Острів Дума
Шрифт:
— Хтось інший це все бачив?
— Тільки ти й Джек. А ще Хуаніта. Вона називає їх asustador. Чи якось так. Джек каже, це означає лячні.
— Вони таки трохи лячні, — погодилась вона. — Але, тату... намальоване олівцями... мажеться. І я вважаю, що вони вицвітуть, якщо ти щось не зробиш із цими картинами.
— Що?
— Не знаю. Але гадаю ти мусиш їх показати комусь, хто розуміється на цьому. Комусь, хто зможе тобі сказати наскільки вони гарні.
Мене це потішило, але також і знервувало. Майже стривожило.
— Не маю ніякого уявлення кому і де...
—
— Авжеж, просто зайти з вулиці й проголосити: я живу на острівці Дума і ось намалював кілька етюдів олівцями — переважно заходи сонця, вельми незвичайне явище для узбережжя Флориди — про які мій співробітник каже, що вони тиу asustador.
Вона вперла руки в боки і схилила голову набік. Таку позу приймала Пам, коли не збиралася ні в чому поступитися й дюймом. Фактично, коли збиралася натиснути у суперечці на повний газ.
— Батьку...
— О Господи, мені нікуди подітися. Вона не звернула уваги.
— Ти перетворив два пікапи, списаний після Корейської війни бульдозер і двадцять тисяч доларів позики на багатомільйонний бізнес. А тепер ти сидиш отут і запевняєш мене, що не здатен змусити якихось галерейників поглянути на твої картини, якщо ти цього захочеш?
Вона пом’якшала.
— Я кажу, що вони гарні, тату. Гарні. Я ще у школі пройшла лише один мізерний курс «Сприйняття мистецтва», але я бачу те, що бачу.
Я щось відповів, не пам’ятаю, що саме. Я думав про свою навіжену замальовку Карсона Джонса, тобто баптистського колібрі. Чи їй вона так само сподобалась би, аби вона її побачила?
Але я їй її не покажу. Ні ту, ні іншу, з фігурою в червоній хламиді. Ці картинки не побачить ніхто. Так я гадав тоді.
— Тату, якщо цей талант в тебе був завжди, то чому він не проявився раніше?
— Не знаю. І чи насправді талант — те, про що ми отут базікаємо, це ще нікому невідомо.
— Тоді знайди когось, хто тобі пояснить, о’кей? Когось, хто розуміється. — Вона взяла до рук малюнок моєї поштової скриньки. — Навіть оцей... нічого особливого, окрім того що він є. Тому що він... — Вона торкнулася паперу — Коник-гойдалка. Тату, чому ти зобразив його на цій картині?
— Сам не знаю, — здивувався я. — Він просто захотів тут бути.
— Ти намалював його по пам’яті?
— Ні. Навряд чи я зумів би. Чи то через аварію, чи тому, що ніколи раніше не мав здібності до цього. — Окрім того випадку, коли я таки це зробив, коли, скажімо, намалював юнака у майці «Твінзів». — Я знайшов це в Інтернеті і надрукував на принтері...
— Ой, блядь, я її розмазала, — скрикнула вона. — От, блядь!
— Ілсо, все в порядку. Це не має значення.
— Зовсім не в порядку, і це має значення! Тобі треба купити ті блядські фарби!
Вона повторила те саме знову й затулила собі рукою рота.
— Можливо, ти мені не повіриш, — промовив я. — Але я в своєму житті не раз чув це слово. Хоча не певен, що твій бойфренд... от, либонь, він...
— Ти маєш рацію, — погодилася вона дещо похмуро, а потім посміхнулась. — Але він вміє видати хитросплетене прокляття, коли його хтось підрізає на дорозі. Татку, щодо твоїх картин...
— Я радий, що вони тобі сподобалися.
— Більше ніж сподобалися. Я вражена. — Вона позіхнула. — А ще я ледь тримаюся на ногах.
— Гадаю, тобі треба випити чашку гарячого какао та йти в ліжко.
— Звучить чудово.
— Що саме?
Вона розсміялася. Чудово чути її сміх. Дім перестав бути порожнім.
— Обидві перспективи.
— 11 —
Наступного ранку ми стояли на пляжі з горнятками кави в руках і ногами по кісточки в прибої. Сонце лишень щойно визирнуло з-за низького пагорбка позаду нас, і здавалося, що наші тіні тягнуться по тихій воді на милі вдалечінь. Ілса поглянула серйозно.
— Тату, це найкрасивіше місце на землі?
— Ні, але ти юна і я не можу докоряти тобі, якщо ти так вважаєш. Насправді це місце на четвертому місці в списку найкрасивіших, але назви трьох перших ніхто не зуміє правильно написати.
Вона подарувала мені посмішку над краєм горнятка.
— Назви їх.
— Якщо ти наполягаєш. Номер один — Мачу Пікчу. Номер два — Маракеш. Номер три — Національний заповідник петрогліфів [82] . Ну, а номер четвертий — острів Дума, близенько біля західного узбережжя Флориди.
82
Базальтова гряда, що тягнеться на 27 км у штаті Нью-Мексико, де охороняються сотні археологічних пам’яток і близько 25000 наскельних малюнків, зроблених прадавніми індіанцями і першими іспанськими поселенцями.
На пару секунд її посмішка ще більше розквітла. Потім відцвіла, і вона знову послала мені серйозний погляд. Я згадав, що так само вона дивилася на мене, коли їй було роки чотири, питаючи, чи існує насправді така магія, яку казках. Я тоді запевнив її, що так, звичайно, думаючи, що брешу. Тепер я не був так певен цього. Проте повітря було теплим, мої босі ступні пестила Затока, і мені дуже не хотілося, щоб Ілсу було скривджено. Хоча мені гадалося, що буде. Але кожен отримує свою долю, хіба ні? Авжеж. Бах у ніс. Бах в око. Бах нижче пояса, ти з котушок, а рефері якраз пішов по хот-дог. Лишень тільки, що ті, кого ви любите, множать цей біль і поширюють його навкруги. Біль — це найпотужніший, двигун любові. Так каже Ваєрмен.
— Уздріла зелений спалах [83] , серденько? — спитав я.
— Ні, я просто зцову подумала, яка я рада, що приїхала. Я уявляла собі, що ти тут скнієш в якомусь старечому пансіонаті, де тільки й розваг, що гавайський бар з «мокрими маєчками» по четвергах. Напевне, я забагато начиталася Карла Гайесена [84] .
— Тут до біса подібних місцин.
— А такі, як Дума, ще є?
— Я не знаю. Можливо, трохи, — хоча, судячи з того, що розповідав мені Джек, мені так не вважалося.
83
«Зелений промінь» — рідкісне оптичне явище, яке трапляється на світанку або при заході сонця.
84
Carl Hiaasen (1953) — популярний журналіст газети «Маямі Гералд», автор романів-трилерів, дія яких відбувається у Флориді.