Острів Дума
Шрифт:
— Мельда спочатку думала, що Чарлі — це така вигадка, якою діти лякають одне одного, чи не так?
Новін знову ґерґотнула, але в її очицях-ґудзиках тепер було щось більш схоже на жах. Хоча, звісно, в таких очах ви можете уздріти будь-який вираз, за власним бажанням.
— Отож-бо й воно, золотко. Але коли вона сама побачила отого Одоробла, як воно з моріжка поскакало через під’їзну алею в парк...
Джекова рука ворухнулася. Голова Новін повільно хитнулася назад, потім уперед, показуючи, що Няня Мельда здала оборону.
Я засунув альбом з жокеєм Чарлі під низ і повернувся до сцени в кухні: Няня Мельда дивиться вниз, мала дівчинка — вгору, показуючи пальцем — Шшшшш! — а лялька сидить на хлібниці, дивлячись на це безмовним свідком.
— Тибачиш? — спитав я Ваєрмена. — Ти розумієш?
— Не дуже...
— Коли її дістали, цукерка виявилася ледь не до кінця обсмоктаною, — сказала Новін. — Отак ми всьо й з’ясували.
— А може, Мельда спочатку вважала, що то Шенінгтон так жартує — переставляє жокея з місця на місце, знаючи, що дівчатка його бояться.
— На якого дідька йому було б цим займатися? — здивувався Ваєрмен.
Новін нічого на це не сказала, тож я повів своєю відсутньою рукою над намальованою Новін — Новін, що сиділа на хлібниці, — і тоді заговорила та, що сиділа на коліні в Джека. Так, ніби я знав, що ефект буде саме таким.
— Няня не хотіла зробити погано. Вона знала, що вони бояться Чарлі — вони його лякалися ще задовго до того, як почалася вся та дурня — отож вона розказала їм казочку на ніч, хотіла яккраще. А вийшло на гірше, як буває з малими дитинчатами. А вже опісля прийшла погана біла жінка, погана біла жінка прийшла з моря, і от ця курва все перевернула іще на найгірше. Вона примусила Ліббіт нарисувати живого Чарлі, заради жарту. Вона ще й інших всяких жартів понапридумувала.
Я перегорнув той аркуш, де Ліббіт показує Шшшшш, і вихопив з гамана олівець «палена умбра» — здавалося, тепер вже не грає ролі, чиїми олівцями я користуюся — і знову почав малювати кухню. Тепер Новін лежала боком на столі з піднятою над головою рукою, мов благаючи пощади. Тут же з’явилася Ліббіт, у сарафані, щоб зобразити переляк на її обличчі, вистачило півдесятка різких штрихів. А ось і Няня Мельда, вона з криком відскакує від хлібниці, бо там...
— Це пацюк? — спитав Ваєрмен.
— Великий сліпий бабак, — виправила його Новін. — Насправді така ж потвора, як Чарлі. Це вона під’юдила Ліббіт намалювати його у хлібниці. І маєте, він у хлібниці. Вроді, жарт. Ліббіт дуже совістилася, а шо паскудна жінка? Аніж-бо. Вона ніколи не совістилася.
— А Елізабет — Ліббіт — мусила малювати? — спитав я. — Відмовитися не могла?
— А ти сам не знаєш, — відповіла Новін. — Ти міг відмовитися? Не міг. Бо талант голодний.
— 8 —
Якось так трапилося, що впала маленька дівчинка та й влучно розбила собі голову. А відтак щось — щось у подобі жінки — звіддаля намацало дівчинку і налагодило з нею зв’язок. Чудові малюнки, які з’явилися в результаті цього контакту, були лише приманкою, морквиною на кінці палиці. Були усміхнені коники і загони жабок веселкових кольорів. Але тільки-но Персе дістали з води — як там казала Новін? — цукерка виявилася вже обсмоктаною. Талант Ліббіт перекрутився в її руці, мов ніж. От тільки то була вже не зовсім її рука. Батько нічого не помічав. Аді втекла. Марія й Ганна вчилися у Брейденській школі. Близнючки не могли зрозуміти. Але у Няні Мельди з’явилися підозри, тож...
Я знов перегорнув аркуш назад і подивився на дівчинку з притиснутим до губ пальцем.
Вона підслуховує, тому шшшшш. Вона чує всі розмови, тому шшшшш. Можуть трапитися злі речі, а гірші ще попереду. Жахливі речі в Затоці, вони чигають, щоб тебе втопити і затягнути на корабель, де ти житимеш життям, не схожим на життя. А якщо я наважуся розповісти? Тоді може статися щось жахливе з усіма нами разом.
Ваєрмен застиг поряд зі мною. Рухалися тільки його очі, поглядаючи то на Новій, то на мертвотну бліду руку, що раз у раз то на мить проявлялася, то зникала з виду в мене при правому боці.
— Але ж було якесь безпечне місце, правда? — запитав я. — Місце, де вона могла розповідати. Де воно було?
— Сам знаєш, — відповіла Новін.
— Ні, я не...
— Овва. Знаєш, пречудово знаєш. Ти просто трохи забувся. Рисуй і сам побачиш.
Авжеж, вона мала рацію. Рисуванням я відновив себе. В цьому сенсі Ліббіт
(де наша сестра?)
... була мені мов родичка. Через малювання ми обоє повернули собі пам’ять про пам’ять.
Я націлився на чистий аркуш.
— Мені треба взяти її олівець? — спитав я у Новін.
— Тепер без різниці. В тебе вийде абияким.
Тож я порився у поясній торбі, знайшов улюблений індиго і почав рисувати. Не замислюючись, я намалював плавальний басейн Істлейків — усеробилося навмання, це як дати волю м’язовій пам’яті, щоб натискала телефонні кнопки. Басейн я намалював таким, яким він виглядав, коли був новеньким, яскравим, повним свіжої води. Басейн, де з якоїсь причини хватка Персе слабшала, а її слух пропадав.
Няню Мельду я намалював по литки, а Ліббіт — з Новін під пахвою — по пояс, надолок її сарафану розплився навкруги. З-під мого олівця попливли літери.
Де зараз твоя нова лялька?
В моїй особливі коробці. У коробці сердечком.
Отже, вона була там якийсь час.
А як її звуть?
Її звуть Персе.
Персі — це хлопчаче ім’я.
А Ліббіт вперто наголошує: Нічого не знаю. Її звуть Персе.