Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Залiзняковi слова страшенно всiх зацiкавили, особливо ж отця Антонiя. Смагляве обличчя його почервонiло.

— Правда, правда! — озвався вiн квапливо, ступивши вiд дверей на середину келiї. — Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тiльки не знаю, до чого це?

— Нi, — сумно заперечив Мельхiседек. — Грамоти менi не давали нiякої, а на словах обiцяли…

— Що слова! — вигукнув з досадою Залiзняк. — Слово — не папiр! Та коли б нам така грамота — все Запорожжя, вся Україна… та що там —

море повстало б кругом! Отець Антонiй не одривав очей вiд натхненного обличчя Залiзняка.

— Превелебний отче, — вирвалося в нього мимохiть, слiдом за словами Залiзняка. — А чи не можна попросити таку грамоту?

— Нi! — сумно зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек. — Справи державнi вельми делiкатнi, i нiхто не захоче одверто виказати свої намiри.

— Що там просить! Та якби я тiльки в науцi писарськiй мастак був…

Отець Антонiй зупинив на Залiзняковi нетерплячий, сповнений чекання погляд, та Залiзняк нараз круто урвав свою мову.

Усi насторожились.

В монастирськi ворота хтось нетерпляче стукав.

Присутнi завмерли, чекаючи чогось лихого.

За кiлька хвилин у келiю Мельхiседека ввiйшов послушник i сказав, даючи iгуменовi згорнутий аркуш паперу з прикрiпленою до нього печаттю:

— Лист твоїй милостi вiд офiцiала унiатського Мокрицького. Мельхiседек мерщiй вирвав згорток з рук послушника й, зiрвавши печать, розгорнув довгий, списаний великими лiтерами аркуш. Та ледве дочитав вiн до половини послання, як папiр затремтiв у його руцi, а обличчя густо почервонiло.

— Що, що там таке?! — скрикнули разом усi присутнi.

— Ну, братiє, - мовив Мельхiседек сповненим обурення голосом, — кличуть мене до права! Мокрицький викликає мене на суд до себе, вимагає, щоб я пристав на унiю й листом безчесним перепросив би його й прощення благав! А якщо не буде моєї згоди на се, то щоб чекав кари, як перший бунтiвник!

Усi занiмiли вiд обурення…

Захоплений страшним вихором, що знявся над Туровою, Петро забув на час про своє особисте горе; та тiльки-но вони з Залiзняком виїхали з Турової, думки про нещасну Сару знову заволодiли ним цiлком.

Вiн не посмiв сказати про своє горе Залiзняковi, не посмiв i вiдмовитися супроводити його до Мотронинського монастиря. А втiм, монастир лежав якраз по дорозi на Лисянку, а туди линули тепер усi думки Петровi.

У Туровiй вiн довiдався, що через неї йшло тiльки два шляхи: один, найко-ротший, вiв назад у Лисянку, а другий iшов на пiвдень, розгалужуючись у свою чергу на багато дорiг.

Петро не припускав думки, щоб Гершко залишив свiй план помсти й виїхав iз Сарою кудись на пiвдень, тому вiн i зупинився на тому, що Гершко повернувся з Турової назад до Лисянки.

Новий його приятель, диякон, з котрим Петро за цi кiлька днiв мiцно

здружився, також переконував його в цьому.

Коли ж парубок довiдався, що ляхи намiрились зiбратися в Лисянцi й кинутися звiдти передусiм на Малу Лисянку, то гадка його перейшла в цiлковиту впевненiсть.

Тепер вiн хотiв якнайшвидше дiстатися до Мотронинського монастиря, щоб звiдти негайно рушити в Лисянку. Тривога за долю Сари й рiдного села та залишених там беззахисних близьких мучила його впродовж усiєї недовгої дороги.

Увечерi Залiзняк iз своїми супутниками прибув до монастиря, i Петро вирiшив наступного ж ранку переговорити з полковником про свiй намiр.

Звiстка про зухвалу вимогу Мокрицького, надiслану Мельхiседековi, розлетiлася з надзвичайною швидкiстю по всьому монастирi. То був дзвiн на сполох, що примусив захвилюватись, дзвiн на сполох, який сповiщав про наближення страшного лиха. Петра ж ця звiстка приголомшила ще дужче, нiж iнших: вiн зрозумiв — це початок, i кожна згаяна хвилина може коштувати життя близьким, дорогим серцю людям.

Цiлу нiч не склепив вiн очей вiд хвилювання й нетерплячки, а, вставши вранцi, вибрав слушну хвилину i пiдiйшов до Залiзняка.

— Пане полковнику, — мовив вiн, низько вклоняючись, — чутка пройшла, що превелебний отець iгумен дiстав позов вiд Мокрицького?

— Так! — вiдповiв Залiзняк.

— Виходить, ляхи вже починають розправу?

— Якщо вже не почали…

— I перша на їхньому шляху Лисянка.

— Авжеж!

— Так от я хочу зараз вирушити туди з дияконом, як ми умовилися з Неживим, а то ж там боронитися нiкому: всi хворi, старi, та малi, та жiнки…

— Твоя правда, парубче! — заклопотано заговорив Залiзняк. — їдь негайно, треба заздалегiдь десь переховати жiнок та старих… особливо жiнок… Умов отця Хому приїхати сюди… та хай вiн бере з собою неодмiнно й сестру твою Прiсю, на лихо собi вона така гарна, то вже її не помилують ляхи… Я про охорону села потурбуюсь… а козакiв у нас вистачить i на пiв-Польщi! То вирушай же не зволiкаючи та привези сюди i. Прiсю, i отця Хому… Пам'ятай, що її ждуть найгiршi муки!

Петро попрощався з Залiзняком i зразу ж вирушив разом з дияконом у дорогу.

Минув тиждень вiдтодi, як приїхав Залiзняк, i що не день надходили новi й новi пiдтвердження його слiв.

Щодня прибували втiкачi з близьких i далеких сiл українських i розповiдали про звiрства унiатiв, ляхiв.

Залiзняк раз у раз виїжджав з монастиря, iнодi сам, iнодi з Найдою, з котрим вiн часто радився наодинцi в його вiдлюднiй келiї. Iнодi вiн не повертався й ночувати в монастир.

Уся братiя монастирська ставилася з надзвичайною пошаною до Залiзняка, особливо ж отець Аркадiй i отець Антонiй.