Острів Дума
Шрифт:
Утім, я ще якийсь час посидів нерухомо. Забагато мав я питань, та більшість з них перебували поза моєю спроможністю на них відповісти. Я визнав це і змирився з цим. Я навчився багато з чим змирятися з того дня, як зіткнувся з краном. Проте я вирішив знайти хоч одну відповідь, перш ніж дозволю собі наїстися, хоч яким я не був голодним. Телефон на столику при ліжку дістався мені разом з будинком. Дисковий, чарівної старомодної моделі Принцеса [134] . Він стояв на довіднику, що складався здебільшого з «жовтих сторінок». Я відкрив вутлу білу секцію, гадаючи, що навряд чи знайду там Блізабет Істлейк, але там був її номер. Я його набрав. Після двох гудків слухавку підняв Ваєрмен.
134
Princess — перша спеціальна (1959 року) модель телефону з підсвіткою для спалень.
— Слухаю, садиба Істлейк.
У цьому ідеально врівноваженому голосі не було ані сліду від тієї людини, котра дореготалася до того, що під нею розвалився стілець, й одразу мені здалося, що цей мій дзвінок до нього — найгірше у світі, що я міг зараз зробити, але відступати не було куди.
— Ваєрмене? Це Едгар Фрімантл. Мені потрібна допомога.
6 — ХАЗЯЙКА ДОМУ
— 1 —
Наступного дня я знову сидів біля столика, що стояв наприкінці хідника від Ель Паласіо де Асесінос. Хоча й подерта, смугаста парасолька була ще годна. Від води тягнуло таким холодним бризом, що не завадили б светри. По столу танцювали скалки світла, а я все говорив. Отак я проговорив, авжеж — ледь не годину, освіжаючи собі горло ковтками зеленого чаю з бокалу, який не забував доливати Ваєрмен. Нарешті я замовк і якийсь час ніщо не порушувало тишу, окрім шепотіння хвиль, що набігали на смугу прибою й відкочувалися назад.
Напевне минулої ночі Ваєрмен почув у моєму голосі дійсно щось доволі кепське, бо він не забарився з пропозицією зараз же приїхати до мене з Паласіо на гольф-візку. Сказав, що зможе підтримувати зв’язок з міс Істлейк за допомогою вокі-токі [135] . Я запевнив його, що справа може почекати. Справа важлива, але не термінова, сказав я. Принаймні не для служби 911. І це було правдою. Якщо Том вирішив учинити самогубство у своєму круїзі, навряд я міг би запобігти цьому. Проте я не вважав, що він піде на таке, коли поряд з ним його мати і брат.
135
Walkie-talkie («ходи-балакай») — традиційна назва кишенькової радіостанції; походить від перших моделей «вокі-токі», створених у 1939 р. канадським інженером Дональдом Хінгсом для Королівської піхоти (у 1946 р. за свою роботу отримав Орден Британської імперії).
Я не збирався розповідати Ваєрмену про те, як потайки рився у сумочці доньки; цього факту я соромився більш за все інше. Але тільки-но я взявся розповідати, почавши аж від LINK-BELT, то вже й був не в змозі зупинитися. Я розповів йому майже все, закінчивши свою історію блідим, мертвим, однооким Томом Райлі, котрий стояв на вершечку сходів, що ведуть до Малої Ружі. Гадаю, почасти мене аж так несло просто через усвідомлення того факту, що Ваєрмен не зможе запроторити мене до найближчої божевільні — нема в нього на це законного права. А почасти ще й через те, що, захоплений його щирістю й цинічним почуттям здорового гумору, я тим не менш відчував його чужаком. Іноді — хоча гадаю, доволі часто — чужому набагато легше розповідати щось хитросплетене чи навіть абсолютно безглузде. Проте головним чином я сповідувався просто заради полегшення: так вжалений змією вичавлює отруту з ранки.
Ваєрмен налив собі ще бокал чаю, при цім не зовсім твердою рукою. Мене це заінтригувало і стривожило. Відтак він кинув погляд на годинник, котрий носив на медсестринський манер — циферблатом до внутрішнього боку зап’ястя, і сказав:
— Десь за півгодини я мушу піти, подивитися, як там вона... Хоча я певен, що з нею все гаразд, проте...
