Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

— Петре! Чим вiддячу я тобi? — прошепотiла Сара, припадаючи до його плеча.

— Нiчим, Саро, нiякої менi подяки вiд тебе не треба. Ти врятувала нас, i ми повиннi вволити твою волю… Але ходiм, — вiн м'яко вiдсторонив вiд себе дiвчину. — Мiсяць уже хилиться до рiчки… не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зiпсувати все.

Вiн узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, їм тепер треба було перейти найнебезпечнiшу частину дороги — пустирище коло корчми. Дiйшовши до краю левади, Петро й Сара зупинилися в тiнi розлогої старої липи й обдивилися кругом.

Мiсяць

уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.

— Нiкого, — тихо прошепотiв Петро. — Здається, нiхто не помiтив, що тебе немає дома. Дивися, дверi так само замкнутi, навколо тихо.

— Еге ж, еге, — вiдповiла пошепки Сара. — Вони так кричали, що, мабуть, не чули нiчого.

— Ходiмо ж, вони можуть почати роз'їжджатися до свiтанку.

— Ой Петре! — придушене ридання вирвалося з грудей Сари, i вона з слiзьми припала до грудей парубка.

— Не бiйся, Саро, заспокойся… Спи спокiйно, цiлу нiч не одiйду я вiд твого дому, i коли що… — очi парубка так блиснули пiд чорними бровами, що Сара й без слiв зрозумiла, що жде того, хто б намiрився важити на її життя.

— Щастя моє, золото моє! — скрикнула вона тихо, обнявши Петра за шию. Петро палко притиснув до себе дiвчину й заговорив глухим, уривчастим голосом, одхиляючись вiд неї й дивлячись кудись убiк.

— Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна на який час… а коли той жид, якого батько єднає тобi за чоловiка, коли вiн, собака, наважиться…

— Петре! — палко перебила його Сара, здiймаючи до неба руки. — Богом великим, якого я пiзнала в вас, присягаюся тобi, що, крiм тебе, не назву нiкого, нiкого своїм чоловiком, i коли що, то будь спокiйний: не побоюсь i вмерти, щоб лишитися вiрною тобi i твоєму боговi, котрий став тепер i моїм.

— Мила моя! — палко промовив Петро й нiжно пригорнув до себе дiвчину. — Господь милосердний не допустить тебе до смертi, вiн захистить i врятує нас. Пам'ятай лише все, i тiльки-но я пiдсаджу тебе в вiкно, ти зараз же зачини його й постарайся закласти все так, як було.

— Пам'ятаю, пам'ятаю.

— Прощай же!

— Серце моє! — Дiвчина знову припала до грудей парубка й застигла в поривi нiмого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав її до себе.

Маленька хмаринка набiгла на мiсяць i вкрила таємничою тiнню всю околицю. Петро насилу вiдiрвався од Сари й промовив рiшуче:

— Ходiм… Треба поспiшати.

Вiн узяв Сару за руку, й вони кинулися бiгти через пустирище. Перебiгши його й перескочивши через лiсу, вони повернули в провулок i дiйшли до плоту, що оточував корчму. Петро перелiз через плiт, пересадив Сару, й, ховаючись у довгiй тiнi, що простяглася вiд корчми, вони нечутно пiдкралися до вiкна Сариної свiтлицi й, затаївши подих, зупинилися коло стiни. Сарине вiкно лишалося вiдчинене, так як вона його й покинула, а крiзь щiльно зачиненi вiкна великої свiтлицi просочувалися тоненькi, як волосинка, смужки свiтла й чути було голоси.

Парубок з полегкiстю зiтхнув.

— Вони не помiтили, — прошепотiв вiн упевнено. — Прощай же, серце моє.

— Прощай, мiй соколе! Прощай, моє щастя! — Сара обняла Петра за шию

й припала до нього довгим беззвучним поцiлунком.

Петро пiдняв її, мов пiр'їнку, пiдсадив у вiкно, ще раз припав до її гарячих уст, ще раз прошепотiв їй:

— Пам'ятай усе! — i хутко зник у тiнi.

Зоставшись сама в своїй свiтличцi, Сара насамперед скинула сукню й, нечутно пiдкравшись до своєї засiдки, завмерла, чуйно насторожившись. Але в сусiднiй кiмнатi не чути було нiчого.

"Що це, чи не пороз'їжджалися вони всi?" — здивовано подумала Сара, але в цей час у кiмнатi почувся шепiт, а потiм голосно й озлоблено заговорив рабин:

— Пам'ятай же, Гершку, i зроби усе точнiсiнько так, як ми сьогоднi вирiшили. Через три днi, як виїдеш з дочкою в Умань, по дорозi заїдь у Лисянку й розкажи губернаторовi все, що знаєш, про цих проклятих гоїв-гайдамакiв: нехай ляхи покарають їх так, щоб i iншим не кортiло переховувати цих розбiйникiв.

— I нехай потiм за цю розправу помстяться самим ляхам гайдамаки, — пiдхопив другий голос.

— А тi клятi гої хай рвуть одне одного до скону днiв, мов скаженi пси, — просичав третiй, — i нехай загинуть усi, як фiлiстимляни, як вавiлоняни, як полчища фараоновi!

Сара вхопилася руками за груди й ледве стримала радiсний крик, що ладний був вирватися в неї.

Слава богу, отже, все буде так, як казав їй Петро, i через три днi вiн вирве її назавжди з uborq ненависного їй гнiзда!

Нечутно пiдвiвшись з пiдлоги, вона пiдiйшла до вiкна, подивилась, чи не помiтно там чого, i кинулась у свою пухову постiль. Радiсть i хвилювання цього дня так знесилили дiвчину, що вона за хвилину вже спала мiцним сном, десь в глибинi свого серця вiдчуваючи, що тут же, недалеко вiд неї, не спить її коханий, любий Петро й не перестає думати про неї, оберiгаючи її сон.

Прокинулась Сара зовсiм пiзно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж мить їй спливли в думцi всi вчорашнi подiї; дiвчина хутко пiдвелася, сiла на лiжку й прислухалася: навколо все було тихо.

"Пороз'їжджалися, тим краще", — подумала сама собi Сара й знову лягла на подушку, щоб iще раз проказати в думцi тi чарiвнi слова, якi говорив їй учора Петро.

У цей час дверi тихенько скрипнули, i в щiлину спершу просунулася голова Гер-шка, а потiм увiйшов i вiн сам.

— Прокинулась уже, цурко моя, моє золоте яблучко, — заговорив вiн, пiдходячи до доччиного лiжка. — Виспалась? Вiдпочила? Гостi нашi вже пороз'їжджалися, а я все ходжу круг твоєї свiтлицi, боюся, щоб тебе не розбудити.

Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно вже Сара на чула вiд нього такого нiжного тону, й серце в її грудях стислося вiд думки, що вона вiддала батька до рук християн.

Однак, переборюючи докори совiстi в своїй душi, вона вiдповiла весело й привiтно:

— Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибiжу до вас.

— Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, iз снiданком, — вiдповiв Гершко й, вийшовши з кiмнати, причинив за собою дверi.

Сара моторно зiскочила з лiжка, за якусь хвилину одяглася й поспiшила вийти у велику свiтлицю, котра правила їм за все.