Острів Дума
Шрифт:
— Ні, — сказав він. — Це гівно з кров’ю. Звучить, мов у якоїсь блондинки, якоїсь Мей Вест [385] . Зачекайте.
Він знов помасував собі горло. При цім він дивився вгору, назустріч потокам світла, і я не певен, чи він помічав, що друга його рука, та, що на шиї в ляльки, теж рухається. Новін подивилася на мене, потім на Ваєрмена, відтак знову на мене. Чорними очима-ґудзиками. Перев’язане стрічкою чорне волосся каскадом обрамляло її печено-шоколадне обличчя. Рот у вигляді червоного О, готовий промовити: «Оууууууу, ти, бридкий дядько».
385
Mary Jane West (1893-1980) — драматург і сценаристка, театральна й кіноактриса, провокативний секс-символ розумної блондинки.
Ваєрмен поклав мені на руку свою долоню. Вона була крижаною.
— Привіт, хлопці, — сказала Новін, і хоча адамове яблуко Джека стрибало вгору-вниз, губи його не поворухнулися.
— Ну, що? Зараз як?
— Добре, — похвалив Ваєрмен спокійно, як це не вдалося б мені. — Хай вона скаже ще щось.
— Бос, а як щодо підвищення гонорару?
— Без проблем, — відповів я. — Дай лише час і...
— А чо ти не хо шось нарисувать? — спитала Новін, дивлячись на мене своїми круглими чорними очицями. Ну точно, це ж ґудзики, як на тих черевиках, що тоді були в моді.
— Мені нема чого рисувати, — відповів я.
— Я тобі розкажу дечого цікавого для рисування. Де твій альбом? — тепер Джек дивився вбік, у суморок зруйнованої вітальні, ошелешений, очі йому закотилися. На вигляд він був десь посередині між свідомістю й несвідомістю.
Ваєрмен відпустив мою руку й поліз до торби з їжею, куди я також впхнув обидва своїх альбоми. Один він подав мені. Джекова рука трохи ворухнулась, здалося, Новін повернула голову, дивлячись, як я спершу розкриваю альбом, а потім поясний гаман, де лежать олівці. Я витяг один.
— Нє-нє. Візьми її олівець.
Я знову порився й натрапив на блідо-салатовий олівець Ліббіт. Це бувєдиний достатньо довгий, щоб його утримати в пальцях. Певне, не найулюбленіший її колір. Чи може, просто зелень на острові Дума темнішого тону.
— Ну от, а що далі?
— Нарисуй мене в кухні. Посадови мене знов на хлібницю, так буде красиво.
— На столі, ти маєш на увазі?
— А ти шо, думав, на долівці?
— Боже, — промурмотів Ваєрмен. Голос весь час, з кожною фразою, змінювався. Тепер він зовсім не належав Джеку. А чий же він був, якщо зважити на той факт, що на самому початку єдине черевомовлення, котре змушувало ляльку балакати, походило з уяви маленької дівчинки? Я вирішив, що тоді вона говорила голосом Няні Мельди, і саме його ми зараз чули.
Тільки-но я почав працювати, як свербіння поповзло вниз по відсутній руці, визначаючи її, роблячи майже реальною. Я нарисував ляльку, яка сидить, притулена спиною до старомодної хлібниці, додав ноги, що звисають з краю столу. Не розгадуючись, не затримуючись — щось глибоко в мені, там де народжувалися всі образи, підказувало, що пауза може зруйнувати ще не сформовані, ще крихкі чари — я продовжив, і намалював маленьку дівчинку, вона стоїть біля столу. Стоїть і дивиться вгору. Маленька чотирирічна дівчинка у фартушку. Я взагалі не міг би уявити собі фартушок до того, як намалював його поверх сукенки малої Ліббіт, що стоїть у кухні поряд зі своєю лялькою, стоїть і дивиться вгору...
Шшшшш...
...притиснувши палець до губ.
Тепер олівець почав літати ще швидше і я додав Няню Мельду, таким чином побачивши її вперше не на тій фотографії, де вона обома руками тримає червоний пікніковий кошик. Няня Мельда нахилилася до маленької дівчинки, обличчя в неї похмуре, сердите.
Ні, не сердите...
— 6 —
Перелякана.
Ось яка Няня Мельда, перелякана всмерть. Вона розуміє, що щось відбувається, і близнючки також розуміють — Тесі й Ло-Ло перелякані не менш за неї. Навіть той йолоп Шенінгтон теж розуміє, що щось тут не так Тому-то він намагається заявлятися тут якомога рідше, воліючи працювати на береговій фермі, аби лиш не приїздити на острів.
А Містер? Коли він буває тут, Містер психує через Аді, котра втекла до Атланти, і не помічає того, що відбувається прямо перед його очима.
Спершу Няні Мельді здавалося, що те, що відбувається в неї перед очима, просто її власна фантазія, якої вона набралася від дітей під час ігор; звісно, насправді не бачила вона ніяких пеліканів і чапель, які літають догори ногами, не бачила посмішок на кінських мордах, коли Шенінгтон приїхав парною упряжкою сюди з Нокомису, щоб покатати дівчаток. І ще, їй здавалося, вона тепер знала, чому малі так бояться Чарлі; потаємні речі творяться на Думі, але це не єдина з них. І це її вина, хоча вона бажала якнайкращого...
— 7 —
— Чарлі! — вигукнув я. — Його ім’я Чарлі.
Новін заґерґотала схвальним сміхом.
Я вихопив інший альбом з торби — буквально вирвав його звідти — і так різко відслонив обкладинку, що розірвав її навпіл. Намацав серед олівців Ліббіт огризок чорного. Я міг його утримати тільки кінчиками великого й вказівного пальців, але для цього, побічного, рисунку мені потрібен був саме чорний.
— Едгаре, мені на мить там привиділося... воно схоже на...
— Ущухни! — гаркнула Новін. — Моджо-руці не можна заважати! Заспорим, вам цікаво буде увидіти, шо буде!
Я черкав квапливо і постать жокея проявлялася на білому аркуші, мов виринаючи з густого туману. Незважаючи на поспішливі, недбайливі штрихи, образ було схоплено: хитрі очі і товсті губи, що усміхаються чи то весело, чи то злобно. Не було часу на офарблення його бриджів і курточки, але я намацав олівець, на одній грані якого було написано «простий червоний» (з моїх запасів) і домалював ідіотський картуз. І щойно на нім з’явився картуз, як тут же стало ясно, що насправді означає його усмішка: кошмар.
— Покажи мені! — заволала Новін. — Я хочу побачити, чи правду ти нарисував!
Я простягнув аркуш ляльці, котра тепер сиділа, випрямившись, на коліні в Джека, тоді як він відкинувся спиною на стіну біля сходів і дивився у вітальню.
— Ага! — заявила Новін. — Це підар, котрий лякав Мельдиних дівчаток. Викапаний він.
— Га..? — почав Ваєрмен, трусячи головою. — Я щось не втямлю.
— Мельда бачила також і жабу, — сказала Новін. — Дітки її ще називали Одороблом. Оту, шо в неї зууби. Отож опісля того Мельда й замкнулася з Ліббіт у кухні. Присилувала її все розказувати.