— А якщо ні? — спитав я. — Якщо вона впала чи ще щось трапилося?
З кишені шортів він дістав вокі-токі. Плаский, як мобільний телефон, апарат.
— Я наполягаю, щоб вона носила свій завжди з собою. По дому також всюди натикано кнопки термінового виклику, але... — Він ткнув собі в груди великим пальцем. — Реальна тривожна система — це я сам, зрозуміло? Єдина система, якій я довіряю.
Він поглянув на воду й зітхнув.
— У неї хвороба Альцгаймера. Поки що в легкій формі, але доктор Гедлок каже, що, раз уже вгніздилася, вона може почати швидко розвиватися. За рік... — Тут він майже безпорадно знизав плечима, але посвітлішав. — Щодня о четвертій у нас чай. Чай з Опрою. Чому б тобі не прийти познайомитися з хазяйкою дому? Я навіть пригощу тебе острівним лаймовим тортом [136] .
136
Key lime pie — регіональний делікатес Флориди: на хрусткому коржі крем зі згущеного солодкого молока, жовтків і «острівного лайму», ароматного місцевого сорту гібридної цитрини.
— О’кей, — відповів я. — Домовилися. Як ти вважаєш, це вона залишила повідомлення на моєму автовідповідачі про те, що острів Дума нещасливе місце для дочок?
— Безперечно вона. Втім, якщо ти очікуєш якихось пояснень — якщо ти вважаєш, що вона про це взагалі пам’ятає, — хай тобі пощастить. Хоча, можливо, я сам зможу тобі якось допомогти. Вчора ти питав щось про її братів та сестер, а я тобі чомусь не пояснив. Насправді Елізабет мала тільки сестер. Тобто в її батьків були лише дочки. Найстарша народилася у 1908-му чи десь біля того. Елізабет з’явилася у 1923-му. Мати, місіс Істлейк, померла приблизно через два місяці після того, як її народила. Якась інфекція. Чи, може, тромб... хто міг в цьому розібратися в ті давні часи. Це трапилося тут, на Думі.
— А батько оженився знову? — Я так і не міг пригадати його імені.
Тут Ваєрмен допоміг мені.
— Джон? Ні.
— Ти ж не хочеш сказати, ніби він виховував усіх своїх шістьох дочок прямо тут. Це було б вже занадто готично.
— Він намагався, за допомогою няні. Але найстарша втекла з якимсь хлопцем. У міс Істлейк була травма, від якої вона ледь не загинула. А близнючки... — Він хитнув головою. — Вони були на два роки старші за Елізабет. А у 1927-му зникли. Вважається, що вони пішли купатися, їх потягло від берега відбійною течією і вони потонули там, у caldo grande.
Він задивився на воду — оманливо ласкаві хвилі набігали на берег, мов щенята, — і надовго замовк. Перегодом я спитав, чи все це йому розповідала сама міс Істлейк?
— Дещо. Не все. До того ж вона плутається у своїх спогадах. Я знайшов побіжну згадку про якийсь інцидент — схоже саме той — на Інтернет-сайті, присвяченому історії узбережжя Затоки. Написав електронного листа одному бібліотекарю в Тампі. — Ваєрмен підняв руки й поворушив пальцями, показуючи ніби друкує. — Запитав про Тесі й Лору Істлейк. Бібліотекар надіслав мені копію місцевої газети за 19 квітня 1927-го. Заголовок на першій сторінці дуже беззастережний, дуже суворий, дуже пронизливий. Лише два слова. ВОНИ ПРОПАЛИ.
— Господи, — промовив я.
— Їм було по шість років. А Елізабет чотири, вже достатньо велика, щоб зрозуміти, що трапилося. Можливо, й достатньо доросла, щоб самій прочитати такий простий газетний заголовок ВОНИ ПРОПАЛИ. Близнючки загинули, а найстарша, Адріана, чкурнула до Атланти з директором якоїсь з його фабрик... нема дива, що Джонові остогид цей острів. Він з трьома дочками, які з ним ще залишилися, переїхав до Маямі. Через багато років він повернувся сюди помирати, а міс Істлейк доглядала його. — Ваєрмен знизав плечима. — Либонь так, як я зараз гляджу її. Отже... ти тепер розумієш, чому стара леді в початковій стадії Альцгаймера може вважати Думу поганим місцем для дочок?