Острів Дума
Шрифт:
СмітРіелтор9505 до Ефрі19
14:17
8 лютого
Шановний Едгаре: я рада, що вам подобається ваше місцеперебування. Відповідаю на ваше запитання: інформація про будинок Лососева миза не була єдиною, яку я вам надіслала, але однією з дев’яти брошур, в яких детально було описано варіанти оренди у Флориді та на Ямайці. Наскільки пам’ятаю, ви виявили інтерес тільки щодо Лососевої мизи. Фактично, я пам’ятаю як ви мені сказали: «не торгуйтеся за дрібниці, робіть діло, оформлюйте угоду». Сподіваюся, ця інформація вам
Сенді
Я двічі перечитав її мейл, відтак пробурмотів:
— Роби своє діло, а діло хай робить тебе, мучача [194] .
Навіть зараз я не зміг згадати інших брошур, однак ту, де йшлося про цей дім, добре пам’ятав. Тека, в якій вона лежала, була яскраво-рожева. Вельми рожева, можна так сказати, і впав мені в око не напис Лососева миза, а той, що йшов нижче, надрукований золотим рельєфом: ВАША СЕКРЕТНА КРИЇВКА НА БЕРЕЗІ ЗАТОКИ. Отже, може, саме це й був той поклик.
194
Дівчинка (ісп.).
Може, догукалося, кінець-кінцем.
— 4 —
КаменДок до Ефрі19
13:46
10 лютого
Едгар: Давно нічого не чув від тебе, як казав глухий індіанець своєму гулящому синові (вибач, я не знаю інших жартів, окрім дурних). Як просувається мистецтво? Щодо томографії, то я вважаю, тобі варто зателефонувати до Центру неврологічних досліджень у Меморіальному шпиталі в Сарасоті. Їх номер 941-555-5554.
Камен
Ефрі19 до КаменДок
14:19
10 лютого
Камен: Дякую за рекомендацію. Центр неврологічних досліджень звучить диявольськи серйозно! Та я звернуся до них дуже скоро.
Едгар
КаменДок до Ефрі19
16:55
10 лютого
Скоро мусить бути скорим. Поки в тебе нема судорог.
Камен
Він завершив фразу «поки в тебе нема судорог» однією з тих симпатичних веб-іконок, кругле усміхнене обличчя з повним ротом гострих зубів. Згадавши, як Ваєрмен зі скошеними в різні боки очима підстрибував на затемненому задньому сидінні орендованого фургона, я не відчув бажання засміятися. Проте я також розумів, що Ваєрмена і трактором не затягнути на обстеження до 15 березня, хіба що курва-епілепсія приголомшить його черговим нападом. Ну і, розуміється, Ваєрмен не був проблемою Ксандера Камена. Та й я теж не був його проблемою, чесно кажучи, отже розчулився тим, що він про мене непокоїться. Імпульсивно я кликнув «відповідь» і надрукував:
Ефрі19 до КаменДок
17:05
10 лютого
Камен:
Едгар
Я вже збирався вимкнути комп’ютер і зробити собі сандвіч, але прозвучав сигнал про отримання нового мейлу.
КаменДок до Ефрі19
17:09
10 лютого
Називай дату і я буду.
Камен
Вимикаючи машину, я посміхався. Мені навіть трохи затуманився зір.
— 5 —
Наступного дня я поїхав з Ваєрменом до Нокомису по новий сифон для стічної труби в будинку №17 (спортивна машина; гівняна кантрі-музика) і пластикову огорожу для Злих Собак. Ваєрмен не потребував моєї допомоги, а ще менше потребував мого шкутильгання позаду нього по «Справжніх Цінностях» у Нокомисі, але день був гидким, дощило, і мені хотілося вибратися з острова. Ми поснідали в ресторані «У Офелії», посперечалися про рок’н’рол, що додало екскурсії жвавості. Коли я повернувся, на автовідповідачі блимав вогник повідомлення. То була Пам.
— Подзвони мені, — тільки й сказала вона й повісила слухавку.
Я подзвонив, але спершу — хай це буде боягузливим визнанням провини — я ввійшов у мережу, знайшов свіжий номер популярної в Міннеаполісі газети «Стар Триб’юн» і кликнув «Некрологи». Швидко пробіг імена і впевнився, що Тома Райлі серед них нема, хоча й розумів, що це нічого не доводить; він міг вбити себе запізно для того, щоб потрапити у стрічку ранкових новин.
Інколи вона вимикала телефон, щоб подрімати після обіду, в такому випадку я попав би на автовідповідач, отримавши невелику відстрочку. Та не цього разу. Відповіла особисто Пам, м’яко, але неласкаво.
— Алло?
— Це я, Пам. Передзвонюю тобі.
— Ти, напевне, ходив ніжитися під сонцем, — озвалася вона. — А тут іде сніг. Сніжить, і холодно так, що навіть копачу колодязя не схотілося б вилазити нагору.
Я трохи розслабився. Том живий. Якби Том був мертвий, вона б не почала розмову з сучого базікання.
— Насправді тут, де я, йде зараз холодний дощ.
— Гарно. Маю надію, ти отримаєш бронхіт. Том Райлі сьогодні вранці вилетів звідси, обізвавши мене нахабною прошмандовкою, а перед тим розтрощив об підлогу мою вазу. Напевне, я маю радіти, що він не кинув її в мене. — Пам почала плакати. Заревіла, а потім здивувала мене сміхом. Сміх був гірким, але на диво легкодухим. — Коли ж ти врешті втратиш хист доводити мене до сліз?
— Розкажи мені, що трапилося, Пандо.
— І досить про це. Ще раз із цим мені зателефонуєш, і я кину слухавку. Тоді дзвони Тому і питай його, що трапилося. Либонь, мені найкраще саме так і зробити. Хай тобі буде наука.
Я приклав руку до лоба і почав масувати собі скроні: великим пальцем ліву, вказівним і середнім праву. Це просто чудо, як одна рука може бути провідником для стількох мрій і стількох болещ. Не кажучи вже про потенційну можливість вимальовування простих і загадкових дурниць.