Острів Дума
Шрифт:
Я подивився на призначений для мене пляжний стілець. Він був з високою спинкою і низьким плетеним підзадником, не гірше за глибоке сидіння «порше».
— Щось не так, мучачо? — спитав Ваєрмен, настовбурчивши брову. Він мав, що настовбурчувати, брови в нього були пухнасті й напівсиві.
— Все нормально, аби лиш ти не сміявся, коли я почну вибиратися з цього стільця, — відповів я.
Він посміхнувся: «Золотко, живи, як звик. Чак Беррі [112] , 1969».
112
Герої роману часто розмовляють цитатами з класичних рок-пісень, лише іноді «підписуючи» їх іменами авторів; Chuck Berry (18.10.1926) — композитор, гітарист, співак, один з найвпливовіших піонерів рок’н’ролу.
Я
— Гарна робота, Едгаре, — похвалив мене він. — Чи ти Едді?
— Вибирай варіант собі до смаку, я відгукуюсь на обидва. А що в тебе в тім глечику?
— Холодний зелений чай. Чудово освіжає. Покуштуєш?
— Залюбки.
Він націдив мені, долив собі, відтак підняв свій бокал. Чай був лиш ледь зеленкуватим. Зеленішими були його очі в оточенні тонкого мережива зморшок. Волосся мав доволі довге, чорне, на скронях позначене сивиною. З поривом вітру йому оголилася права скроня і я помітив там трохи менший за монету шрам. Сьогодні він був у купальних шортах і я побачив, що ноги має такі ж коричневі, як і руки. При всьому його спортивному вигляді він здавався втомленим.
— Вип’ємо за тебе, мучачо. Ти заробив.
— Гаразд, — погодився я. — За мене.
Ми дзенькнулись бокалами й випили. Я колись куштував зелений чай і він мені подобався, але цей був просто божественним — просто холодний шовк з легким солодким присмаком.
— Ти вловив смак меду? — спитав він і відповів посмішкою на мій кивок. — Не кожен його відчуває. На цей глек я кладу тільки одну ложку. Мед оприявнює природну солодкість чаю. Я навчився цьому, коли матросив на бродячому ватажному судні в Китайському морі. — Він скоса поглянув на мене крізь піднятий бокал. — Під тропічними небесами нам доводилося відбиватися від піратів, ми злягалися з екзотичними смуглянками.
— Щось мені здається, ви мене піддурюєте, містере Ваєрмене.
Він розреготався.
— Насправді я прочитав про додавання меду в одній з кухонних книжок міс Істлейк.
— Це та леді, з якою ви сюди виїздите вранці? Та, що в кріслі-візку?
— Вона.
Не добираючи слів — мені перед очима так і стояли оті її величезні сині кеди, що вона ними впиралася в хромовану приступку візка, — я бевкнув:
— Наречена Хрещеного Батька.
Ваєрмен роззявив рота, його зелені очі розкрилися так широко, що я мало не почав вибачатися fauxpas [113] . Ось тоді-то він і почав реготати по-справжньому. Це був не сміх, а те дике ревіння, яке трапляється в тих рідких випадках, коли щось невловиме прослизає крізь усі захисні бар’єри, поціляючи в самісіньке серце почуття гумору. Він затрясся всім тілом, а коли помітив, що я не второпаю, чим його так зачепило, зареготав ще дужче, аж почало гойдатися його чималеньке черево. Намагаючись поставити на столик бокал, він промазав. Той гирею впав і застряг вертикально, мов недопалок у високій урні з піском, що їх колись ставили біля ліфтів у вестибюлях готелів. Це тільки додало йому сміху, він показав пальцем на бокал.
113
Нетактовність (фр.).
— У мене б не вийшло так точно, аби я цілився, — промимрив він, і тут його знову прорвало, регіт накочувався хвилями, він трясся на стільці, тримаючись одною рукою за черево, іншою за груди. Раптом мені згадалися рядки з читаного у школі вірша: «Люди не фальшують конвульсій, не імітують судоми [114] ».
Я й сам посміхався і гиготів, бо веселість такої напруги заразна, навіть коли не розумієш сенсу жарту. А падіння Ваєрменового бокала, з якого не вилилося жодної краплі... так, це було забавно. Ніби гег з якогось мультику про Марафонця [115] . Але ж не міг тільки сам цей бокал стати джерелом веселощів Ваєрмена.
114
Цитата з видатної американської поетки Емілі Дікінсон (1830-1886), опус №241: «Я люблю вигляд агонії\Бо знаю — є правда в тому\Люди не фальшують конвульсій\Не імітують судоми».
