Острів Дума
Шрифт:
— Тобі вирішувати, Пандо. Звичайно, все даремно, якщо він збайдужів до тебе, проте...
— О, не збайдужів, — вона здалася ще безпораднішою.
— Тоді скажи йому, що він мусить розпочати життя знову, подобається йому це чи ні.
— Добрий старий Едгар, він все ще чимсь керує, — промовила вона втомлено. — Навіть зі свого острівного королівства. Добрий старий Едгар. Едгар-чудовисько.
— Це несправедливо, — сказав я.
— Прекрасно, — заперечила вона і повісила слухавку. Я ще якийсь час посидів на тахті, дивлячись, як захід яскравішає, і відчуваючи, як у Флоридській кімнаті холоднішає повітря. Люди, які вважають, ніби зими у Флориді не буває, дуже помиляються. У 1977-му в Сарасоті випало снігу на дюйм. Гадаю, зараз холоднішає всюди. Можу побитися об заклад, що в пеклі теж іде сніг, але навряд чи з нього можна щось зліпити.
— 2 —
Ваєрмен зателефонував наступного дня щойно після полудня і спитав, чи дійсно я його чекаю в гості на оглядини моїх картин. Я почувався трохи непевним, пам’ятаючи його обіцянку (чи погрозу) безоглядно висловити свою думку, проте запросив його мерщій приходити.
Я виставив шістнадцять робіт, які здавалися мені найкращими... Хоча при ясному холодному світлі січневого дня всі вони тепер здалися мені доволі нікчемними. Етюд з Карсоном Джонсом так і лежав у моїй спальні на полиці шафи. Я його витяг, причепив до картону і теж поставив останнім у ряду. Малюнок олівцями виглядав недбалим і надто простецьким на тлі картин олією, він, звісно, також був найменшим, утім я вважав, що в ньому є щось таке, чого бракує решті.
Я хотів було виставити й картину з червоною хламидою, але передумав. Не знаю, чому. Можливо тому, що від неї мене брали дрижаки. Замість того я поставив нарисований олівцями танкер — «Хелло».
Про появу Ваєрмена повідомило дзижчання, він прибув у яскраво-синьому гольф-візку під франтуватим жовтим тентом. Йому не треба було натискати дзвоник. Я вже зустрічав його, стоячи у дверях.
— У тебе напружений вигляд, мучачо, — промовив, заходячи, Ваєрмен. — Розслабся. Я не лікар, і ми не в оглядовому кабінеті.
— Не можу дати собі ради. Якби це була якась споруда, а ти був будівельним інспектором, я не почувався б так, але...
— Але все те було в іншому житті, — закінчив фразу Ваєрмен. — Тепер маєш нове, де ти поки що не набив собі мозолів.
— Усе залежить від розміру.
— Ти збіса таки маєш рацію. Оскільки вже згадали про твою минувшину, то чи ти телефонував своїй дружині у тій справі, що обговорював зі мною вчора?
— Так. Ти хочеш почути детальний звіт про матч?
— Та ні. Хочу лише взнати, чи ти задоволений тим, як пройшла розмова.
— Я не мов нормальної розмови з Пам з того дня, як прокинувся у шпиталі. Однак я майже впевнений, що вона побалакає з Томом.
— Гадаю, кабанчику, цього цілком достатньо [162] , «Бейб», 1995. — Ми вже опинилися в хаті і він зацікавлено роздивлявся навкруги. — Мені подобається, як ти тут все розташував.
Я зареготав. Бо не торкався навіть таблички «не палити» нателевізорі.
— Новий тут тільки тренажер нагорі, якого мені встановив Джек. Тиж тут бував раніше, правда?
162
Заключна фраза фермера з австралійського мультфільму про кабанчика на ім’я Бейб, який набрав найвищі бали на екзамені для собак і таки домігся права працювати вівчаркою.
Замість відповіді він загадково усміхнувся.
