Острів Дума

Кінг Стівен

Я націлив на нього палець.

Ваєрмен торкнувся картинки, на якій я намалював керамічний джбанок поряд з лялькою.

— Джбан був порожнім? І вони наповнили його водою з басейну?

— Не маю щодо цього ніяких сумнівів.

Я відсунув малюнок з басейном вбік і показав їм наступний. Знову перспектива майже з того місця, де ми зараз сиділи. Щойно зійшовши над обрієм, серпик молодика завис між щоглами трухлявого корабля, котрого, я сподівався більше ніколи не малювати. А на пляжі, біля самого краєчка води...

— Господи, який жах, — скрикнув Ваєрмен. — Я навіть не можу все роздивитися до пуття, але все’дно це жахливо.

Права рука мені свербіла, тремтіла. Палала. Я потягнувся до картинки і торкнувся її рукою, якої сподівався більше ніколи побачити... хоча боявся, що буду до цього змушений.

— Я можу все побачити за вас, — промовив я.

Як намалювати картину (XI)

Не кидайте роботу, поки картина не завершена. Мені важко судити, чи це кардинальне правило мистецтва, чи ні, я не професор, але я впевнений, що ці сім слів підсумовують усе, що я намагався вам розказати. Талант річ чудесна, але він не терпить кидальників. І завжди надходить момент — якщо робота щира, якщо вона походить з тих глибин, де разом мешкають думка, пам’ять і емоції, — коли хочеться все кинути, коли здається, якщо ти зараз покладеш олівець, твій зір поблякне, твоя пам’ять схибить, але біль закінчиться. Мені відомо це з останнього малюнка, де я нарисував події того дня — дня, коли майже всі зібралися на пляжі. Це був всього лиш ескіз, але, гадаю, коли йдеться про побіжну замальовку пекла, ескізу цілком достатньо.

Я розпочав з Адріани.

Весь день вона була, мов божевільна, переживаючи через Емері, вона то дико гнівалась на нього, то обмирала від страху за нього. Їй навіть наверзлося, що тато Заподіяв Щось Немислиме, хоча навряд чи, від горя він зробився неуважливим, а після припинення пошуків зовсім запав в апатію.

Надходить вечір, а від Емері ані звістки, можна було б очікувати, що вона ще дужче рознервується, але натомість вона стає спокійною, ледь не бадьорою. Каже Няні Мельді, що вона певна — її Ем ось-ось має повернутися. Вона відчуває це нутром, чує, як про це дзеленчать крихітні дзвоники у неї в голові. Ці дзвоники, робить вона припущення, і є та сама «жіноча інтуїція», що вповні прокидається лише у заміжньої жінки. Цією думкою вона також ділиться з Нянею Мельдою.

Няня Мельда киває, вона посміхається, але пильно стежить за Аді. Вона наглядала за нею весь день. Чоловік дівчини пішов назавжди, про це Мельді сказала Ліббіт, а Мельда вірить їй, але також вона вірить, що решту сім’ї можна врятувати.., що й сама вона зможе врятуватися.

Тим не менш, все залежить від Ліббіт.

Няня Мельда йде нагору, подивитися, як там її остання крихітка, торкаючись браслетів у себе на лівій руці, вона піднімається по сходах. Срібні браслети перейшли до неї від її Мами, і Мельда одягає їх до церкви щонеділі. Либонь, саме тому вона дістала їх сьогодні з шухляди, де зберігає свої найцінніші речі, і одягла, підсунувши їх вгору, щоб трималися на руці там, де та потовщується, а не калаталися, як зазвичай, вільно на зап’ясті. Можливо, таким чином їй хотілося наблизитися до своєї Мами, позичити її спокійної сили, а можливо, вона просто хотіла прилучитися до чогось святого.

