Острів Дума
Шрифт:
Отже, вони спускаються на берег до Відьмацької скелі — Тато в купальному костюмі, який йому вже замалий, і Елізабет, і близнючки, і Няня Мельда. Ганна з Марією були в школі, а Аді... та краще не згадувати про неї. Аді В НЕМИЛОСТІ. Няня Мельда несла червоний пікніковий кошик. У ньому була їжа, капелюшки від сонця для близнючок рисувальні знаряддя Елізабет, Татів пістоль і кілька гарпунів до нього.
Тато взуває свої ласти, забрідає в солоний бульйон по коліна і каже — Тут холодно! Краще б це не забрало багато часу, Ліббіт. Розповідай мені, де лежать твої скарби.
Ліббіт каже — Я розкажу, а ти мені пообіцяєш віддати порцелянову ляльку?
Тато каже — Будь-яка лялька — твоя, це законний приз за спасіння на морі.
Муза це побачила, а дівчинка намалювала. Так заснувалося їх майбуття.
9 — ЦУКЕРКА БРАУН
— 1 —
Через два дні я вперше намалював корабель.
Спочатку я назвав картину «Дівчина
Серія «Корабель» виходила гарною. Можливо, ці картини були навіть видатними. Коли я їх закінчував, вони сприймалися саме такими. А ще вони були злими, потужними ліками. Гадаю, я зрозумів це з найпершою картиною, яку зробив серед глупої ночі на Валентинів день. Наприкінці життя Тіни Гарібальді.
— 2 —
Сновидіння було не те щоб кошмаром, але його реалістичність поза моєю спроможністю описати це словами, хоча я й зафіксував частку пережитих почуттів на полотні. Не всі, тільки дещицю. Хоча, либонь, достатньо. Захід сонця. У тому моєму сні, і в усіх наступних, завжди сідало сонце. Помпезне червоне сяйво заливало захід, сягаючи аж до неба, де воно спершу блідло до помаранчевого кольору, а далі до потойбічного зеленого. Затока лежала тиха, ніби мертва, лише найдрібніші глазуровані бурунці виказували, що вона дихає. У віддзеркаленому сяйві сонця вона була схожа на величезну, сповнену кров’ю очницю.
На тлі цього пекельного світла даленів силует занехаяного трищогловика. Безвільно висіли зогнилі вітрила корабля, червоний вогонь просвічував крізь їхні діри й проріхи. На борту не було жодної живої душі. Достатньо було короткого погляду, щоб це зрозуміти. Від судна віяло глибокою небезпекою, ніби воно було оселею якоїсь моровиці, котра знищила всю його команду, залишивши тільки цей труп з гнилої деревини й конопляного лахміття тросів і вітрил. Пам’ятаю, у мене було враження — якщо пролетить над ним зараз якийсь птах, чайка або пелікан, він впаде на палубу з обгорілим пір’ям.
Ярдів за сорок від судна виднівся гребний човен. У ньому, спиною до мене, сиділа дівчина. Її руде волосся було наскрізь фальшивим — у жодної живої дівчини не могло бути такого сплутаного кужелю на голови А ще її зраджувало платтячко. На ньому повторювався геометричний візерунок і написи Я ВИГРАЮ — ТИ ВИГРАЄШ. Ілса носила цю сукенку, коли їй було чотири чи п’ять рочків... десь, як тим близнючкам, котрих я бачив на сімейному портреті на майданчику сходів, що ведуть на другий поверх Ель Паласіо.
Я хотів закричати, застерегти її, щоб не наближалася до зогнилого корабля. І не міг. Безпорадний. Та, здавалося, це не має ніякого значення. Вона просто сиділа у тому симпатичному човнику, в Ілсиній сукенці в решіточку, погойдуючись на м’яких хвилях, і дивилася.
Я впав з ліжка, і впав на хворий бік. Я закричав від болю і перекинувся на спину, знадвору чулися звуки прибою, а з-під будинку лагідне мурмотіння мушель. Вони нагадали мені, де я, але не заспокоїли мене. «Я виграю, — промовляли вони, — я виграю, ти виграєш. Я виграю, ти виграєш. Я виграю. Пістолет, я виграю. Фрукт, ти виграєш. Я виграю, ти виграєш».
