Останнi орли
Шрифт:
Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла в свою кiмнату й замкнула зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила вона очей: її думки то линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце, то поверталися до тiтчиного запитання про перли, i тодi її огортав страх. Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нiчого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв.
День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити фiлiжанку якоїсь настоянки i пiсля неї справдi заспокоїлась i мiцно заснула.
Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспокоїлась, i почуття радостi, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жеврiло тихою вiдрадою i колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя.
Днiв через два, коли Сара сидiла в затишному куточку подвiр'я, поринувши в мрiї, тiтка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом:
— Саро! Батько твiй приїхав i кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась i спершу не зрозумiла, хто її кличе й куди; та коли панi Рухля вдруге й голоснiше гукнула її, вона затремтiла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина й пiшла на тiтчин поклик, заточуючись, наче в неї пiдгиналися ноги. А тiтка її ще й напутила:
— Гляди ж, не супереч батьковi!
Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав їй на голову руки й, прошепотiвши беззвучно молитву, мовив до неї холодним тоном, який не припускав заперечень:
— Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i прикрась себе золотом, перлами та смарагдами…
— Навiщо, тату? — спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним блiда як стiна, вхопившись рукою за горло, нiби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг її шиї…
— На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, приїхав сюди й жде свою наречену коло школи.
З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги;
— Гевулт! Змилуйся! Не вбивай своєї єдиної дочки! — заволала, припадаючи до батькових нiг, Сара. — Ти ж дав слово, при мамi ось, що рiк матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi її! Ой… вей, хоч на пiвроку!
Гершко насупив свої навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд них блиснули на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi.
— Я сказав, поки не змусять мене обставини, — засичав Гершко. — А ось тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини… кругом здiймається буря… кожен намагається втекти в безпечне мiсце… i твiй жених, звiнчавшись, повезе тебе до Львова… Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу.
— Тiтонько! Мамо! Заступiться! — в розпачi впала Сара в ноги Рухлi.
— Встань i скорися своєму батьковi, а моєму братовi, — похмуро заговорила Рухля. — Вiн тебе врятує вiд страшного злочинства, од пекельної зради. Ти хотiла одурити нас, одурити мене? Ти хотiла зрадити свого батька, зрадити своїх кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзраїлiв, i вiн вiддав зрадникiв у руки своїх вiрних синiв! Чи знаєш ти, яка тебе чекає кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку…
Голос старої перейшов у якийсь лиховiсний свист; вона
— Але, — додала стара спокiйнiше, — батько твiй милосердний i хоче врятувати тебе вiд цiєї страшної кари! Встань же й одягайся.
Сара встала з колiн; на обличчi її, спотвореному стражданням, виступили червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд нервового потрясiння, i тiльки очi блищали гордою вiдвагою.
— Я не пiду за вашого Хаїма замiж, — мовила вона твердо, пiдвiвши голову й окинувши катiв своїх презирливим поглядом.
— Що-о? — заричав Гершко, густо почервонiвши од лютi. — Уб'ю, як паршиву собаку!
— Я смертi не боюсь, — спокiйно вiдповiла Сара.
— Не боїшся? — закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанiлий фанатик. — Не боїшся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа!.Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й сатанi в пеклi… я по краплинi точитиму твою чорну кров, я по волосинцi оголю твою голову… я повипiкаю тобi твої безсоромнi очi… розiрву рота до вух… Згною твоє падло… — скреготiв вiн зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву.
Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м'яз, нi один промiнь її погляду не виказував страху.
— Спинися, брате! — голосно мовила Рухля. — Не оскверняй руки своєї, бо її обвиває талес i вона торкається до десяти заповiдей… та й самi катування нi до чого не приведуть! Ой вей! Її серце лукаве й жорстоке в слiпотi своїй, а головне — мета не буде досягнута, — породичатися з такою високою сiм'єю, як сiм'я святого цадика, i врятувати її душу, запродану самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати її й повiнчати… хоч i в моєму дворику: тут, у мiстечку, хлопiв немає… попiв немає… всi свої люди й рабин — своя людина… Нехай вона кричить, хоч i на все мiстечко, хоч на ферфал кричить, а повiнчаємо… вiддамо малжонковi на руки, й вона сьогоднi стане в моєму домi його дружиною, — я ручуся, — а завтра приставити до неї Ривку й вирядити молодих до Львова.
— Розумне твоє слово, сестро, — вiдповiв, заспокоївшись, Гершко. — За всяку цiну треба повiнчати її й вирядити… а тодi хай хоч i здохне — туди їй i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi! Навмисне поїду до пана Кшемуського…
Сара дивилася широко розплющеними очима на своїх катiв i не помiчала жодної iскри жалю на їхнiх обличчях.
— Востаннє кажу тобi, — промовив лиховiсним голосом Гершко, — якщо ти по своїй волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть… Гей, Ривко!
— Не клич її! — сказала Рухля. — Я сама впораюсь… Ой-ой, i не писне!
— На всякий випадок обшукай її…
Сара здригнулась i поблiдла. Якщо її обшукають, то загине останнiй порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом:
— Якщо мої благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна… то я скоряюся їй… i краще доброхiть пiду… Не чини надi мною насильства… Я бачу, що того хоче бог… i йду!
— Так, хоче бог, — з подивом мовив Гершко.