Острів Дума
Шрифт:
— 3 —
Не лише ходьба була досягненням Фрімантла в ту зиму; Фрімантл почав знову цікавитися смаком життя. І воно здалося йому диявольськи апетитним. Одної вітряної ночі, коли мушлі під домом, замість легкої бесіди, про щось сперечалися, я дійшов висновку: коли я впевнюся, що ці нові відчуття дійсно реальні, тоді я віднесу Ребу Ляльку-Контролерку-Люті на берег, обіллю її рідиною для розпалювання вугілля — і хай горить. Влаштую справжній вікінгівський похорон своєму іншому життю. А чому б збіса й ні?
Тим часом мене захопило малювання, мене тягнуло до нього, як цвіріньок і пеліканів до води. Через тиждень я вже жалкував, що просрав так багато часу з кольоровими олівцями. Я послав Ілсі мейл з подякою за те, що напоумила мене, і вона відповіла, що їй зайві були чиїсь консультації в цій справі. А ще вона написала, що «Колібрі» виступали у великій церкві в Потакеті [102] , штат Род-Айленд — щось на кшталт стартового концерту в турне, — і прихожани просто ошаленіли, ляскали в долоні й волали алілуя. «Там люди добряче хилиталася в проходах, — писала вона. — Це у баптистів замість танців».
102
Pawtucket — місто біля канадського кордону (73 тис. мешканців), батьківщина американської індустріальної революції — у 1790 р. тут почала працювати перша цілком механізована бавовнопрядильна фабрика.
Тієї ж зими я близько потоваришував з Інтернетом у цілому й Гуглом зокрема, кликаючи однією рукою. Але коли дійшло до острова Дума, в і-неті не знайшлося нічого особливого, окрім мапи. Я міг би поритися довше й глибше, проте щось мені підказувало наразі відкласти мої питання. Що мене захопило найбільше, так це цікаві випадки, пов’язані з втратою кінцівок, а їх там було — достобіса.
Мушу сказати, що навіть увесь мій скепсис до того, на що виводив Гугл, не зовсім віднаджував мене від найбільш диких історій, бо сам я ніколи не мав сумнівів щодо мого власного досвіду, який вочевидь був пов’язаний з пережитим каліцтвом — історій про травми зони Брокі, втрати одної чи обох кінцівок. Я будь-якої миті, варто лиш захотіти, міг поглянути на свій малюнок, де я зобразив Карсона Джонса у майці з номером Торії Гантера, і також у мене не було сумнівів у тому, що містер Джонс придбав Ілсі обручку саме в крамниці «Зейлс». Менш конкретними доказами, проте для мене переконливими, були мої дедалі сюрреалістичніші картини. Каляки-маляки в блокноті біля телефону в моєму іншому житті не мали нічого спільного з примарними заходами сонця, які я малював тепер.
Я не був першим, хто, втративши частину тіла, отримав дещо інше. У містечку Фредонія у штаті Нью-Йорк лісоруб під час роботи відрізав собі руку, і врятувався тільки тим, що присмалив кровоточивий обрубок зап’ястя. Долоню він забрав додому, поклав у банку зі спиртом і заховав до погребу. Через три роки долоня, якої в нього й близько не було при зап’ясті, почала дуже мерзнути. Він пішов до льоху і там побачив, що віконце розбите і зимовий вітер віє прямо на банку, в якій плаває його відрізана долоня. Коли той колишній лісоруб переніс банку ближче до печі, відчуття крижаного холоду в нього зникло.
Один російський селянин з Тури, що в сибірській глибинці, у якійсь господарській машинерії втратив ліву руку по лікоть і решту свого життя був шукачем підземних джерел. Коли він опинявся на місці, під яким була вода, його відсутня рука холонула й мокріла. Судячи зі статей, що я прочитав (їх було три), він ніколи не помилявся.
Ще був хлопець з Небраски, котрий вмів передбачати торнадо за поведінкою мозолів на своїй втраченій нозі. Безногий моряк з Англії, якого друзі використовували як шукача рибних косяків. Японець, подвійний ампутант, що став поважним поетом — непогана кар’єра для чоловіка, котрий не вмів читати-писати, коли потрапив під потяг, яким йому відрізало обидві руки.
