Острів Дума
Шрифт:
— Це єдиний бренд, назву якого я пам’ятаю. А тепер ти далі сам піднімешся чи тобі дати підсрачника для розгону?
«Туману підпускає, — подумав я, кульгаючи вгору. — Гадаю, що ти брешеш, і знаєш ще що? Я гадаю, ти знаєш, що я це знаю».
— 3 —
Мої творіння стояли під північною стіною Малої Ружі, пообіднє сонце надавало картинам достатньо натурального освітлення. Дивлячись на них з-за спини Ваєрмена, котрий повільно рухався вздовж стіни, іноді застигаючи, а раз навіть повернувся назад, щоби вдруге роздивитися
Дійшовши до останнього в шерезі малюнка — танкер, зроблений кольоровими олівцями, — Ваєрмен присів і дивився на нього либонь секунд тридцять, поклавши лікті на коліна, руки звісивши собі між ноги.
— Що... — почав я.
— Шшш, — застеріг він, і мені довелося витерпіти ще тридцять секунд тиші. Нарешті він підвівся, хруснувши колінами. Коли він обернувся до мене, очі на його обличчі виглядали величезними, а з внутрішнього кута запаленого лівого ока ручаєм лилися сльози. Витягши з задньої кишені джинсів хусточку, він витер собі око автоматичним рухом людини, котра робить це десять, а то й більше разів на день.
— Святий Боже, — промовив він і, засовуючи носовичка назад до кишені, відступив до вікна.
— Що Святий Боже? — спитав я. — Святий Боже що?
Він стояв, дивлячись удалину.
— Ти сам не розумієш, як це чудово, так? Я питаю — зовсім не розумієш?
— Справді? — я ніколи не почувався так непевно. — Ти це серйозно?
— Ти їх поставив у хронологічному порядку? — спитав він, не перестаючи вдивлятися в Затоку. Жартівник, піддрочувальник, сміхун Ваєрмен щез. У мене з’явилася думка, що той, кого я чую зараз, має куди як більше спільного з тим, якого колись слухали судді... Я завжди підозрював, що він був адвокатом саме такого типу. — Так так чи ні? Окрім останньої пари, маю на увазі. Ті дві речі вочевидь зроблені набагато раніше.
Мені було незрозуміло, як можна кваліфікувати щось в моїм доробку як «зроблене набагато раніше», я ж бо взагалі почав малювати лише пару місяців тому, проте, майнувши поглядом по картинах, я зрозумів, що він має рацію. Я не збирався розставляти їх у хронологічному порядку — не думав про це — але саме це я й зробив.
— Так, — сказав я. — Від найперших до найновіших.
Він вказав пальцем на чотири останніх картини — ті, які я звик вважати композиціями на теми заходу сонця. На одній я зобразив мушлю наутілусу, на іншій компакт-диск з написом друкованими літерами MEMOREX (і сонце сяє червінню крізь дірку), на третій — знайдену на пляжі мертву чайку, лише роздув її на картині до розмірів птеродактиля. На останній були мушлі з-під Великої Ружі, які я зрисував з цифрового фотознімка. З якогось дива мені забаглося додати до них троянди. Жодних троянд поблизу не росло, але купу їх зображень пропонував мій новий товариш Гугл [167] .
167
Google — наразі найпопулярніша пошукова система в Інтернеті, розроблена у 1996 р. Ларрі Пейджем та Сергеєм Бріном.
— Оця остання серія, ці картини хтось вже бачив? — спитав він. — Скажімо, твоя дочка?
— Ні. Ці чотири я зробив вже після її від’їзду.
— А хлопець, котрий працює на тебе?
— Та ні.
— І зрозуміло, ти не показував своїй дочці той етюд, де нарисував її бойфре...
— Боже упаси! Навіщо, чи ти жартуєш?
— Авжеж, ти цього не робив. У ньому присутня якась особлива потужність, скоріш за все, від поспішності, з якою його було намальовано. Щодо решти... — Тут він засміявся.
Я раптом усвідомив, що він схвильований, і його схвильованість передалась мені. Але я також згадав про обачність. «Пам’ятай, він був правником, — нагадав я собі. — Він не арт-критик».
— Решта цієї херні... — він знову коротко реготнув. Пройшовся по периметру кімнати, наступивши на тренажер і зіскочивши з нього з неусвідомлюваною ним самим легкістю, якій я гостро позаздрив. Він втопив пальці у своє сивіюче волосся і здійняв його вгору так, ніби провітрював собі мозок.
Нарешті він завершив свій маршрут. Став переді мною. Майже впритул.
— Слухай, світ добряче потовк тебе за останній рік і я розумію, як низько впав рівень твоєї самооцінки. Але не кажи мені, ніби ти принаймні не відчуваєш, які гарні твої картини.
Я згадав, як ми відсапувалися після дикого реготу, а сонце світило крізь продерту парасольку, ганяючи зайчиків по столу. Ваєрмен тоді сказав: «Я розумію через що ти пройшов», а я відповів, що маю щодо цього серйозні сумніви. Тепер їх в мене не було. Він розумів. Услід за спогадом про той день прийшло спрагливе бажання — не як голод, а як сверблячка — зафіксувати Ваєрмена на папері. Скомбінувати портрет з натюрмортом — «Юрист з фруктами й пістолетом».
Він поплескав мені по обличчю своєю рукою з опецькуватими пальцями.
— Світ належить Едгару. Володій, Едгаре.
— Прийом, Х’юстон, — почув я свій голос. — Едгар на зв’язку.
— Ну, так що скажеш, мучачо? Чи я брешу, чи перебільшую? Ти відчував чи ні, які вони гарні, коли їх малював?
— Авжеж, — сказав я. — Я почувався так, ніби всім навкруги роздаю підсрачники і принижую знаменитостей.
Він кивнув.
— Це найперша ознака мистецтва — гарне мистецтво майже завжди дарує задоволення митцю. І глядачеві, прискіпливому глядачеві, тому, котрий по-справжньому вдивляється...
— Гадаю, той глядач — це ти, — зауважив я. — Ти довгенько вдивлявся.
Він не посміхнувся.
— Коли воно гарне і той, хто дивиться, відкривається йому, трапляється емоційний вибух. Я відчув цей вибух, Едгаре.
— Добре.
— Можеш не сумніватися. А коли той хлопець зі «Ското» отримає такий заряд, він теж його відчує. Фактично я в цьому певен.
— Та насправді нема в них нічого особливого. Вчорашні розігріті страви від Далі, якщо сказати чесно.
Він обійняв мене за плечі і повів до сходів.
— Я не маю наміру тебе возвеличувати. І в нас не буде дискусії по тому факту, що ти вочевидь намалював хлопця своєї дочки завдяки якійсь дивній телепатії фантомної кінцівки. Я волів би побачити ту картину, де тенісні м’ячі, але чого нема, того нема.
— На щастя, я її здихався, — сказав я.
— Але ти мусиш бути дуже обережним, Едгаре. Острів Дума потужне місце для... специфічного типу людей. Такі тут крупнішають, мов під лінзою. Такі люди, як ти.