— Ми всі бували тут раніше, аміго... це крутіше за професійний футбол, Пітер Страуб [163] , року приблизно 1985-го.
— Я щось не второпаю.
— Я працюю на міс Істлейк вже близько шістнадцяти місяців, якщо не рахувати короткої і неприємної відлучки у Сент-Піт [164] під час евакуації з островів через загрозу урагану Френк. Так-от, останні мешканці Лососевої... перепрошую, Великої Ружі прожили тут лише два тижні з восьми оплачених і накивали п’ятами. Чи то їм не сподобався дім, чи то вони йому. — Ваєрмен задер руки, мов привид, і, примарно похитуючись, зробив кілька великих кроків по яскраво-синьому килиму вітальні. Ефект великою мірою псувала його сорочка, розмальована тропічними квітами й рибами. — Після того, якщо щось і ходило по Великій Ружі, воно ходило на самоті.
163
Цитата з роману 1984 року «Талісман», який Стівен Кінг написав у співавторстві з іншим майстром горрор-літератури Пітером Страубом.
164
St. Petersburg — четверте за величиною місто у Флориді, назву отримало у 1888 р. від його співзасновника Пітера Деменса (Петра Дементьєьа, 1850-1919), колишнього імператорського гвардійця, котрий емігрував з Росії після вбивства Олександра І.
— Ширлі Джексон [165] , — виголосив я, — будь-якого року.
— Да. Тим не менш, Ваєрмен хотів підкреслити, чи принаймні намагався, що ТОДІ! — він розчепірив руки у всеосяжному жесті. — Це був дім, умебльований у популярному стилі Оренда 21-го століття! А зараз це — Велика Ружа! Дім умебльований у стилі Оренда 21-го століття плюс тренажер «Сайбекс» нагорі. А ще... — Він поглянув скоса. — Що це я лицезрію, чи не сидить отам на канапці у Флоридській кімнаті лялька Люсиль Болл [166] ?
165
Shirley Jackson (1916-1965) — популярна свого часу авторка саспенс-літератури, яка вплинула на стиль С. Кінга; «Воно ходило на самоті» — заключна фраза першого розділу роману Ширлі Джексон 1959 року «Примарний дім на пагорбі».
166
Lucille Ball (1911-1989) — комедійна актриса, зірка кіно, театральної сцени, телебачення та радіо.
— Це Реба — королева у справі контролювання люті. Її мені подарував мій друг — психолог Крамер.
Але щось пішло не так. Моя відсутня рука почала несамовито свербіти. В десятитисячний раз я намагався її почесати, а замість неї дістав лиш свої все ще болючі ребра.
— Зачекай, — я сів і подивився на Ребу, котра втупилася в Затоку.
«Я зможу це зробити, — подумав я. — Це схоже, як коли гадаєш, куди краще вкласти гроші, щоб приховати їх від податків».
Ваєрмен терпляче чекав.
Рука мені свербіла. Та, якої не було. Та, що іноді вимагала малювання. Їй і тепер хотілося малювати. Я вирішив, що вона хоче намалювати Ваєрмена. Ваєрмена біля вази з фруктами. Ваєрмена з пістолетом.
«Перестань намарювати собі дурню», — подумав я.
«Я зможу це зробити», — подумав я.
«Гроші від податків ховають в офшорних банках, — подумав я. — В Нассау на Багамах, на Великих Кайманових островах». Гоп, отут-то воно й ховалося.
— Камен, — сказав я. — Ось його прізвище. Це Камен подарував мені Ребу. Ксандер Камен.
— Добре, — сказав Ваєрмен. — Ну, оскільки це ми вже з’ясували, давай подивимося на мистецтво.
— Якщо тільки його так можна назвати, — відгукнувся я, і, спираючись на костур, пошкутильгав вгору сходами. На півдорозі щось мені згадалося і я вкляк.
— Ваєрмене, — не обертаючись, спитав я його, — звідки ти знаєш, що в мене тренажер фірми «Сайбекс»?
Якусь мить він мовчав. А потім: