Острів Дума
Шрифт:
На піску навкруг неї валялися яскраво-зелені тенісні м’ячики.
Такі ж м’ячики гойдалися на линучих до берега хвилях.
— Коли ти це намалював? — Ілса все ще посміхалася — майже сміялася. — І що це к-бісу може означати?
— Тобі подобається? — спитав я. Тому що мені воно не подобалося. Тенісні м’ячики були неправильного кольору, бо в мене не було вірного зеленого тону, але не в тім річ; я зненавидів картину, бо вона вся була неправильна. Вона відчувалася, мов велике горе.
— Я обожнюю цю річ, — відповіла вона й раптом зареготала. — Ну ж-бо, коли ти її намалював? Зізнавайся.
— Поки ти спала. Я приліг відпочити, та тут мене знов почало нудити, тож вирішив, що краще побути у вертикальному стані. Вирішив трохи помалювати, відволіктися трохи. Я навіть не уявляв, що я тримав у руці, поки не піднявся сюди. — Я кивнув у бік Реби, котра, розчепіривши ноги, сиділа під вікном.
— Це та лялька, на яку тобі було приписано кричати, коли ти забуваєш слова, еге ж?
— Щось на кшталт цього. Отже, я намалював картинку. Витратив на це певне з годину часу. Коли я її закінчив, почувався трохи краще. — Хоча я практично не пам’ятав самого процесу малювання, я пам’ятав достатньо для усвідомлення того, що моя розповідь — суцільна брехня. — Потім я ліг і заснув. От і вся історія.
— Можна я заберу її собі?
Я відчув напад тривоги, але не міг вигадати причини для відмови, яка б не образила її почуття чи не виглядала ідіотською.
— Якщо тобі так хочеться. Хоча це не найліпша. Може, краще візьмеш щось зі знаменитих Фрімантлівських заходів сонця? Або поштову скриньку з коником-гойдалкою! Я міг би...
— Я хочу саме цю, — сказала вона. — Вона забавна й ніжна і навіть трохи... Ну, не знаю... грізна. Поглянеш на неї, й скажеш — «ну, лялька». Придивишся й скажеш: «Ні, дівчинка — хіба вона не стоїть сама на власних ногах?» Просто дивно, як чудово ти навчився малювати кольоровими олівцями. — Вона рішуче кивнула. — Я хочу цю картину. Тільки ти вигадаєш для неї назву. Художники мусять давати імена своїм роботам.
— Я згоден, от тільки нічого в голову не приходить...
— Давай, давай, не викручуйся. Кажи перше, що спадає тобі на думку.
Я промовив:
— Гаразд — «Кінець гри».
Вона сплеснула долонями.
— Чудово. Перфектно! І ти також мусиш її сам підписати. Я поводжуся як нахаба?
— Ти завжди нею була, — відповів я. — Вельми безпардонною. Бачу, тобі вже покращало.
— Так, а тобі?
— Теж, — збрехав я. Мене раптом накрило почуття багряної люті. Навіть у палітрі «Вінуса» нема такого кольору, але у рівчачку на мольберті лежав новенький, гарно заточений чорний олівець. Я взяв його і написав своє ім’я на одній з рожевих ніг ляльки. Під нею в лінивих хвилях плавало з десяток тенісних м’ячиків неправильного кольору. Я не знав, що означають тут ці приблудні м’ячі, але вони мені не подобалися. Мені також не подобалося підписувати своїм ім’ям цю картину, але оскільки я вже це зробив, то скраєчку написав і назву «Кінець гри». При цьому я згадав те, як Пам вчила дівчаток, коли вони були малими, казати після виконання неприємного завдання:
«Зроблено, та й по всьому».
— 16 —
Вона побула в мене ще два дні, гарні то були два дні. Коли ми з Джеком відвозили її в аеропорт, на її руках і обличчі вже сяяла засмага і вся вона ніби світилася власним теплом: юністю, здоров’ям, гумором.
Джек привіз їй тубус для картини.
— Тату, пообіцяй, що ти берегтимешся і телефонуватимеш, якщо тобі буде потрібна моя допомога, — вимагала вона.
— Слухаюсь, — посміхнувся я.
— І пообіцяй мені, що знайдеш когось, хто зможе оцінити твої картини. Когось, хто розуміється на цьому.
— Ну...
Вона нахилила голову й насупилась. У ній я ніби знову побачив Пам у момент нашого з нею знайомства.
— Краще пообіцяй, бо інакше.
І тому що вона говорила це цілком серйозно — про що красномовно свідчила вертикальна зморшка між її бровами — я пообіцяв.
Зморшка розгладилася.
— Добре, домовилися. Знаєш, ти заслуговуєш на краще. Іноді я дивуюся, чи ти сам це розумієш.
— Авжеж, розумію, — погодився я. Ілса продовжила, ніби й не чула.
— Тому що в тім, що трапилося, нема твоєї провини.
Від її слів мені на очі набігли сльози. Мені здавалося, я й сам це знав, проте було приємно чути це промовленим уголос кимось іншим. Кимось, окрім Камена, бо то була його робота — відшаровувати липкий бруд із засмальцьованих горщиків у ваганах чужої підсвідомості.
Вона кивнула.
— У тебе обов’язково все буде класно. Я кажу так, бо я є вельми безпардонною.
— Рейс №559 компанії «Дельта» на Цинцинаті й Клівленд, — продудонів гучномовець. Перший етап на Ілсиному шляху додому.
— Катай, рідненька, щоб вони встигли просвітити тобі тіло й перевірити твої черевички.
— Мені ще треба тобі щось сказати. Я прикрився моєю єдиною рукою.
— Що ще, дівчинко моя дорогоцінна?
Вона посміхнулася: так я зазвичай звертався до обох дочок, коли в мене кінчалося терпіння.
— Я тобі вдячна за те, що ти не сказав, що ми з Карсоном занадто молоді для заручин.
— Хіба від цього могла бути якась користь?
— Ні.
— Авжеж, ні. Крім того, я впевнений, що твоя мати прекрасно зробить цю роботу за нас обох.
Ілса підібгала губи гузкою, а відтак розреготалася.
— Лінні також підключиться... але тому, що я тут випередила її. Вона знову міцно мене обняла. Я глибоко вдихнув запах її волосся — ніжний дух шампуні й юності, здорової жіночості. Вона відсторонилася й поглянула на мого хлопця-на-всі-руки, котрий тактовно стояв відсторонь.