Острів Дума
Шрифт:
Чорний чоловічок зник, раптом виник знов, тепер біля басейну, перед іржавою драбиною, що вела на платформу для пірнання. Либився до нас з-під свого червоного картуза. Сорочка на нім була така само синя, як його бриджі. Він стрибав туди-сюди на своїх застиглих, завжди вивернутих в однаковій позиції ногах, немов фігура в стрілецькому тирі. Знову зник, знову з’явився на ґанку. За мить він був уже на доріжці, майже прямо перед нами. Мені було боляче на нього дивитися, мені й зараз лячно від нього... та тільки тому, що колись лячно було їй, Ліббіт.
Наступного разу він показався на двоколійному путівці, що вів до Тінявого пляжу, і ми побачили, як крізь його костюмчик сяє Затока. Він зник з поля зору, а Ваєрмена розібрав істеричний регіт.
— Що? — обернувся до нього Джек. Ледь не накинувся на нього. — Що?
— Та це ж фігура садового жокея, — захлинаючись сміхом, вигукнув Ваєрмен. — Це такий чорний жокей, котрих раніше ставили на моріжку, а тепер вони політично verboten [373] , збільшений втричі, а може й учетверо проти звичайного розміру! Хокалом Елізабет був садовий жокей!
373
Заборонено (нім.).
Він намагався ще щось сказати, але несила було. Сміючись, він нахилився вперед, впершись руками собі в коліна. Я розумів жарт.., але не поділяв його веселощів.., і не лише тому, що в Род-Айленді лежала моя мертва дочка. Ваєрмен зайшовся тепер таким веселим сміхом, бо спершу він злякався не менше Джека й мене, злякався, мабуть, не менше, ніж лякалася Ліббіт. А чому вона лякалася? Тому що хтось — випадково, скоріш за все, — вклав у її вигадливу голову хибну думку. Я зробив би ставку на Няню Мельду, напевне, казочка на ніч розрахована була тільки на те, щоб приспати дитину, котра ще мучилася після травми голови. Можливо, безсонням. Ось тільки ця казочка потрапила не туди, і відростила ЗУУБИ.
Містер Сині Бриджі був інакшим, не таким, як ті жабки, що ми їх зустріли дорогою сюди. Цілкомстворені фантазією Елізабет жабки не були зловісними. А от цей садовий жокей... Спершу він міг народитися з розбитої голови Елізабет, але, маю підозру, потім Персе залучила його до виконання її планів. Якщо хтось упритул наближався до першого дому Елізабет, тут-то й вигулькував він, готовий відлякувати зайд. Либонь, спроваджуючи їх до найближчої психлікарні.
За великим рахунком, це вказувало на те, що тут є щось варте пошуків.
Джек нервово поглядав туди, де стежка — вона дійсно виглядала годящою хоч для воза, хоч для вантажівки — западала, гублячись з поля зору.
— Воно повернеться?
— Яка різниця, мучачо? — зауважив Ваєрмен. — Воно несправжнє. А тим часом комусь треба нести пікнікового кошика. Впрягайся. Побудь їздовим собакою.
— Мені сам вид його відбирає розум, — сказав Джек. — Чому це так, Едгаре?
— Нема дива. Ліббіт тоді, давно, мала вельми потужну уяву.
— А куди ж вона потім поділася?
— Потім вона забула, як нею користуватися.
— Господи, — проказав Джек, — як же це жахливо.
— Так! Хоча мені такий спосіб забуття здається легким. А від того ще жахливішим.
Джек нахилився, підважив кошика, поглянув на Ваєрмена.
— Що в ньому? Золоті злитки?
Ваєрмен підхопив торбу з їжею й безтурботно всміхнувся.
— Я доклав трохи зайвих.
Ми продовжили нашу путь вздовж зарослої під’їзної алеї, озираючись, чи не вигулькне знову десь жокей. Він не повертався. Подолавши сходинки ґанку, Джек поставив кошик долі й полегшено зітхнув. Раптом позаду почулося лопотіння крил.
Обернувшись, ми побачили приземлення на алею чаплі. Це напевне був той самий птах, що роздивлявся мене своїм крижаним оком з тенісного корту в Ель Паласіо. Безсумнівно, погляд був той самий: строгий, гострий, без грану жалості.
— А це справжнє? — спитав Ваєрмен. — Що скажеш, Едгаре?
— Це справжнє, — відповів я.
— Звідки ти знаєш?
Я міг вказати на те, що чапля має тінь, але пригадав, що при садовому жокеї теж була тінь, мене тоді ще це вразило.
— Просто знаю, ходімо в дім. Стукати нема потреби. Це неформальний візит.
— 13 —
— Ого, в нас, схоже, проблема, — промовив Джек.
У порослій іспанським мохом веранді стояла напівтемрява, але, коли наші очі звикли до неї, ми побачили товстий іржавий ланцюг, яким було оплутано двостулкові двері. На ньому висіло аж два замки. Ланцюг проходив крізь гаки в одвірку.
Ваєрмен підступив ближче, роздивляючись.
— Знаєш, — сказав він, — нам з Джеком, мабуть, вдасться вирвати один, або й обидва ці гаки. Їхні найкращі дні минулися.
— Найкращі роки, — уточнив Джек.
— Мабуть, — погодився я, — але, майже напевне, самі двері теж замкнені на замок, а якщо почати смикати за гаки й дзвеніти ланцюгом, ви можете потурбувати сусідів.
— Сусідів? — здивувався Ваєрмен.
Я показав пальцем прямо вгору. Джек з Ваєрменом подивилися туди й побачили велику колонію брунатних кажанів, що спали, скупчившись у щось на кшталт хмари, зваляної з павутиння. Я поглянув під ноги й побачив, що ґанок був не всіяний, а буквально вимощений їхнім лайном. Як тут було не порадіти тому, що на голові я маю картуза.
Піднявши очі, я побачив Джека вже біля підніжжя сходів.
— Ніяким чином, бейбі, — заявив він. — Називайте мене сцикуном, називайте мене серуном, називайте мене хоч чим, але я туди не піду. У Ваєрмена — це змії. У мене — кажани. Якось... — він затнувся, видно, хотів щось розказати і, либонь, дуже, але не знав, як це зробити. Замість того він відступив ще на крок. На мить я зачудувався з феномену страху: чого не міг досягнути жокей-привид (наблизився до цілі, але зійшов з дистанції), того досягла колонія сплячих брунатних кажанів. У всякому разі, з Джеком.