Останнi орли
Шрифт:
Обливаючись слiзьми, падали селяни на колiна, простягаючи до неба руки. Крики й зойки натовпу змiшались iз стогоном столiтнього лiсу. Удари грому посилювались, небесне склепiння двигтiло й, здавалось, ось-ось упаде на землю…
Мигнула блискавка, й небо загорiлося з усiх бокiв.
Хитаючись i спираючись на руку брата Аркадiя, пiднявся Мельхiседек по схiдцях монастирського ганку; за ним iшли Залiзняк i старша братiя.
Ввiйшовши в келiю, Мельхiседек мовчки опустився у своє крiсло й затулив обличчя руками; отець Єлпiдифор сiв на лаву й похилив голову на груди; Залiзняк, Найда, Аркадiй i Антонiй стояли похнюпившись бiля вiкна. Нiхто не зважувався порушити тишу цiєї страшної хвилини. Глибокi сутiнки, що сповнювали келiю, часом прорiзували яскравi спалахи блискавки й на
— Навiщо ти залишив нас, господи! — простогнав нарештi Мельхiседек, одриваючи руки вiд обличчя й безсило опускаючи їх на бильця крiсла.
— Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над його святинями, а самi пильнували, аби тiльки бути покiрними й довготерпеливими! — промовив глухо Залiзняк.
— Не нам належить кара: "Менi вiдомщення, i аз воздам", — суворо вiдповiв Мельхiседек.
— Умерти, братiє, умерти всiм! — простогнав старець Єлпiдифор.
— Всiм умерти, але вмерти немарно! — гнiвно вигукнув Залiзняк. — Правда, чесний владико, господевi належить вiдомщення, але знаряддям своєї помсти вiн обрав нас i ми мусимо виконати волю його!
При цих словах молодi ченцi заворушилися.
— Так, правда, владико й отче наш, — палко заговорив Аркадiй, виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас дрижав вiд глухого обурення. — Чи не сам господь сказав через Самуїла Сауловi: "Я згадав про те, що вчинив Амалик Iзраїлевi, як вiн став йому на дорозi, коли вiн iшов з Єгипту. Тепер iди, й порази Амалика, й знищи все, що є в нього, i не давай пощади йому, але побий смертю вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!" I згадай, пречесний владико, чи не вiдступив господь вiд Саула, коли Саул пощадив єдиного царя амаликитянського. А чи не гiршi за амаликитян ляхи? Чи не в єгипетському полонi ми перебували й перебуваємо в них? Амаликитяни були язичники, а вони ж християни! I не соромляться переслiдувати християн, чинити наругу над храмами святими, над чесним священством, мордувати жiнок та дiтей! Нi, чесний владико, воiстину вони в стократ гiршi за всiх амаликитян, фiлiстимлян i амореян, покараних господом. Смерть їм усiм, вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!
— Не проти чоловiка согрiшили вони, а проти духа святого, — палко пiдхопив Антонiй. — I немає їм пощади нi на землi, нi в небесах!
— Немає пощади! Ударила година справедливої помсти! — полум'яне вигукнув Найда. — Господь уже простяг над ними караючу руку: ми слуги його…
— Безумцi! Зупинiться! Що ви говорите! — скрикнув Мельхiседек, простягаючи до ченцiв руки. — Хай не баламутяться серця вашi! Вiруйте в милосердя боже; я завтра ж поїду до Варшави. Ще надiюся на заступництво Росiї… ще…
— Заступництво Росiї не привело нi до чого, — перебив його Залiзняк. — Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тiльки надiятися на зброю Росiї, лишилося виконати те, про що говорили тобi…
Страшний грiм вдарив над самими головами присутнiх i розкотився грiзним трiскотом по всьому небосхилу.
— Ось голос, що кличе нас i нагадує про помсту! — урочисто мовив Залiзняк, здiймаючи до неба руки. — Невже ж ми й тепер ще будемо баритися? Нi, всi засоби вже випробувано, зостався тiльки один, котрий уже не раз рятував нас i вiру нашу, — шабля козацька: вона не зрадить i тепер! Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всiх, всякого стану й преложенства' людей, — чи то селянина, чи то послушника, ченця чи схимника, кожного, хто тiльки може держати ножа в руках! Усе вже готове в нас. Ех, якби нам тiльки грамота! Адже вiд цього паперу залежить усе: майбутнє України, порятунок вiри, порятунок усього святого для нас! Пiвжиття вiддав би за цей папiр — i нема де його взяти!
Останнi слова Залiзняк мовив з особливою палкiстю.
Мельхiседек здригнувся i пiдвiв похилену голову.
