Острів Дума
Шрифт:
— Абсолютно, — запевнив я, хоча стегно в мене дрижало, мов великий двигун.
— Я би відвіз тебе у гольф-візку, це запросто, але в такому стані — як я його називаю «клінічна глупа ясність» — вона може надумати помити вікна... або повитирати порох з якихось полиць... або вирушити на прогулянку без свого ходунка.
Його аж пересмикнуло. Це було схоже на дійство, що почалося бурлеском, а наприкінці стало реальністю.
— Всі мене хочуть всадовити у гольф-візок, — сказав я.
Він кивнув:
— Гарний хлопчик. Ти мені про це розкажеш, коли я прийду до тебе подивитися на картини. Будь-який час згодиться. Тут є одна доглядальниця за викликом, Анна-Марія Вістлер, я можу їй зателефонувати, якщо тобі краще підходить ранок.
— О’кей, дякую. І ще дякую тобі, Ваєрмене, за те, що вислухав мене.
— Дякую, що почитав хазяйці. Buena suerte, amigo. [154]
Я рушив вздовж пляжу і вже подолав з п’ятдесят ярдів, аж раптом дещо прийшло мені на ум. Я обернувся, гадаючи, що Ваєрмен вже пішов, але він так і стояв там само, руки в кишенях, і вітер із Затоки — вже прохолодніший — відкидав назад його довге посивіле волосся.
154
Щасти тобі, друже (ісп.).
— Ваєрмене!
— Що?
— А Елізабет сама була колись художницею?
Він довго нічого не відповідав. Тишу порушували тільки дедалі сильніше підштовхувані вітром хвилі, які цього вечора билися голосніше. Відтак він заговорив.
— Цікаве запитання, Едгаре. Якщо ти спитаєш її — а я не раджу тобі цього робити — вона скаже, що ні. Проте я не вважаю, що вона скаже правду.
— Чому ж так?
Але він сказав лише:
— Тобі краще йти, мучачо. Перш ніж твоє стегно задерев’яніє. — Відтак різко змахнув рукою на прощання, відвернувся і рушив назад по хіднику, наздоганяючи свою довгу тінь, і лиш тоді я зрозумів, що він пішов.
Я постояв на місці ще пару довгих секунд, відтак повернувся лицем на північ, установив очима курс на Велику Ружу і теж вирушив додому. Подорож видалася довгою, і, поки я йшов, моя власна, абсурдно подовжена тінь загубилася у заростях морського вівса, але в кінці я її наздогнав. Хвилі не переставали наздоганяти одна одну, і мурмотіння мушель під будинком знову перетворювалося на суперечку.
Як намалювати картину (ІV)
Почніть з того, що знаєте, а потім все переосмисліть. Мистецтво — магія, це беззаперечно, але всяке мистецтво, хоч яке чудернацьке, бере початок з нехитрої повсякденності.Просто не варто дивуватися, якщо на звичайному грунті раптом виростають фантастичні квіти. Елізабет це розуміла. Ніхто її не вчив, вона вчилася в самої себе.
Чим більше вона рисувала, тим більше помічала. Чим більше помічала, тим більше хотіла рисувати. Так воно й працює. А чим більше вона помічала, тим швидше до неї поверталася мова: спершу ті чотири-п’ять сотень слів, що вона їх знала на той день, коли випала з візка і вдарилась головою, а дедалі більше й більше.
Татко був вражений тим, як швидко досконалішають її рисунки. Сестри теж — обидві Великі Злюки і близнючки (окрім Аді, бо Аді була в Європі з трьома подружками й двома вірними дуеньями — Емері Полсон, юнак, за якого вони вийде заміж, тоді ще не з’явився на сцені). Налякана її талантами няня/доморядниця називала її la petite obeah fille [155] .
155
Мала ворожбитка (креольський діалект французької).
Лікар, котрий навідувався до неї після травми, попереджав, що дівчинці не слід перевтомлюватись і хвилюватись, бо може підхопити гарячку, але в січні 1926-го вона вже блукала всією південною частиною острова, таскаючи за собою альбом, і, закутавшись у «пеплий жакет з томпонами», геть усе малювала.
Тієї ж зими вона помітила, що родичі почали втомлюватися від її захоплення — спершу Великі Злюки Марія й Ганна, потім Тесі й Ло-Ло, далі Тато, а насамкінець навіть Няня Мельда. Чи розуміла вона, що у великих дозах навіть геній набридає? Либонь, якось по-дитячому інстинктивно, розуміла.
Далі, спровоковане суцільною байдужістю, їй прийшло рішення змусити їх побачити те чудо, яке бачила вона, переосмисливши його.
Почалася сюрреалістична фаза: спершу її птахи полетіли догоричерева, далі пішли по воді тварини, а потім з’явилися Усміхнені Коні, і вони принесли їй крихту слави. Тоді-то щось і змінилося. Тоді виповзло щось темне, що почало використовувати маленьку Ліббіт як свій канал. Вона почала малювати свою ляльку, а коли закінчила, лялька почала говорити.
Новін.
На той час Адріана вже повернулася з Веселого Парижа і попервах Новін здебільшого балакала високим жантильним голоском Аді, то питаючи Елізабет, чи вміє вона hinky-dinky-parley-voo [156] , то наказуючи розчісувати їй руде волосся. Іноді Новін заколисувала її співом, і тоді Елізабет засинала під ковдрою, вимощеною портретами ляльки — дебеле, кругловиде, цілком коричневе, окрім червоних губ, обличчя.
156
«Теревенити» — фраза з пісні «Мадемуазель з Арментьєр» — офіційного маршу канадського піхотного полку ім. Принцеси Патриції часів І Світової війни; у 1926 р. з’явився британський фільм «Мадемуазель з Арментьєр» (повний текст пісні тоді вважався сороміцьким).
Новін співає — Братець Жако, братець Жако, чи спишш? Чи ти спиш? Dormez-vous, dormez-vous? [157]
Інколи Новін розповідала їй історії — заплутані, проте чудові — там. Попелюшка гуляла в червоних черевичках з Країни Оз, а заблукалі в чарівному лісі близнюки Бобсі [158] знайшли цукерковий будиночок під дахом з м’ятного льодяника.
157
Інтернаціонально популярна дитяча пісня-канон Frere Jacques, яку в різних країнах часто співають французькою.
158
Дві пари близнюків — персонажі популярних дитячих романів Лори Лі Гоуп — під цим псевдонімом ховався автор кількох перших книг Едвард Стрейтмеєр та письменники заснованого ним синдикату, котрі продовжували серію (протягом 1904-1979 рр. було випущено 72 книги).
Але потім голос Новін змінився. Він перестав бути голосом Аді. Він перестав бути голосом будь-кого з тих, кого знала Елізабет, і він продовжував говорити, навіть коли Елізабет наказувала Новін стулити пельку. Спочатку, можливо, і цей голос був приємним. Можливо, забавним. Дивним, проте забавним.
А потім все змінилося, чи не так? Бо мистецтво — це магія, та не всяка магія є білою.
Навіть для маленької дівчинки.