Острів Дума
Шрифт:
— Навіщо було її топити? — спитав Ваєрмен. — Мені це незрозуміло.
«Бо це манера Персе», — подумав я, а вголос промовив:
— Не будемо зараз про це гадати. Гаразд?
Він вхопив мене за єдину руку і стиснув її:
— Гаразд, Едгаре.
«А якщо ми зробимо свою справу, можливо, нам вже непотрібно буде про це гадати», — подумалось мені.
Але ж це я затягнув у воду мою дочку. Я був певен цього. Я намалював її на пляжі.
Мою мертву доню. Мою утоплену донечку. Намалював на піску, щоб хвилям її було легше забрати.
«Ти захочеш, — сказала Елізабет, — але ти не мусиш».
Ох, ця Елізабет.
Іноді ми не маємо вибору.
— 3 —
Ми надудлились кави на осяяній сонцем кухні Великої Ружі, аж піт нам виступив на щоках. Я запив кавою три пігулки аспірину, і послав Джека взяти два альбоми «Умілець», наказавши нагострити геть усі кольорові олівці, які він тільки знайде нагорі.
Ваєрмен поклав до пластикового наплічника все годяще з холодильника: моркву, різані огірки, шість упаковок пепсі, три великих пляшки води Evian, кілька ростбіфів і одне — як їх зве Джек — курча-астронавта в прозорій капсулі.
— Мені якось дивно, що ти ще думаєш про їжу, — сказав він без тіні відрази.
— Мене не цікавить їжа сама по собі, — пояснив я, — але, можливо, мені доведеться дещо малювати. Фактично, я абсолютно впевнений у тому, що мені доведеться малювати. А ця робота спалює в мені калорії цілими вагонами.
З’явився Джек з альбомами й олівцями. Я вхопив їх і знову послав його нагору по гумки для стирання. Я мав підозру, що мотлоху буде більше, ніж я сподіваюся, — та хіба не так завжди? — але не знав, що саме знадобиться. Я поглянув на годинник. Було десять хвилин на дванадцяту.
— Ти сфотографував міст своїм поляроїдом? — спитав я Джека. — Прошу, заспокой мене, скажи, що ти не забув.
— Так, але я вирішив.., що байка про краснуху й кір...
— Покажи мені світлини.
Джек поліз до задньої кишені і витяг кілька кольорових знімків. Перегорнув їх, вибрав чотири, подав мені, а я розклав їх на кухонному столі, немов для короткого пасьянсу. Вхопив альбом і швидко почав копіювати фото, на якому було знято ланцюгово-зубчатий механізм під піднятим мостом, що являв собою мініатюрну однорядну споруду. Права рука не переставала свербіти, ніби глибоко в ній ворушилося щось сонне.
— Історія про кір і краснуху — це геніальна вигадка, вона відвадить звідси майже всіх. Але майже — це ще не всі. Мері не залишила б у спокої мою дочку, якби навіть хтось сказав їй що в Іллі вісп... Курва!— Мені затуманилися очі й олівець, замість прямої лінії, з’їхав кудись на манівці.
— Спокійно, Едгаре, — промовив Ваєрмен.
Я поглянув на годинник. Вже 11:58. Міст піднімають опівдні, за графіком. Я зморгнув сльози і повернувся до свого рисунку. З кінчика чорного «Вінусу» народжувався мостовий механізм. І навіть зараз, після смерті Ілси, мене захопило чудо спостерігання того, як з нічого виникає щось — мов реальна форма з непроглядного туману. А чом би й ні? Коли ж іще? Мене це втішало.
— Якщо вона захоче наслати на нас когось, а звідний міст виявиться недоступним, вона просто пошле того кругаля на той пішохідний місток, що веде сюди з острова Сан-Педро, — висловив сумнів Ваєрмен.
— Навряд чи, — відповів я, не відриваючи очей від роботи. — Купа народу не знає про існування Сонячного Хідника, а Персе тим більше, я цього певен.
— Чому?
— Бо той місток було збудовано у п’ятдесяті, ти сам мені це розповідав, а вона в той час спала.
Він поміркував, а тоді сказав:
— Ти віриш насправді, що її можна вбити?
— Так, вірю. Може, й не вбити, але знову занурити у сон.
— І ти знаєш як?
«Знайди, де тече стіл і полагодь його», — ледь не промовив я вголос, але в тім не було сенсу.
— Поки що ні. У старому домі є решта малюнків Ліббіт. В тому, що на південному кінці острова. Вони розкажуть нам, де знайти Персе, і підкажуть, що мені робити.
— Звідки ти знаєш, що вони там є?
«Бо вони мусять там бути», — міг би відповісти я, але в цю мить загула сирена. За чверть милі північніше нас пішов угору звідний міст між островами Дума й Кейзі, єдина ланка, що поєднувала нас із материком. Я порахував до двадцяти, після кожної цифри промовляючи слово Міссісіпі, як колись в дитинстві. А потім стер на своєму малюнку найбільшу шестерню. Авжеж, коли я це робив, у моїй відсутній руці ворухнулося щось, але головне концентрувалося в мене перед і над очима — радість від акуратного виконання красивої роботи.
— О’кей, — промовив я.
— Можемо вирушати? — перепитав Ваєрмен.
— Поки що ні, — застеріг я.
Він поглянув на годинник, відтак на мене.
— Мені здавалося, ти кудись поспішав, аміго?А після того, що ми бачили тут минулої ночі, і я теж. Так що там ще?
— Я мушу вас обох намалювати.
— 4 —
— Мені було б дуже приємно отримати від вас портрет, — сказав Джек. — І я певен, моя мама просто страх як зраділа б, але, здається, Ваєрмен має рацію. Нам вже треба йти.
— Джеку, ти бував коли-небудь на південному кінці острова?
— Та ні.
Я в цьому був майже впевнений. Але, вириваючи з альбому аркуш з намальованим мостом, я подивився на Ваєрмена. Незважаючи на свинцеву отупілість моїх душі і серця, мене, як не дивно, це дійсно цікавило. — А ти? Тиколи-небудь потикав свого носа до старого Гнізда Чаплі?
— Реально, ні. — Ваєрмен відійшов виглянути у вікно. — Міст стирчить вгору... я звідси бачу західну його половинку проти неба. Поки що все путьом.
Мене не так просто було збити.
— Чому?
— Мене відраджувала міс Істлейк, — відповів він, не обертаючись від вікна. — Казала, що там гидке довкілля. Ґрунтові води, флора, навіть повітря. Казала, що армійські специ щось робили на південному кінці острова під час Другої світової війни і примудрилися чимось отруїти ту частину Думи, тому-то, либонь, там і рослинність така щільна, здебільшого. Вона казала, що отруйний дуб там, мабуть, найгірший в Америці — гірше за сифіліс до пеніциліну, так вона казала. Від нього роками не можна здихатися, його вирубуєш, а він знову відростає. І він там повсюди. Так вона казала.