Останнi орли
Шрифт:
Пойнятий такими думками, Найда повернувся до своєї келiї й, узявши на засув дверi, пiдiйшов до вiкна.
Гроза ще лютувала, але Найда одчинив навстiж вiкно — його схвильованiй душi була близька ця бурхлива стихiя. Припавши обличчям до залiзних грат вiкна, вiн почав жадiбно вдихати свiже повiтря. Блискавки прорiзували темряву, що оповила землю, грiм раз у раз потрясав склепiння неба, а душа Найди все росла й росла, розправляючи свої могутнi крила пiд звуки цiєї страшної грози…
З пiвгодини отак простояв Найда коло вiкна, не
Роздивляючись i перевертаючи в руках так дивно знайдену проскуру, Найда раптом помiтив, що знизу на нiй було щось написано великими слов'янськими лiтерами.
Пiдiйшовши ближче до лампади, що жеврiла бiля iкони, вiн прочитав:
— "О здравiї раба божого Iвана Найди, гетьмана правобережного українського".
Слова цi, вимовленi вголос, примусили Найду здригнутися всiм тiлом. Вiн iз жахом оглянувся, неначе це промовив не вiн, а хтось iнший, але в кiмнатi не було нiкого.
Не довiряючи своєму слуховi й своєму зоровi, вiн ще раз глянув на проскуру й знову прочитав:
— "О здравiї раба божого Iвана Найди, гетьмана правобережного українського".
Моторошне почуття охопило Найду.
Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав йому цю проскуру, хто зробив цей страшний напис? Хто цей незримий супутник, що скрiзь його супроводжує, куди б не кидала його доля?
Приголомшений, нерухомо стояв Найда посеред кiмнати, а нерозв'язнi питання вихором проносились в його головi. Непомiтно для самого себе вiн вiдкусив добрий кусень проскури, вiдчувши голод.
Проскура була черства, та молодi зуби ченця легко її дрибушили.
Нараз Найда вiдчув у ротi щось неїстiвне…
Здивований i вражений, вiн поквапне витяг з рота м'якушку й помiтив у нiй клаптик паперу.
Тремтячими вiд хвилювання руками пiднiс вiн його до лампадки; папiрець був списаний дрiбними лiтерами, частина слiв добре збереглася, в iнших же мiсцях, од слини, чорнило розпливлося, на паперi лишилися тiльки плями.
Найда напружив зiр i прочитав уцiлiлi на паперi слова: "скарб… червi… та рiзних кош… в потайному… кому належить визволити… тому вiдкриваю таємницю сю… я цiле життя… вiтчизнi Нашiй… шлях таємний…"
Найда похитнувся i ухопився за стiну, щоб не впасти.
"Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволiв? Хтось показує менi на скарб? Так, скарб, — це слово стояло на папiрцi виразно й чiтко. Чи диво це господнє? Чи злий якийсь жарт? Нi, нi! Хто б так жартував? Навiщо? Для чого?"
Найда знову пробiг очима по клаптику папiрця.
"Нi-нi, це не може бути жарт, це якийсь невiдомий доброчинець, що цiле життя збирав шеляг до шеляга на користь вiтчизнi, передає йому свiй скарб. Як розшукати його?"
Найда
— "Шлях таємний", — прочитав вiн останнi слова, далi папiрець обривався.
Здушений крик вирвався з грудей Найди:
"Що ж це? Невже я з'їв решту записки?"
Вiд цiєї думки холод пробiг поза спиною в Найди.
Вiн почав пильно роздивлятися папiрець, i йому вiдлягло вiд серця. Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга — отже, весь папiрець був чималий, а тому вiн не мiг проковтнути його непомiтно: певно, клаптик лишився десь у проскурцi.
"А що, коли чорнило на ньому зблякло вiд жару? А що, коли я проковтнув найважливiшу частину?.."
Та Найда недовго розмiрковував: хутко зняв вiн з ланцюжка лампадку, поставив її на столi й, присiвши до неї, почав обережно розламувати проскуру.
Проскура добре вже таки зачерствiла, а тому треба було докласти деяке зусилля, щоб розломити її обережно.
Найда вiдломив один шматочок, у ньому не було нiчого, другий — теж, третiй — i радiсний крик вирвався з його грудей: iз середини вiдламаного шматочка стирчав рiжок папiрця.
Обережно витяг Найда цей клаптик, розгорнув його, приклав до того, який вже був у нього, й побачив, що новий клаптик прийшовся до першого якнайкраще.
Тепер можна було прочитати таке: "…жий козак запорозький…" Далi чорнило зовсiм зблякло, а ще далi стояло слово "скарб".
"Закопав скарб!" — пiдставив у думцi Найда й почав розбирати далi.
"Грошi, аби постаткувати доро… зiбрав я червiнцiв два…"
Тут стояла теж замiсть слова блiда чорнильна пляма.
"Чого ж два? Два казани? Два мiшки? Два барила? — промайнула думка в Найди. Не затримуючись на цьому, вiн побiг очима далi. — "…кий дiамантiв та рiзних кош… i все се за…"
"Закопав, — пiдставив Найда, — в потайному… кому належить визволити… тому вiдкриваю таємницю сю… я цiле життя… вiтчизнi нашiй… шлях таємний…"
Хоч тепер уже було цiлком ясно, що в записцi йдеться про якийсь величезний скарб, схований запорозьким козаком, але де його закопано, куди податися шукати його, було, як i ранiше, невiдомо.
Записка кiнчалась тими ж словами: "шлях таємний".
А втiм, цi клаптики становили, як видно, незначну частину записки, запеченої в проскурi: треба було передусiм зiбрати всi iншi її частини.
Задихаючись од нетерпiння, кинувся Найда розламувати й решту проскури, обережно виймаючи з неї клаптики паперу. Уже вся проскура була розламана, i йому лишалося тiльки скласти свою мозаїку, як зненацька сильний порив вiтру дмухнув у вiкно, змiв iз столу на пiдлогу всi клаптi й загасив лампадку.
Розпачливий зойк вирвався з грудей Найди, вiн насилу зачинив вiкно й заходився збирати розвiянi клаптики паперу, але в темрявi нiчого не бачив. Тодi вiн кинувся в сусiдню келiю по свiтло, не забувши при цьому замкнути за собою дверi.