Острів Дума
Шрифт:
— І ти? — спитав я. Він відповів не відразу, тож я кивнув на його обличчя. — В тебе знову сльозиться око.
Він витяг хусточку і втерся.
— Може, розповіси мені, що трапилось з тобою? — спитав я. — Чому ти не можеш читати? Чому тобі навіть так важко довго дивитися на картини?
Він доволі довго мовчав. Мушлям під Великою Ружею вистачило часу, щоб натякнути. З першою хвилею вони промовили фрукти. З наступною — пістолет. Так і калатали туди-сюди. Фрукти-пістолет, фрукти-пістолет.
— Ні, — промовив він. — Не зараз. А якщо тобі хочеться мене намалювати, давай. Не стримуй себе.
— Як глибоко ти можеш читати мої думки, Ваєрмене?
— Не дуже, — відповів він. — Це ти виграв перший хід, мучачо.
— А зміг би читати їх поза цим островом? Наприклад, якби ми сиділи у кав’ярні десь у Тампі?
— О в мене почалась би сверблячка, — усміхнувся він. — Особливо після того, як більше року я просидів тут... Знаєш, типу, всотуючи промені.
— Ну, а до галереї «Ското» ти зі мною підеш?
— Аміго, я не пропустив би цього візиту заради всього врожаю чаю в Китаї.
— 4 —
Тієї ночі від води віяло шквальним вітром і впродовж двох годин періщив дощ. Гатили блискавки і хвилі билися в палі під будівлею. Велика Ружа стогнала, але стояла міцно. Я помітив цікаву річ: коли Затока трохи скаженіла і хвилі ставали справжніми, мушлі замовкали. Зависоко для балаканини їх підкидали хвилі. Я піднявся нагору посеред гуркоту й спалахів цього свята і, почуваючись ледь не доктором Франкенштайном, котрий у замковій вежі оживляє своє чудовисько, нарисував Ваєрмена простим чорним олівцем «Вінус». Портрет є. Відтак оранжевим і червоним зобразив фрукти у вазі. На задньому плані я позначив контур дверей і Ребу, вона стояла в дверях і дивилася всередину кімнати. Гадаю, Камен сказав би, що у світі цієї картини Реба репрезентує самого мене. Може, si, може, по. На завершення я взяв «Вінус небесний» і додав кольору її дурним очам. Тепер картина була цілком готова. На світ народився черговий шедевр Фрімантла,
Втомлена буря, зрідка салютуючи Затоці прощальними блискавками, віддалялася геть, а я недвижно дивився на картину. Ваєрмен на ній сидів біля столу. Сидів — тут я не мав сумнівів — наприкінці свого минулого життя. На столі стояла ваза з фруктами і лежав пістолет, який він купив чи то для стрільби по мішенях (тоді в нього був гарний зір), чи для самозахисту, чи і для того і для іншого. Я накреслив контур пістолета, а потім затушував, надавши йому зловісного, дещо розмитого вигляду. Дім, в якому він сидів, був порожнім. Десь в тому домі цокав годинник. Десь в тому домі гудів холодильник. Повітря там було важким від запаху квітів. Жахливий був запах. А звуки були ще гіршими. Цокання годинника. Безустанне підвивання холодильника, котрий не переставав створювати лід в цім домі без жінки, без дітей. Скоро чоловік біля столу заплющить очі, простягне руку і візьме якийсь фрукт з вази. Якщотрапиться помаранч, він піде в ліжко. Якщо яблуко, він приставить дуло пістолета до правої скроні, натисне курок і виб’є з голови свій болючий мозок.
Трапилося яблуко.
— 5 —
Наступного дня Джек приїхав на орендованому фургоні, навантаженому м’якою тканиною для обгортання моїх картин. Я розповів йому, що потоваришував з чоловіком з того великого будинку, що стоїть далі на березі, і що він поїде з нами.
— Без проблем, — весело погодився Джек, піднімаючись сходами до Малої Ружі і котячи за собою ручний візочок. — Місця там вистачить для... Ого! — Він укляк на верхній сходинці.
— Що там? — спитав я.