Ліббіт сидить в своїй кімнаті і малює. Малює свою родину. Звичайно, в компанії з Тесі й Ло-Ло. Всі восьмеро (Няня Мельда теж належить до родини, Ліббіт не має в цьому сумнівів) стоять на пляжі, що був подарував їм так багато щасливих днів, коли вони влаштовували пікніки, купалися, будували замки з піску... вони стоять, мов лялечки-витинанки, зчепивши руки, і широкі посмішки розбігаються за межі їхніх облич. Припустімо, що так вона намагається емалювати їх знову в життя, лише силою власної уяви повернути втрачене щастя.

Няня Мельда ледь не повірила, що таке можливе. Дитинка дуже сильна. Але гай-гай, повернення життя поза її силами. Повернення життя навіть поза можливостями істоти з Затоки. Погляд Няні Мельди блукає між спеціальною коробкою Ліббіт і самою Ліббіт, знов і знов. Вона лише один раз бачила фігурку, що з’явилася з Затоки, крихітну жіночку у вицвілих рожевих шатах, що колись могли бути пурпурними, і в каптурі, з-під якого вибивається волосся, ховаючи її лоб.

Вона питається в Ліббіт, чи все гаразд. Це єдине, що вона наважується промовити перед тим, як наважитися піти. Якщо ті кучерики на лобі істоти в коробці дійсно ховають її третє око — далекоглядне моджо-око — обережність аж ніяк не завадить.

Ліббіт відповідає — Добре. Я просто рисую, Няньо Мельдо.

Чи вона не забула, бува, що мусить зробити? Няня Мельда може на це лише сподіватися. А зараз їй треба повертатися на перший поверх, поглянути на Аді. Її чоловік скоро почне її звати.

Вона не може до кінця повірити, що все це дійсно відбувається, і в той же час вона вірить, що все її життя було підготовкою до цього моменту.

Мельда каже — Дитятко, ти мусиш почути, як я буду гукати твого татуся. Коли я почну до нього гукати, тобі захочеться піти до басейну, забрати звідтам ті речі, що ти їх там залишила. Не залишай їх там на ніч, щоб не набралися роси.

Малює, не піднімаючи очей. А відтак каже слова, які звеселяють Мельді її перелякане серце — Ні, не залишу. Я візьму з собою Персе. Тоді мені не так страшно буде у темряві.

Мельда каже — Бери з собою, що хо’, принеси тілько Новін звідтам.

Оце і все, на що в неї вистачає часу, оце і все, на що вона наважується, пам’ятаючи про те особливе всевидюще моджо-око, що, либонь, нишпорить у неї в голові.

Сходячи вниз сходами, Мельда знову торкається своїх браслетів, їй дуже радісно від того, що вони були на ній, коли вона заходила в кімнату до Ліббіт, хай навіть і була тоді захована та крихітна порцелянова жіночка в жерстяній коробці.

Вона якраз встигає помітити мельк Адіної сукні у задній залі, коли та завертає до кухні.

Вже час. Усе йде до завершення.

Замість того, щоб іти вслід за Аді до кухні, Мельда біжить до передньої зали, до кабінету Містера, куди вона вперше за всі сім років, які працює на родину, заходить не постукавши. Містер сидить перед своїм письмовим столом, він без краватки, з розстібнутим коміром, а його шлейки висять по боках порожніми петлями. В руках в нього оправлена в золочену рамку світлина Тесі й Ло-Ло. Він піднімає на неї очі, червоні очі на схудлому, змарнілому обличчі. Він зовсім не дивується, чому це його домоврядниця вривається до нього без стуку, він виглядає людиною поза здивуванням, поза шоком, хоча, звичайно, це далі виявиться зовсім не так.

Він каже — Що трапилося, Мельда Лу?

Вона каже — Ви мусите зараз же піти.

Він дивиться на неї блискучими очима спокійно й тупо так, що це аж дратує — Куди піти?

Вона каже — На пляж. І взяти із собов от се.

Вона показує на гарпунний пістоль, що висить на стіні, а поряд з ним кілька коротких гарпунів. У них не срібні, а сталеві гостряки, але вони важкі. Вона це добре знає, хіба не їй доводилося стільки разів носити їх у кошику?