— Превелебний отче, ти ж усе життя своє поклав за врятування вiри, — гаряче говорив Залiзняк. — Ти — пастир наш: ми продовжуємо те, що розпочав ти, за хрест святий несемо й ми своє життя! Допоможи ж нам: може, ти знайдеш хоч якого-небудь листа од царицi… хоч…
— Спинися!
— Iдiть з миром, братiє, - промовив нарештi Мельхiседек уже спокiйнiше. — Стоятимемо твердо й покладатимемо надiю на бога: без волi його не впаде й волосина з людської голови. Хай же не бентежаться серця вашi, йдiть i молiться. Довлiє кожному дневi злоба його.
Нiхто не посмiв заперечити архiмандритовi: всi мовчки один за одним пiдiйшли до нього пiд благословення i вийшли з келiї.
Мельхiседек лишився сам. Якусь хвилину вiн сидiв нерухомо, потiм глибоке зiтхання вирвалося з його грудей i голова схилилась на руки.
— Звершилося, — прошепотiв вiн беззвучно й знову застиг нерухомо в своєму високому крiслi. Тупий, безпросвiтний одчай важким каменем налiг на його душу й нiби скував усе тiло. Якийсь час сидiв вiн отак нерухомо, без думи, без почуттiв, немов скам'янiлий, але ось тривожна думка знову заворушилася в його мозку: "Невже ж звершилося? Невже всi засоби вичерпано й мирний шлях не приведе нi до чого?"
Мельхiседек пiдвiв голову i втопив скорботний погляд в куток келiї, потонулий в мороцi, наче хотiв знайти там вiдповiдь на своє тривожне запитання. "Так, — почулося з глибини серця, — всi мирнi засоби вже випробуванi й не привели нi до чого. Слово не досягає серця, заслiпленого шаленством". Невже ж вони, Залiзняк i його товаришi, суть продовжувачi початої ним справи? "Так, — почулося знову з глибини серця, — вони кiнчають те, що почав ти". Але боже мiй! Я шукав миру мировi, а не кровопролиття й борнi, захвилювався iгумен. Невже ж мiй шлях привiв їх до ножа? Невже ж не лишилося нiчого, крiм ножа? "Iншого шляху не лишилося тепер", — пролунало в серцi iгумена так виразно, так чiтко, нiби цi слова промовив хтось над самим його вухом. Мельхiседек здригнувся. "То, виходить, правда на їхньому боцi, виходить, вiн злочинець, бо стримував i зупиняв їх. Виходить, його проповiдь покори й терпiння тiльки вiддаляла день миру й наближала день загибелi вбогої пастви його. I цього допустився вiн, натхненний пастир, поставлений над усiєю Україною!"
— О, горе пастирям, котрi занапащають i розгублюють овець пастви своєї! — промовив уголос Мельхiседек i, вставши з крiсла, схвильовано пройшовся по кiмнатi.
Що ж робити тепер? Як урятувати сей багатостраждальний народ, сю убогу церкву вiд тої долi, яку призначили їм ляхи? Просити, клопотатись, позиватися? Нi, тепер уже це все марне. Давно вже Мельхiседек утратив надiю на клопотання й заступництво iноземних дворiв перед сеймом польським, але, як людина, тонучи, хапається за соломинку, так хапався вiн за цю останню надiю. Тепер же вiн не мiг i на мить заспокоїти себе цiєю маною. Жах дiйсностi стояв перед його очима, немов живе страховище, й невблаганно вимагав вiдповiдi. Що робити? Виконати те, на що натякали йому там, на пiвночi? Зчинити бунт i ждати втручання iнших держав? Так, так! Немає сили бiльше терпiти! Переповнилась чаша терпiння… Та чи буде успiх? Там обiцяли йому допомогу, обiцяли на словах… Як передати сi слова народовi? Один спосiб: вiдтворити їх на паперi. Залiзняк бачить у цьому весь успiх дiла… Всi повстануть…
Мельхiседек на хвилину замислився.
— Нi, нi! Одiйди, сатано! — скрикнув вiн. — Навiщо спокушаєш мене? Кров, пожежi, убивства! Чи менi їх викликати? Чи менi прийняти на душу сей страшний грiх? О господи! Ти настановив мене пастирем над краєм сим. Вiдкрий же менi твою волю, навчи мене, вкажи рабовi твоєму незрячому твої путi!
Мельхiседек упав на колiна й так, долiлиць, застиг у безмовнiй молитвi перед розп'яттям, що висiло на стiнi.
Навколо було тихо, тiльки страшнi удари грому стрясали час вiд часу стiни монастиря. Мельхiседек не пiдводився, не чутно було нi слова, нi стогону, здавалося, в келiї не було жодної душi, тiльки блискавка, часом прорiзуючи густий морок, освiтлювала на мить постать архiмандрита, простягнуту ницьма перед розп'яттям. Хвилина спливала за хвилиною повiльно, лiниво…