Острів Дума
Шрифт:
— Я, — буркнув я, відчуваючи, що червонію лицем. Я почувався так, ніби щойно зізнався в тім, що весь останній тиждень тільки те й робив, що качав з Інтернету фотографії Ліндсей Логан [172] .
— Гарно для вас, — промовила його жінка. — Ви будете виставлятися?
Тепер уже всі вони дивилися на мене. Так могли б дивитися на якийсь новий вид риби фугу, гадаючи чи згодиться вона для суші. Так мені принаймні здавалося.
— Я не знаю, чи буду виступлятися. Тобто, виставлятися, — я відчув, як щоки мені розпашілися ще дужче. Від сорому, а це погано. Від люті, а це ще гірше. Якби вона вихлюпнулася, ця лють була б спрямована на мене самого, та ці люди того б не зрозуміли.
172
Lindsey Lohan (1986) — модель, кіноактриса, поп-співачка, одна з улюблених зірок таблоїдів.
Я відкрив рота, щоб видобути з себе якісь слова. І знов його закрив. «Не поспішай», — подумав я і заскучав за Ребою. Художник з лялькою в руках не здивував би цих людей. Кінець-кінцем, вони пережили Енді Ворхола [173] .
Не поспішаючи, я зможу це зробити.
— Я мав на увазі, що працюю недавно, тож не знаю всіх процедур.
Перестань себе дурити Едгаре. Ти знаєш, що їх цікавить. Не твої картини, а твій порожній рукав. Ти «талановитий однорукий художник». А може, обрубати зараз всі хвости і послати їх усіх нахер?
173
Andy Warhol (1928-1987) — справжнє ім’я Андрій Вархола, художник, кінорежисер, продюсер, центральна фігура мистецького руху поп-арт.
Звісно, це виглядало б смішно, але...
Але хай йому чорт, зараз вже всі люди, котрі були в галереї, оточили мене. Ті, що спершу стояли спереду, розглядаючи квіти пані Шахат, підтягнулися з чистої цікавості. Мені цей ефект був добре знайомий; я на десятках будівельних майданчиків надивився таких зграйок, що гуртувалися біля дірки в дерев’яному паркані.
— Я скажу вам, яка має бути процедура, — промовив інший чоловік з мічиганською засмагою. Цей був черевань з носом, добряче помальованим любов’ю до джину, тропічна сорочка на ньому метлялася ледь не по коліна. Його білі черевики майже ідеально кореспондували з його білим волоссям. — Усе просто. Тільки два кроки. Крок перший: ви називаєте мені ціну он тої картини. — Він вказав на «Захід сонця з чайкою». — Крок другий: я виписую чек.
Маленький натовп розреготався. А Даріо Наннуцці — ні. Він поманив мене.
— Перепрошую, — сказав я білоголовому чоловіку.
— Ставки в покері піднімаються, — промовив хтось у натовпі і знову почувся регіт. Білоголовий приєднався до сміху, але вигляд мав не вельми втішений.
Я бачив усе це ніби уві сні.
Наннуцці посміхнувся мені, відтак обернувся до клієнтів, котрі все ще роздивлялися мої картини.
— Леді і джентльмени, містер Фрімантл прийшов сьогодні не для того, щоби щось продавати, а лише для оцінки своїх творів. Прошу, поважайте його приватність і мою ситуацію як фахівця.
«Якою б вона не була», — подумав я.
— Я хотів би запропонувати вам оглянути діючу експозицію, а ми поки що усамітнимося на якийсь час. Міс Окойн, містер Брукс і містер Кастеллано радо дадуть відповіді на всі ваші запитання.
— Моя думка така, що ви мусите підписати контракт із цим чоловіком, — промовила строгого вигляду жінка з зачесаним назад і зав’язаним в гульку сивим волоссям, і з явними слідами колишньої краси на обличчі. Публіка на її слова відгукнулася аплодисментами. В мене поглибилося відчуття примарності того, що відбувається.
Безплотного вигляду юнак підплив до нас ззаду. Певне, Наннуцці якимсь чином подав йому знак, тільки чорта з два я помітив, як саме він це зробив. Вони перемовилися парою фраз і в руках юнака з’явився товстий рулон наліпок. Вони були овальної форми, і на кожній надруковані сріблясті літери НДП. Наннуцці відірвав одну, нахилився до першої картини, але затримався, кинувши на мене докірливий погляд.
— Вони у вас навіть не підписані.
— Ну, здається, так... — промовив я, знову спалахуючи лицем. — Я не знав.., що це необхідно.
— Даріо, ви маєте справу з правдивим американським примітивістом, — заявила жінка зі строгим обличчям. — Якщо він малює довше, ніж три роки, я запрошу вас до «Зорії» [174] на вечерю з вином. — Вона обернула своє прокреслене зморшками, проте все ще гарне, лице до мене.
— Мері, якщо з’явиться щось, про що вам варто буде написати, я вам сам зателефоную, — відповів їй Наннуцці.
— Саме так і зробіть, — сказала вона. — Зважайте, я навіть не намагаюся взнати його ім’я, правда, я гарна дівчинка?
174
Zoria — заснований у 1999 р. п’ятизірковий ресторан у Сарасоті.
Вона помахала мені пальчиками і прослизнула крізь невеличкий натовп.
— Питань майже не залишилося, — сказав Джек, і звісно він мав рацію. Я поставив свій підпис в нижньому лівому кутку кожної картини, так само акуратно, як колись підписував накладні, робочі накази і контракти у своєму минулому житті: Едгар Фрімантл.
— 7 —
Наннуцці розпорядився причепити наліпки НДП на праві верхні кути картин, де вони виглядали мов ярлики на теках. Відтак він повів нас з Ваєрменом до свого кабінету. Джека теж було запрошено, але він волів залишитися біля картин.
У кабінеті Наннуцці запропонував нам каву, від якої ми відмовилися, і воду, на яку ми погодились. Я заразом прийняв пару капсул тиленолу.
— Що то була за жінка? — спитав Ваєрмен.
— Мері Айр, — відповів Наннуцці. — Одна з ключових фігур у мистецькому житті Сонячного узбережжя. Випускає безкоштовний хижацько-культурницький журнал під назвою «Бульвар». Він більшу частину року виходить щомісяця, а в туристичний сезон — двічі на місяць. Вона живе у Тампі — у труні, як кажуть деякі з тутешніх жартунів. Нові місцеві художники — її хобі.
— Виглядає дуже крутою, — сказав Ваєрмен. Наннуцці знизав плечима.
— Мері те, що треба. Вона тут одвіку, і встигла допомогти вже багатьом художникам. Вона грає важливу роль у цьому місті, яке великою мірою живе за рахунок короткотермінового курортного сезону.
— Я розумію, — сказав Ваєрмен, і мене це втішило. — Вона пропагандистка.
— Більше того, — пояснив Наннуцці, — вона щось на кшталт професорки. Ми намагаємося зробити їй приємне. Якщо маємо таку можливість, звісно.