— Це нові? Напевне ж так,
— А, так. — Наннуцці зі «Ското» просив показати йому декілька картин, але не більше десятка, тож я вирішив, достатньо буде восьми. Чотири з них були ті, що вчора вразили Ваєрмена. — Ну, і як вони тобі?
— Чувак, вони суперові!
Важко було сумніватися в його щирості; він ніколи до того не називав мене чуваком. Я здерся ще на пару сходинок і ткнув його в обтягнуту джинсами сідницю кінцем свого костура.
— Дай пройти.
Він відступив убік, потягши за собою візок, і я прокульгав решту сходинок до Малої Ружі. Він так і не відривав очей від картин.
— Джеку, а цей хлопець, що в галереї, він справді порядний? Ти з ним знайомий?
— Він порядний, так каже моя мама, і мені цього достатньо. — Я гадав, він має на увазі, що й для мене мусить бути достатньо її слів. І сподівався, що вони отримають підтвердження. — Вона нічого не казала мені про інших його партнерів — там, здається, є ще двоє — але вона каже, що містер Наннуцці цілком пристойна людина.
Джек закинув добре слівце за мене. Я був зворушений.
— А якщо йому не сподобаються ваші картини, — закінчив Джек, — значить, він йолоп.
— Ти так вважаєш, ге?
Він кивнув.
Знизу нас весело погукав Ваєрмен.
— Тук-тук! Я прибув на екскурсію. Так ми справді поїдемо? У кого сцисок пасажирів? Мені треба було взяти з собою ланч?
— 6 —
Я уявляв собі худого, лисого фахівця з палаючими карими очима — італійського Бена Кінгслі [168] , натомість Даріо Наннуцці виявився сорокарічним ввічливим товстунцем, із густою шевелюрою. А от про його очі я майже вгадав. Вони його не зраджували. Я лише раз помітив, як вони зблиснули — на мить, але яскраво, — коли Ваєрмен обережно розпакував останню з привезених картин «Троянди ростуть з мушель». Картини вишикувалися під задньою стіною галереї, на якій якраз здебільшого висіли фотографії Стефані Шахат [169] і олійний живопис Вільяма Берра [170] . Мені подумалось, що ці роботи краще за будь-які мої, навіть ще не намальовані.
168
Ben Kingsley (1943) — британський кіноактор єврейсько-індійського походження.
169
Stephanie Shachat — молода поетка і фотограф, спеціалізується на макрознімках флори.
170
William Berra (1952) — живописець, неоімпресіоніст.
Але ж все-таки був той короткий зблиск у його очах.
Наннуцці пройшовся вздовж картин, від першої до останньої, потім назад. Я не мав зеленого поняття, добре це чи навпаки. Ганебна правда полягала в тім, що я жодного разу в житті до цього не бував у арт-галереї. Обернувся, хотів спитати у Ваєрмена, як він гадає, але той відійшов і стиха розмовляв з Джеком, обидва спостерігали, як Наннуцці розглядає мої картини.
Аж тут я помітив, що там є й інші люди. Кінець січня — діловий сезон для дорогих крамниць на західному узбережжі Флориди. У доволі просторій галереї «Ското» тинялося близько десятка зівак (Наннуцці пізніше використав пристойніший термін «потенційні клієнти»), розглядаючи жоржини Шахат, яскраві, проте поверхові європейські краєвиди Вільяма Берра та кілька бентежних, зворушливо захопливих скульптур, на котрі я спершу, зайнятий розгортанням мого власного доробку, не звернув уваги — це були роботи автора на ім’я Давід Герштейн [171] .
171
David Gerstein (1944) — ізраїльський скульптор, живописець, ілюстратор.
Спершу мені здалося, що саме ці скульптури — джазові музиканти, скажені плавці, трепетні вуличні сценки — притягнули увагу лінивих післяполуденних зівак. І дійсно, хтось розглядав їх, але більшість їх навіть не помічала. Вони дивилися на мої картини.
Якийсь чоловік, як кажуть у Флориді — з мічиганською засмагою, а це може означати й мертвотну блідість, і червоність вареного лобстера, — поплескав мене по плечі вільною рукою. Іншою він тримав за руку свою дружину.
— Чи ви не знаєте, хто автор цих картин? — спитав він.