Острів Дума
Шрифт:
Внизу виднівся майже недбалий підпис Salv Dali.
— 4 —
Поки Опра атакувала запитаннями Керсті Еллі [149] на вічно чарівливу тему про методи схуднення, міс Істлейк — Елізабет — насолоджувалася сигаретою. Ваєрмен зробив сандвічі з яєчним салатом, і вони виявилися чудовими на смак. Мої очі раз у раз поверталися до етюду Далі, а в голові крутилася одна фраза, розуміється — Хелло, Далі. Коли з’явився доктор Філ [150] і почав ганити пару товстушок з публіки, котрі вочевидь самі визвалися на ганьбу, я сказав Ваєрмену й Елізабет, що мушу повертатися до себе.
149
Kirsten Louise Alley (1951) — комедійна актриса, двічі лауреатка премій «Еммі» (телевізійний еквівалент «Оскара») та «Вибір народу».
150
Philip Calvin McGraw (1950) — психолог, став телезіркою, беручи участь в ток-шоу Опри як «доктор Філ», тепер веде і власну передачу.
Елізабет за допомогою дистанційного пульту притишила доктора Філа, а тоді простягнула мені книжку, на якій був лежав пульт. Її очі дивилися з несміливою надією.
— Ваєрмен каже, що ти прийдеш і почитаєш мені якось після полудня, Едмунде, це правда?
Іноді ми змушені щось вирішувати за долю секунди, і тоді був саме той момент. Я вирішив не дивитися на Ваєрмена, котрий сидів по праву руку від Елізабет. Притомність, продемонстрована нею біля ігрового столу, вже спливала, навіть мені це було помітно, хоча я гадав, що у її голові ще чимало чого залишилося. Погляд у бік Ваєрмена показав би їй, що це новина для мене, відтак вона б засоромилася. Мені не хотілося змушувати її соромитися, почасти тому, що вона мені сподобалася, почасти через те, що я міг уявити, як багато приводів для зніяковіння в майбутні пару років приготувало їй життя. Невдовзі може початися щось гірше, ніж забування імен.
— Ми про це балакали, — промовив я.
— Може, ти прочитаєш мені вірша сьогодні? — спитала вона. — За твоїм вибором. Я так за ними скучила. Я можу обійтися без Опри, але життя без книжок жалюгідне, а без поезії воно... — вона засміялася. Цей розгублений сміх краяв мені серце. — Воно, як життя без картин, як ти вважаєш? Чи ти не згоден?
У кімнаті було дуже тихо. Десь цокотів годинник, і все. Я чекав, що Ваєрмен щось скаже, але він мовчав; вона тимчасово позбавила його мови, не дивина для такого hijo de madre [151] .
151
Матусин синочок, мазунчик (ісп.).
— Ти можеш вибрати сам, — сказала вона знову. — Хоча, якщо я тебе дуже затримую, Едвард...
— Ні, — відповів я. — Ні, все гаразд, я можу.
Книжка називалася просто «Гарні вірші». Її укладачем був Гаррісон Кейлор [152] , чоловік, котрий міг би балотуватися на губернатора, і в тій частині світу, звідки я приїхав, був би обраний. Я розкрив книжку навмання і натрапив на вірш якогось автора на ім’я Френк О’Гара [153] . Короткий. Отже гарний, те що мені треба, тож я пірнув у текст.
152
Garrison Keillor (1942) — популярний письменник, музикант, ведучий авторських радіопрограм з Міннесоти, славний своєю правдивою щирістю.
153
Francis Russel O’Hara (1926-1966) — один з лідерів руху «Нью-Йоркська поетична школа».
Щось зі мною трапилося в ту мить. Голос затремтів і слова подвоїлися так, ніби слово «вода» з мого рота поточилося водою в мене з очей. Я підвів голову й хрипко промовив: «Перепрошую». Ваєрмен мав схвильований вигляд, а міс Істлейк посміхалася мені з виразом цілковитого розуміння.
— Дуже добре, Едгаре, — промовила вона. — Поезія іноді так само діє й на мене. Щирих почуттів не варто соромитись. Люди не фальшують конвульсій.
— Не імітують судоми, — продовжив я. Моїм голосом ніби говорив хтось інший.
Вона розквітла посмішкою.
— Ваєрмене, цей чоловік знає Дікінсон!
— Схоже на те, — погодився він, придивляючись до мене уважно.
— Ти закінчиш, Едварде?
— Так, мем.
Я не хотів би стати швидшим чи свіжішим, ніж тепер, якби ти була зі мною О ти була найкращим з моїх днівЯ закрив книжку.
— Це все.
Вона кивнула:
— Якими були твої найкращі дні, Едгаре?
— Сподіваюсь на тутешні, — відповів я.
Вона кивнула:
— Тоді я теж буду на це сподіватися. Кожен має право на надію. І ось що ще, Едгаре.
— Слухаю, мем?
— Нехай я для тебе буду Елізабет. Мені нестерпно чути «мем» наприкінці мого життя. Ми розуміємо одне одного?
Я кивнув:
— Гадаю, що так, Елізабет.
Вона посміхнулася, і сльози, що були застигли в її очах, пролилися. Щоки, на які вони потекли, були старі й порізані зморшками, але очі залишалися молодими. Молодими.
— 5 —
Через десять хвилин ми з Ваєрменом знову стояли в кінці хідника, що вів від Паласіо на пляж. Він залишив хазяйку садиби зі шматком острівного лаймового пирога, чашкою чаю і дистанційним пультом. У мене в торбі лежала пара Ваєрменових сандвічів з яєчним салатом. Він говорив, що якщо я їх не заберу, вони зачерствіють, але умовляти мене йому не довелося. Я також розколов його на пару таблеток аспірину.
— Слухай, — промовив він. — Вибач, я мусив би тебе спершу спитати.
— Попустися, Ваєрмене.
Він кивнув, але уникав мого погляду. Дивився на Затоку.
— Я просто хочу тебе запевнити, що нічого їй не обіцяв. Але вона... здитиніла зараз. Тож іноді діє як дитина, спирається не на факти, а на те, чого їй самій хочеться.
— І хоче, щоб їй читали?
— Так.
— Вірші на касетах чи компакт-дисках її не задовольняють?
— Та де там. Вона каже, що різниця між записом і живим голосом, як різниця між консервованими грибами і свіжими.
Він посміхнувся, але все ще уникав мого погляду.
— А чому ти їй не читаєш?
Не відриваючи очей від води, він промовив:
— Тому що я більше не можу.
— Не можеш більше... але чому?
Він подумав, а потім струснув головою:
— Не зараз. Ваєрмен сьогодні втомився, мучачо, а вона не спатиме всю ніч. Безсонна й балакуча, сповнена жалів і розкаянь, уявлятиме, ніби вона у Лондоні або в Сан-Тропе. Я бачу ознаки, які вказують на це.
— Ти розповіси мені іншим разом?
— Еге ж, — він зітхнув не розмикаючи губ. — Якщо ти зміг відкритися, то, сподіваюся, і я зможу, хоча мені це не довподоби. Ти певен, що сам дійдеш?