Останнi орли
Шрифт:
— У церквi… сьогоднi недiля… та й батюшка хотiв сказати всiм останнє слово.
— У церквi! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й недiлю святу забули! — обiзвалися разом диякон i Петро.
— Ну, — додав диякон, звертаючись до парубка, — ти попорай мого коня, а я не буду баритися, пiду просто на цвинтар!
Диякон скочив з коня, передав повiд Петровi, а сам пiшов до церкви. Парубок узяв коней, завiв у двiр i хотiв уже розсiдлати їх, але Прiся притримала його за руку.
— Зачекай… нехай охолонуть… Скажи менi, чи
— Нiчого!
— Але де ж вона, що з нею?..
— Я знаю стiльки ж, скiльки й ти!
— Але ж ти їздив розвiдати, вистежити!
— I розвiдав тiльки те, що вони приїхали до Турової, а куди подiлися потiм — не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на пiвдень, а друга напрямки повертає назад до Великої Лисянки. Я й поспiшав оце сюди як тiльки мiг — хочу податися до замку, чи не повернувся жид до мiстечка кружним шляхом?..
— Нi, — тихо мовила Прiся й сумно похнюпилась, — їх там немає, нашi дiзнавалися вже не раз…
— Немає? — скрикнув Петро i в розпачi схопився за голову. — Куди ж вiн подiвся?.. Де її тепер шукати? Куди податися?
"Загинула… загинула!.."
Парубок сiв на колоду, що лежала посеред двору, i затулив обличчя руками. Прiся сiла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дiвчини бринiли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утiшити його.
Кiлька хвилин вони сидiли нерухомо, пригнiченi страшним горем; нарештi Петро пiдвiв голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмiрковуючи сам iз собою:
— Шукай тепер! Дорога йде на пiвдень… Хiба мало мiст обабiч неї?.. Щоб обшукати всi, не вистачить i життя… Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським i розповiв йому про все, через те пани й вирiшили насамперед обрушити свою кару на Лисянку… Бачився… Але де ж вiн подiвся потiм?.. Де?..
— Ох, нiхто не знає, братику! — Прiся глибоко зiтхнула й знов витерла рукавом очi.
— Чи не можна розпитатися в челядi?
— Пани як поїхали в Умань, то й досi не поверталися. Петро жваво обернувся до неї.
— Ще не поверталися? Ще в Уманi? То, виходить, вiн там!..
— Братику! — радiсно скрикнула Прiся. — Не може бути!..
— Нi, справдi, — вiв далi Петро, — нiхто iнший не мiг би повiдомити їм про те, що затiвалося в нашому селi… i дорога… так, є коротша дорога, але можна проїхати в Умань i через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику… Так, так!.. Вiн чкурнув на Умань слiдом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.
— То ти розшукаєш його?! Ти врятуєш Сару?
— Врятую! Якщо це тiльки в людських силах, то я врятую її! Сьогоднi ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звiдти я подамся з товаришами в Умань.
— Зi мною в монастир? — здивувалася Прiся. — Навiщо?
— Так, з тобою! — квапливо заговорив Петро. — Пани вирiшили тяжко покарати Лисянку; на жiнок
— Нi, Петре, нi! Тата я не покину: якщо всiм нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти її, - стримано, але твердо вiдповiла дiвчина.
— Прiсю, не переч! Так вирiшив полковник Залiзняк, i ми погодилися з ним!
— Полковник Залiзняк?! — радiсно вигукнула дiвчина.
— Так, Залiзняк… За ним тепер iде вся Україна, йому пiдкоряється кожен, не тiльки ти: усi жiнки покинуть село i сховаються в Мотронинському лiсi, але тебе вiн просив привезти негайно.
— Мене?!
— Так, тебе…
— Навiщо ж? Чому… мене?
— Тому, що вiн побоюється, аби тебе не схопили ляхи… Не бiйся, Залiзняк там усе влаштує; вiн i сам тепер у Мотронинському монастирi. Ну, ти ж збирай собi, що потрiбно, а я пiду на цвинтар. Пам'ятай, чим швидше ми виїдемо звiдси, тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурiв!
Петро ступив через перелаз i швидкою ходою подався до церкви. Прiся залишилась на мiсцi. Кiлька хвилин дiвчина сидiла мовчки, поринувши в задуму; погляд її нiби потонув у залитiй сонцем далинi, вона не чула й не бачила нiчого.
— За ним тепер iде вся Україна, йому пiдкоряються всi, — ледь чутно прошепотiла Прiся. Легке зiтхання вирвалося в неї з грудей, вона затулила обличчя руками й завмерла, сповнена якихось невиразних мрiй.
Петро переказав батюшцi й громадi пересторогу Залiзняка i його пораду — сховати якомога швидше жiнок, дiвчат, дiтей i взагалi усiх кволих i нездатних до бою, а сильним об'єднатися i дати напасникам вiдсiч.
Лисянськi селяни й до Петрового приїзду були у великiй тривозi, а вiд переданої їм звiстки, що панська розправа має розпочатися з їхнього рiдного села, всi зацiпенiли. Серед похмурого мовчання пролунав стогiн i дитячий плач… Але диякон пiдвищив голос i заглушив смутний настрiй:
— Не час плакати! — вигукнув вiн рiшуче. — Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катiв… Супроти звiра треба стати звiром, а заступники в нас лишилися однi — нiж i вогонь… За кров — кров, за наших жiнок i дiтей — їхнє падло!!
Вихором рознеслися в натовпi слова диякона й запалили помстою i злiстю сотнi очей…
На бурхливiй, але короткiй радi вирiшили: диякону залишатися в селi, щоб у разi небезпеки негайно сповiстити загiн Неживого, який розташувався в лiсi неподалiк вiд Лисянки, спорядити пiдводи, скласти майно й разом з обозом вiдправити дiтей, жiнок i хворих до лiсу, а Петровi з Прiсею, не гаючись, поспiшати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всi Петровi умовляння, незважаючи на прохання i сльози всiх парафiян, отець Хома навiдрiз вiдмовився виконати волю Залiзняка й рiшуче заявив, що вiн помре бiля того вiвтаря, служителем якого поставив його господь.