! Гей, панове, повiдтягайте вбiк цi колоди, — вiн показав на переодягнених гайдамакiв, що лежали долi. — Сюди їх кладiть i розбирайте келихи… Ось так!
З допомогою Дарини та її супутникiв сторожi вiдтягли вбiк, як їм здавалось, п'яних мов хлюща челядникiв прибулого пана й посiдали навколо Петра.
Вiн налив їм келихи, а сам високо пiдняв барило й весело крикнув:
— Ну! Нєх жиє ясне панство! — i почав нахильцi пити.
— Ого-го! Добре дудлить! — схвально загомонiла сторожа, осушуючи келихи. — Та, гляди, не все випивай, залиш i нам!
— Залишу, залишу! — i Петро знову наповнив їм келихи.
— А не… не… не переп'єш! Тисячу вiдьом з хвостами… сто тисяч дяблiв… — бурмотiв дозорця, безтямно витрiщаючи п'янi очi.
— Еге, та вiн, бiдолаха, до рота коряка нiяк не донесе, треба йому допомогти! I Петро, притуливши коряка до губ пана дозорцi, змусив його випити все до дна. Дозорця ще буркнув щось недоладне, похитнувся раз-другий i звалився на одного з челядникiв, що лежали покотом. За чверть години всi були п'янi.
— Готово! — прошепотiв Петро, пiдводячись з мiсця. — Ну, панове, тепер до роботи!