Зо всіх історій либонь найдивовижнішою мені здалася історія Керні Джефордса з Нью-Джерсі, хлопчика, який народився без рук. Скоро після свого тринадцятиліття цей, до того цілком адаптований інвалід, впав в істерику, запевняючи своїх батьків, що його руки «болять закопані на якійсь фермі». І казав, що покаже їм, де саме. Вони їхали машиною два дні кудись у безвість, потрапили врешті на ґрунтовий шлях в Айові. Хлопець повів їх на кукурудзяне поле, орієнтуючись на стодолу з намальованою на даху рекламою жувального тютюну MAIL POUCH [103] , і наказав копати. Батьки послухалися, не тому, що сподівалися щось знайти, а просто думали, що хоч заспокоять, може приведуть врешті до тями свого сина. На глибині трьох футів вони відкопали два скелети. Один з них належав дівчині років дванадцяти-п’ятнадцяти. Інший — чоловіку невизначеного віку. Коронер округу Едер визначив, що тіла пролежали в землі приблизно дванадцять років... хоча мабуть таки тринадцять, бо стільки було Керні Джефордсу. Жоден з трупів так і не було ідентифіковано. При скелеті дівчини були відсутні руки. Їхні кістки були перемішані з кістками чоловіка.
103
Тютюнова компанія «Брати Блох» з 1890 по 1992 рр. щорічно платила фермерам від $1 спочатку до $40 наприкінці за те, що їхні стодоли фарбувалися коштом компанії і мали на собі жовто-чорні рекламні гасла; сьогодні деякі з найстаріших таких стодол отримали статус національних історичних пам’яток.
Не менш захопливими були ще дві історії, вони зацікавили мене ще більше, особливо коли я згадав, як нишпорив у сумочці моєї дочки.
Я знайшов їх у статті з назвою «Вони бачать за допомогою того, що втратили» у виданні «Північноамериканський журнал парапсихології». Там розповідалося про двох медіумів — жінку з Фініксу [104] й чоловіка з Ріо-Галлегос в Аргентині. У жінки не було правої долоні, а в чоловіка цілком була відсутня права рука. Обоє кілька разів успішно допомагали поліції розшукати зниклих людей (либонь траплялися й невдачі, але про них там не йшлося).
104
Phoenix — столиця південно-західного штату Аризона.
Згідно статті, обоє медіумів-ампутантів використовували ту саму техніку. Їм давали якусь деталь одягу зниклих людей або папір з написаним ними текстом. Вони заплющували очі й уявляли собі ніби торкаються того предмету своєю втраченою рукою (виноскою подавався безладний коментар, де згадувалась якась Рука Тріумфу, чи то Рука Моджо [105] ). Отже, жінка з Фініксу «бачила образ», який переповідала своїм співбесідникам. Аргентинець натомість швидко, немов автоматично, записував свої видіння цілою рукою, у цім процесі я вбачав аналогію зі своїм малюванням.
105
Чаклунські артефакти: староевропейський — «рука тріумфу» (слави), засушена ліва рука повішеного за вбивство; афро-американський — «моджо», торбочка з амулетами.
Ну, як я вже казав, кілька ще більш дивних історій, на які я натрапив у своїх пошуках Інтернетом, видались мені зовсім сумнівними, але я не мав сумнівів щодо того, що відбувалося зі мною. Гадаю, навіть аби я сам не намалював був Карсона Джонса, я все одно повірив би всьому. Значною мірою через мою мовчазну самотність. Лише зрідка приїжджав Джек, чи Ваєрмен — який все ближчав і ближчав — махав й гукав мені: «Буенос діас, мучачо!», але здебільшого я не бачив нікого й не розмовляв ні з ким, окрім як із самим собою. Все стороннє відпало майже цілком, а коли таке трапляється, ясно починаєш чути самого себе. А чисте спілкування між собою твоїх сутностей — я маю на увазі поверхневу й глибинну — є ворогом непевності. Воно вбиває сумніви.
Та для підтвердження я постановив собі провести експеримент.
— 4 —
Ефрі19 до Паморама667
9:15
24 січня
Дорога Пам: маю до тебе одне зітхання. Я тут малюю — сюжети дивні, але доволі забавні (принаймні мені вони такими здаються). Легше тобі показати, ніж описувати, тож я причеплю пару картинок до цього мейлу. Я якось згадав про твої старі садові рукавички, оті, де на одній написано РУКИ, а на іншій ГЕТЬ. Мені дуже хотілося б намалювати їх на тлі заходу сонця. НЕ питай мене чому, просто схотілося і все. Вони в тебе ще є? Якщо так, чи не пришлеш ти їх мені? Я з радістю потім відішлю їх назад, якщо треба. Я це зроблю швидко, тільки не варто показувати картинки нікому зі «старих приятелів». Зокрема, Бозі напевне сміявся б як навішений, якби їх побачив.
Едді
P.S.: Якщо тобі неприємно присилати ті рукавички, нічого страшного. Це просто стріха.