Острів Дума
Шрифт:
Доріжка на воді потемнішала до кольору розпеченої міді. Зараз почне вповзати помаранчевий тон.
— Що тобі відомо про душевний стан Тома?
— Нічого. І щоб ти знав, у мене нема з ним роману. Якщо я його й мала, він тривав лише три тижні. Все кінчено. Я дала йому ясно зрозуміти це, коли повернулася з Палм Дезерту. Причин багато, але головна полягає в тім, що він також... — раптом її знов накрило. — Це вона тобі розповіла. Мелінда, навіть якби знала, не сказала б тобі нічого.
І знагла злобно:
— Вона розуміє, через що я пройшла з тобою!
Просто дивно, як нецікаво мені було втягуватися в цю тему. Мене інтригувало інше.
— Що «він також»?
— Хто також? — заридала вона. — Господи, як я все це ненавиджу! Ці допити!
Ніби мені це подобалося.
— Том. Тисказала — головне, що він також... і зупинилася.
— Залежний від настроїв також. Торба з сюрпризами емоцій. Сьогодні піднесений, завтра пригнічений, післязавтра і те і се разом, особливо якщо він не приймає...
І враз замовкла.
— Якщо не приймає свої пігулки, — закінчив я замість неї.
— Авжеж, гаразд. Я йому не психіатр, — промовила вона і в її голосі звучало не жерстяне роздратування; я почув справжню гартовану сталь. Господи, жінка, на якій я був колись одружений, завжди вміла ставати жорсткою, коли того вимагала ситуація, але я гадав, що ця безкомпромісна сталь була новим явищем: викуваним у моєму інциденті. Мені подумалось, що Пам теж стала по своєму кульгавою.
— Я з тобою так наїлася тієї сраної психастенії, Едгаре. Тільки-но мені здалося, що нарешті натрапила на справжнього чоловіка, а воно виявилося поглинаючим пілюлі Магічним Оком [161] : «зараз відповісти не можу, спитай перегодом, коли я буду не такий знервований».
161
Magic 8-ball — популярна ворожильна іграшка, вигадана у 1946 р. Абе Букманом: заповнена темною рідиною куля з віконечком, у ній плаває біла фігура у формі ікосаедра, на кожній з його граней є стандартна фраза; тримаючи магічну кулю віконцем донизу, ставлять запитання, перекидають кулю, і до віконця спливає якась одна з 20 «порад», наприклад — «прогноз позитивний», «негативний» або «спитайте пізніше».
Вона сопла мені у вухо і я очікував наступного крику. Він надійшов. Вона кричала, як завжди. Деякі речі залишаються незмінними.
— Пішов ти на хуй, Едгаре, за те що обісрав мені такий чудовий день.
— Мені однаково, з ким ти спиш, — сказав я. — Ми розлучені. Я всього лиш хочу врятувати життя Тому Райлі.
Тут вона заверещала так голосно, що я відставив телефонну слухавку подалі.
— Я не ВІДПОВІДАЮ за його життя! Ми розпрощалися! Тобі від цього погано?
Потім трохи тихіше (але не дуже):
— Його зараз навіть нема в Сент-Полі. Він у круїзі з матір’ю і з отим голубим, своїм братом.
Раптом я зрозумів, чи мені просто здалося, що зрозумів. Почуття було таким, ніби я здійнявся вгору і побачив усе з висоти пташиного лету. Можливо тому, що сам був планував самогубство, нагадуючи собі весь час, що воно має виглядати нещасним випадком. Не заради страховки, а заради того, щоб мої дочки не понесли на собі крізь все життя стигматів загального осуду...
І тут в мене з’явився аргумент, а може, й ні?
— Скажи йому, що ти знаєш. Коли він повернеться, скажи йому, що ти знаєш, що він планує самогубство.
— Чому він мусить мені повірити?
— Тому що він його планує. Тому що ти його знаєш. Тому що він душевно хворий і, можливо, ходить і думає, ніби в нього на спині наліплено оголошення ПЛАНУЄТЬСЯ САМОГУБСТВО. Скажи йому, що ти знаєш, що він кинув приймати антидепресанти. Ти ж це знаєш, так? Це ж факт.
— Так. Але раніше ніякого сенсу не було від моїх нагадувань йому, щоб не забував приймати.
— А ти коли-небудь казала йому, що пустиш про нього поголоску, якщо не почне їх приймати? Розповіси усім навкруг?
— Ні. І зараз не збираюся цього робити! — в її голосі чувся переляк. — Ти гадаєш, мені треба, щоб увесь Сент-Пол знав, що я спала з Томом Райлі? Що в мене з ним було щось?
— А якщо весь Сент-Пол знатиме, що ти просто непокоїшся за нього? Чи це так диявольськи жахливо?
Вона промовчала.
— Я тільки хочу, щоб ти зустрілася з ним, коли він повернеться...
— Ти тільки хочеш! Так і є! Все життя ти тільки чогось і хотів. Ось що я тобі скажу, Едді, якщо це діло тобі дійсно не до сраки, то сам з ним і балакай! — Знову забриніла та сама жорсткість, проте цього разу з-за неї визирав переляк.
Я сказав:
— Якщо це ти сама ініціювала розрив, можливо, ти ще маєш на нього сильний вплив. Можливо, достатньо потужний, щоб врятувати йому життя. Я розумію, це страшно, але ти вже влипла.
— Ні, не влипла. Я вішаю слухавку.
— Якщо він себе вб’є, навряд, щоб тебе до кінця життя мучили докори сумління... Але, гадаю, пару років тобі таки буде дуже погано.
— Не буде. Я спатиму спокійно, як дитя.
— Вибач, Пандо, я тобі не вірю.
Я назвав її пестливим ім’ям, якого не вживав багато років, сам не знаю, звідки воно вигулькнуло, але це її зламало. Вона знов почала ридати. Цього разу в її плачу не чулося злості.
— Ну чому ти така падлюка? Чому ти не залишиш мене у спокої? Мені вже більше нічого не хотілося. Хіба що проковтнути пару болегамувальних пігулок. А ще, либонь, розпластатися на ліжку й поплакати самому, хоча не певен.
— Скажи йому, що ти знаєш. Скажи, щоб він пішов до свого психіатра і знову почав приймати антидепресанти. І ось ще що, найважливіше — скажи йому, що якщо він себе вб’є, ти про це розкажеш усім, починаючи від його матері й брата. Без різниці, як воно буде замасковано, всі знатимуть, що він сотворив самогубство.
— Я не можу цього зробити! Я не зможу! — в її голосі безпорадність.
Я зважив на це і вирішив, що цілком можу перекласти відповідальність за життя Тома Райлі на неї — просто передаю оце їй її телефонним дротом. Вчинків в такому стилі не було в репертуарі старого Едгара Фрімантла, але ж той, колишній Едгар Фрімантл також ніколи не міг собі уявити, що малюватиме заходи сонця. Або гратиметься з ляльками.