115
Кумедний персонаж з розпочатої у 1949 р. серії мультфільмів про Вайлі Койота і Марафонця (Road Runner), намальований за подобою каліфорнійської зозулі — найбільшого птаха свого виду (60 см довжиною, 25 заввишки), який не любить літати, але швидко бігає.
— Я щось не второпаю, вибач, але мені...
— Та це ж саме воно, те, що й є насправді! — схлипнув Ваєрмен, аж заходячись реготом. — Вона і є кимось на кшталт того, що ти сказав, у тім-то й сенс! Тільки, звісно, вона дочка, дочка Хрещеного Батька-а-а...
Він безупинно хилитався збоку вбік та вперед-назад — ніякої імітації, найсправжнісінькі корчі — отут-то врешті його стілець з лунким хрускотом і здох, спершу подарувавши обличчю Ваєрмена вираз щирого здивування, а слідом і скинувши його самого на пісок. Падаючи, він зачепив рукою стояк парасольки й перекинув стіл. Порив вітру підхопив парасольку і, напнута, мов вітрило, вона потяглася за вітром вздовж пляжу. Я зайшовся реготом не від здивованого виразу у вибалушених очах Ваєрмена, коли його намагався хапнути своїми смугастими щелепами розвалений стілець, і не від того, як він барилом покотився на пісок. Ба навіть не від пригод столу, котрий втікав, зваблений парасолькою. Найсмішнішим видався мені бокал, що так і залишився непорушно стирчати в нього під боком — між лівою рукою і тулубом.
Мені знову згадалися мультики про Марафонця — крижаний чай корпорації «Акме» [116] . Біп-біп! Авжеж, заразом пригадався й кран, котрий через поламаний біпер, що не вмів робити біп-біп, наробив мені лиха, і тут же я побачив себе Вайлі Койотом в кабіні мого розчавленого пікапа, очі вирячені від здивування, обтріпані вуха стирчать у різні боки, а з їх кінчиків куриться дим.
Отут вже й мені настав гаплик. Я почав реготати так затято, що аж покотився кубаря зі свого стільця, гепнувшись на пісок поряд з Ваєрменом... проте також не поворухнув бокал, котрий так і стирчав абсолютно вертикально, мов недопалок у піщаній урні. В мене вже не було сили реготати, але я реготав. Сльози бігли мені по щоках і світ почав танути в очах від дефіциту кисню в мозку.
116
Acme (кульмінація — грецьк.) — назва вигаданої корпорації, чиї товари в мультиках про Марафонця й Вайлі Койота в найнедоречніший момент виходять з ладу.
Ваєрмен, не перестаючи підвивати, поповз накарачках за своїм втеклим столом. Простягнув руку, намагаючись вхопити його за ніжку, але стіл відплигнув далі, ніби відчувши наближення ловця. Ваєрмен зарився лицем у пісок і, відпльовуючись, не переставав сміятися. Я перекотився на спину й хапав ротом повітря, ледь не зомліваючи, але не в змозі припинити регіт.
Отак я й познайомився з Ваєрменом.
— 3 —
Через двадцять хвилин стіл стояв на старому місці. Усе виглядало майже пристойно, але кожен наш позирк на парасольку провокував напади хихотіння. Вона, з одним прорваним клином, криво стирчала над столом, нагадуючи п’яницю, що намагається прикинутись тверезим. Уцілілий стілець Ваєрмен підсунув ближче до торця дерев’яного хідника і на моє наполягання сам сів на ньому. Я сидів просто на хіднику, хоча тепер позаду мене й не було спинки, звідти мені буде легше (не кажучи вже про елегантність) підвестися. Ваєрмен запропонував принести повний глечик. Я сказав, що не варто турбуватися, але погодився розділити з ним чай з того дивом уцілілого бокалу.
— Тепер ми брати по воді, — заявив він, коли ми допили.
— Це якийсь індіанський ритуал? — спитав я.
— Та ні, це з «Чужинця у чужій землі» Роберта Гайнлайна [117] . Хай благословенна буде пам’ять про нього.
Мені спало на думку, що я жодного разу не бачив його з книжкою на цьому смугастому стільці, проте я промовчав. Чимало людей не читають на пляжі; від відблисків яскравого світла, буває, болить голова. Я симпатизував людям з головним болем.
117
Robert Heinlein (1907-1988) — один з найвизначніших фантастів; в епопеї 1961 року «Чужинець» йдеться про людського хлопця, вихованого потерпаючими від маловоддя марсіянами, і його повернення на Землю.