Острів Дума
Шрифт:
19 серпня 1926
Джоні — що ти хотів, те й маєш. Це з останньої партії гарного товару, тільки для тебе, Мій Друже. «Шампусь» не найкращий, але «яка збіса різниця». Односолодовий гарний. Канадський «для простаків» (ха-ха). 5-галонова діжечка кентакського. І, як ти просив, «Стіл» (in cera) [379] . Це не моя заслуга, просто пощастило, але справді останній раз. Дякую за все. Друже. Побачимося, коли я повернуся до цього берега великої калюжі
ДД
379
У кера — в керамічній посудині (здогадується Едгар).
Ваєрмен ткнув пальцем у «Стіл» і промовив.
— Стіл тече. А з решти цього, Едгаре, тобі хоч щось зрозуміло? Я зрозумів, але наразі моя бісова хвора пам’ять відмовилась мене обслуговувати. Згадалося — я можу це зробити.., і я почав думати довкіл. Спершу загадав Ілсине: «Можна присусідитися до вас, містере?» Серце обпекло болем, але я мусив терпіти, бо тут був вхід. Далі виринула інша згадка про іншу дівчину, біля іншого басейну. Ця довгонога, цицяста дівчина в чорному суцільному купальнику була юною Мері Айр з картини Гокні — «Чувиха з Тампи», як вона сама себе тоді назвала... і тут я упіймав те, що шукав. А заразом згадав, що пора врешті й видихнути набране повітря.
— ДД — це Девід Девіс. В Ревучі Двадцяті він був бароном Сонячного узбережжя.
— Звідки тобі це відомо?
— Мері Айр розповідала, — відповів я,вловивши захололою частиною моєї душі, котрій, напевне, вже ніколи не зігрітися, іронію моменту: життя це колесо, і якщо довго чекати, воно завжди повернеться туди, звідки почало свій рух. — Девіс товаришував з Джоном Істлейком і, вочевидь, постачав йому доброякісну випивку
— Шампусь — це, мабуть, шампанське? — спитав Джек.
— Молодець, — похвалив його Ваєрмен. — Але мені цікаво знати, що таке «Стіл». І що таке cera.
— Це іспанською, — заявив Джек. — Ви мусіли б знати.
Ваєрмен кинув оком на нього.
— Ти маєш на увазі sera з літерою s. Як у que sera, sera. [380]
— Доріс Дей [381] , 1956 рік, — вгадав я, проспівавши: — «Майбуття нам ніколи не побачити», сам собі подумавши: «І добра також». — У чому я не маю сумнівів, так це в тім, щоДевіс мав рацію, написавши, щоця партія остання. — Я вказав на дату, 19 серпня. — Плейбой відплив до Європи у жовтні 1927-го і більше не повернувся. Він зник у морі, принаймні так мені розповідала Мері Айр.
380
Що буде, те й буде (ісп.).
381
Doris Day (Doris Mary Anne Kappelhoff — 1924) — співачка й одна з найпопулярніших голлівудських актрис у 1950-60-х; пісню «Que sera, sera» співає героїня Доріс Дей у фільмі Альфреда Гичкока «Людина, котра забагато знала».
— А що ж таке cera? — перепитав Ваєрмен.
— Давайте наразі це облишимо, — сказав я. — Хоча дуже дивно знайти тут цей єдиний лист.
— Чудно, але не вельми й дивно, — не погодився Ваєрмен. — Уяви собі, що ти вдівець, з котрим живуть юні дочки, чи забирав би ти з собою в нове життя останню записку від свого бутлегера?
Я замислився і вирішив, що він має рацію.
— Ні... хоча я, либонь, знищив би її разом зі своєю колекцією французьких картинок.
Ваєрмен знизав плечима.
— Не нам знати, як багато він знищив непевних паперів... чи як мало. Окрім спорадичного пияцтва з приятелями, його репутація загалом виглядала чистою. А втім, мучачо... — він поклав мені на плече руку, — записка реальна.. Ми її знайшли. І якщо щось тут проти нас, то, можливо, щось інше за нас... хай хоч трішечки. Хіба так не може бути?
— У всякому разі, приємно на це сподіватися. Давайте роздивимося, може ще щось знайдеться.
— 2 —
На перший погляд, там нічого більше не було. Ми позаглядали до всіх приміщень і нічого нам не трапилося, окрім того, що у кімнаті — схоже, колишній їдальні — я перечепився об здиблену дошку. Проте Ваєрмен з Джеком вчасно мене підхопили, та й зрадила мене не моя здорова нога; вона мене якраз утримала від падіння.
На обстеження горішніх приміщень надії майже не було. Сходи туди, їхні знівечені перила і майданчик другого поверху вціліли, але вище було лише порожнє небо, в якому вигойдувалося листя високої пальми. Другий поверх — сякі-такі рештки, а третій — суцільний розгардіяш. Після безрезультатних розшуків ми попрямували до кухні і принагідно зробленого нами ґанку назад, у зовнішній світ, не маючи чим похвалитися, окрім як старою запискою постачальника контрабандного пійла. Я здогадувався, що може означати cera, але, не знаючи де шукати Персе, не вбачав ніякої користі у цій здогадці.
А вона була десь тут.
Вона була близько.
Недарма ж нам так важко було сюди дістатися.
Ваєрмен йшов попереду і так різко встав, що я наштовхнувся на нього. Джек наштовхнувся на мене, піддавши мені під зад важким кошиком.
— Ми мусимо оглянути сходи, — промовив Ваєрмен голосом чоловіка, котрий не може зрозуміти, чому він щойно був таким бовдуром.
— Перепрошую?
— Ми мусимо подивитися, чи є на сходах сховок. Я мав би першим чином про це згадати, дурень.
— Що за сховок? — спитав я.
— В Ель Паласіо, — обернувся до мене Ваєрмен, — він розташований на четвертій сходинці знизу. Ідея полягає в тім — Елізабет казала, це ідея її батька, — щоб на випадок пожежі все цінне тримати ближче до дверей. Там залізний ящик, і зараз у ньому, окрім пари старих сувенірів та кількох фотокарток, нема нічого, а колись вона тримала там свій заповіт і найкоштовніші прикраси. Якось розповіла про це своєму адвокату. Велика помилка. Він наполіг, щоб усе цінне зберігалося в банківському сейфі у Сарасоті.
Ми вже стояли біля підніжжя сходів, поблизу кургану мертвих ос. Навкруг нас згустився сморід будинку. Він обернувся до мене з сяючими очима.
— Мучачо, а ще вона в тім ящику тримала найцінніші зі своїх порцелянових фігурок, — він огледів понівечені сходи, що вели до безглуздого хабоття і порожнього неба нагорі. — А як ти гадаєш... чи не може бути Персе чимось на зразок порцелянової статуетки, котру Джон міг дістати зо дна Затоки... чи не може вона бути схованою прямо тут, на сходах?