Острів Дума
Шрифт:
На сходах стояв Том Райлі. Голий по пояс. На ньому були тільки сині піжамні штани, потемнілі в паху й на внутрішнім боці лівої ноги, там, де він їх обмочив. У нього не було правого ока. На тому місці діра очниці, заповнена згустком чорно-червоної сукровиці. Схожа на бойову розмальовку смуга висохлої крові тягнулася по лівій скроні і зникала у сивіючому волоссі в нього над вухом. Цілим оком він втупився у Мексиканську Затоку. Криваві промені призахідного сонця мацали йому схудле, мертвотно-бліде обличчя.
Я заверещав від здивування й жаху і, відсахнувшись, упав зі стільця. Завалився на хвору ногу і знову закричав, цього разу від болю. Смикнувшись, я штовхнув ногою стілець і той перекинувся. Коли я знову подивився в бік сходів, Тома там не було.
— 6 —
За десять хвилин я вже був на нижньому поверсі і набирав його домашній номер. Сходами з Малої Ружі вниз я сповзав на заду, зіскакуючи сракою зі щабля на щабель. Не тому, що, падаючи зі стільця, забив собі стегно, а тому, що ноги в мене тремтіли так, що я їм не довіряв. Я боявся, що полечу сторч головою, або навіть покочуся кубаря, тож чіплявся лівою рукою за поруччя. Господи, я боявся зомліти.
Пригадався той день на озері Фален, коли, обернувшись, я побачив в очах Тома дивний блиск, як він хникав переді мною: «Бос, я ніколи не звикну до вас такого, однорукого... Мені так жаль».
У Тома, в його затишному домі в Епл-Веллі почав дзвонити телефон. Том, котрий двічі був жонатим і двічі розведеним, Том, котрий умовляв мене не виїжджати з Мендота Гайтс... «Це як здавати гру на власному полі», так він тоді сказав. Том, котрий незабаром сам зайшов пограти на моєму полі, якщо вірити «Друзям з сюрпризами».., а я таки вірив цій картині.
І в щойно бачене нагорі я також вірив.
Один гудок... другий... третій.
— Ну ж бо, — мурмотів я, — візьми врешті ту йобану слухавку.
Я не уявляв, що скажу, якщо вій її візьме, та й не переймався тим. Я хотів лише почути його голос. Я його почув, але в запису.
— Вітаю, ви додзвонилися до Тома Райлі, — промовив він. — Ми з моїм братом Джорджем зараз перебуваємо в круїзі з нашою матір’ю, цього року в Нассау [132] . Що ти кажеш, мамо?
132
Nassau — столиця Багамів.
— Це я, Багама Мама! — почувся прокурений, але беззаперечно радісний голос.
— Так і є, це вона, — підтвердив Том. — Ми повернемося восьмого лютого. Тим часом ви можете залишити ваше повідомлення... коли, Джордж?
— Після дзвуку дзиии! — вигукнув чоловічий голос.
— Правильно! — погодився Том. — Після дзиґи. Або можете зателефонувати до мого офісу.
Він назвав номер, а потім вони усі втрьох промовили: «БОН ВОЯЖ!»
Я мовчки поклав слухавку. Його голос не був схожим на голос людини, що замислила самогубство, але він дуже-дуже близько до цього наблизився (він з тих, про кого потім найчастіше кажуть: «а виглядав цілком нормальним») і ще...
— А хто сказав, що він збирається покінчити самогубством? — запитав я у порожньої кімнати... і враз озирнувся довкола, аби пересвідчитися, що вона дійсно порожня. — Хто сказав, що з ним не може трапитись аварія? Чи навіть хтось його вб’є? Якщо вже не вбили?
Втім, якби щось таке вже трапилося, хтось мені напевне зателефонував би. Либонь, Бозі, хоча найшвидше Пам. Отже...
— Це самогубство, — повідомив я кімнаті. — Це самогубство і воно ще не трапилося. Це було попередження.
Я підвівся й пошкандибав до спальні. Останнім часом я мало користався костуром, але цього вечора він мені був потрібен, дуже потрібен.
Моя краща подружка сиділа притулившись до подушок на тому боці ліжка, який могла б займати справжня жінка, якби я її мав. Я сів, узяв її в руки і подивився в її великі, сповнені карикатурного здивування баньки: Ууууу, ти бридкий дядько! Це моя Реба, лялька, схожа на Люсі Рікардо.
— Це як візит Привиду Наближення Різдва до дядька Скруджа [133] , — сказав я їй. — Таке трапляється. Але що ж мені тепер робити? Це не якесь там малювання. Це абсолютно не те, що просто малювання картин!
133
Едгар порівнює себе зі Скруджем Мак-Даком, котрий у першій серії мультика 1947 року «Різдво на Ведмежій горі» живе самотньо у великому домі і ходить із ціпком.
Але різниці не було, і я це розумів. Малюнки й видіння являються з людського мозку, а в моєму мозку щось змінилося. Я гадав, що зміни відбулися просто в результаті правильної комбінації травм. Або неправильної. Контрударна травма. Зона Брока. І острів Дума. Острів зіграв тут якусь роль... яку роль?
— Підсилювача, — сказав я Ребі. — Хіба ні?
Вона утрималася від коментарів.
— Тут щось таке є, і воно діє на мене. А може, воно навіть покликало мене сюди?
Від цієї думки мені перехопило подих. Піді мною, здіймаючись і спадаючи в диханні хвиль, перемелювалися мушлі. Так легко було уявити там замість них черепи, тисячі черепів, котрі, коли надходить хвиля, разом скрегочуть зубами.
Чи це не Джек казав, що десь там, у воложистих хащах, є ще якийсь напівзруйнований дім? Здається, він. Коли ми з Ілсою намагалися проїхати в той бік, дорога раптом зіпсувалася. І шлунок в Ілси теж. З моїми нутрощами все було о’кей, але сморід оточуючої нас рослинності був нестерпним, а свербіж у відсутній руці ще гіршим. Ваєрмен, мені тоді здалося, злякався, коли почув від мене про нашу поїздку. «Екскурсії по цій дорозі не для хлопця в твоєму стані», — сказав він. Питання тільки, в якому це я перебуваю стані?
Реба продовжувала грати в мовчанку.
— Я не хочу, щоб це трапилося, — промовив я стиха. Реба мовчки дивилася вгору, на мене. Я для неї — бридкий дядько, вона це завжди пам’ятає.
— Ніякої користі від тебе — сказав я й відкинув її геть. Вона впала долілиць на свою подушку, жопкою догори, розставивши рожеві ганчір’яні ноги, ну чисто тобі якась мала курва. І дійсно — Ууууууу, бридкий дядько.
Я похилив голову, втупився в килим і почухав собі потилицю. М’язи на шиї були вузлувато напружені. Немов залізні на доторк. Давно в мене сильно не боліла голова, як було траплялося раніше, але якщо м’язи скоро не розслабляться, сьогодні вночі мені гарантовані судоми. Втішно. Калорійна вечеря — саме те, що мені зараз потрібно, така, коли відрізаєш кавалки від замороженого разом з підливою м’яса, сім хвилин смажиш його у мікрохвильовці і тут же оскаженіло пожираєш.