Моя відсутня рука, здавалося, горіла. Щоб не збожеволіти, я мусив це припинити, і на це була лише одна рада. Я піднявся нагору і наступні три години малював наче скажений. На столі переді мною не було моделі, жодного об’єкту не спостерігалося з мого вікна. Та й не потребував я нічого. Все, що треба, було у мене в голові. І, працюючи, я зрозумів до чого настирливо тягнули всі мої картини. Не обов’язково до дівчинки у човнику; вона слугувала хіба що додатковою приманкою, зачіпкою в реальності. До корабля я стримів увесь цей час. До корабля й заходу сонця. Обернувшись подумки назад, я усвідомив, всю глумливість ситуації: «Хелло», перший мій малюнок, зроблений олівцями того дня, коли я прибув сюди, був найближчим наближенням до головної цілі.
— 3 —
Я повалився у ліжко десь о пів на четверту й проспав до дев’ятої. Прокинувся, як новенький, з відчуттям свіжості і чистоти. Погода стояла чудова: так тепло й безхмарно вже тиждень не було. Баумгартени готувалися до повернення на північ, але я ще встиг душевно зіграти з їхніми хлопцями у фрізбі на пляжі. Мій апетит мені нагадував про себе, а біль — ні. Чудово знову відчути себе юним, хай хоч на годинку.
У голові в Елізабет також розвиднілося. Поки вона розставляла свої фігурки, я прочитав їй кілька віршів. З нами був Ваєрмен, нарешті неутомлений і в гарному гуморі. Світ видавався славним того дня. Це вже потім мені спало на думку, що Джордж Цукерка Браун заманював дванадцятирічну Тіну Гарібальді саме в ті хвилини, коли я читав Елізабет вірш Ричарда Вілбура [204] про прання «Любов нас кличе до простих речей». Я вибрав його, бо випадково побачив у свіжій газеті повідомлення, що він став чимсь на кшталт тематичного вірша до Валентинового дня. Викрадення Гарібальді виявилося зафіксованим на плівці. Відеотаймер показував, що воно трапилося рівно о 15:16, десь о цій порі я саме зробив паузу, щоб сьорбнути зі своєї склянки ваєрменового зеленого чаю, і розгорнув аркуш з віршем Вілбура, який я роздрукував з Інтернету.
204
Richard Puldy Wilbur (1921) — поет-лауреат (двічі — премія Пулітцера), шукач краси і радості у повсякденному житті.
По технічному двору торгівельного центру «Кросроудс» стояли камери стеження. Гадаю, проти дрібних крадіїв. Цього разу вони зафіксували викрадення дитячого життя. Вона з’являється в кадрі, йдучи зліва направо, худеньке дівча з рюкзаком на спині. Ймовірно, вона хотіла зайти у торгівельний центр, перш ніж продовжити шлях додому.
«А за прочиненим вікном повітря ранку всуціль промите ангелами», — пише Ричард Вілбур у «Любові... до простих речей». Ні, Ричарде, аж ніяк! То були просто ганчір’яні ляльки.
— 4 —
Баумгартени відбули додому. Собаки Годфрі погавкали їм на прощання. У дім, де вони жили, приїхала бригада компанії «Веселі служниці» й завдала йому добрячу чистку. Собаки Годфрі прогавкали їм привіт (і прощавайте). Викинуте у рівчак, мов мішок зі сміттям, голе від пояса донизу тіло Тіни Гарібальді знайшли за ігровим полем дитячої бейсбольної ліги у Вілк-парку. По 6-му каналу показали її матір, вона ридала, роздираючи собі нігтями щоки. Замість Баумгартенів приїхали Кінтерни. Гості з Толідо звільнили №39 і там оселилися три приємні літні леді з Мічигану. Старенькі багато сміялися, а коли бачили мене або Ваєрмена, вони зазивно гукали — агов-егей. Не знаю, чи користувалися вони нововстановленим вай-фай у своєму №39, але першого ж разу, коли я грав з ними у скребл, вони нагодували мене сніданком. Коли старенькі леді виходили на післяобідні прогулянки, собаки Годфрі гавкали безустанно. Працівник автомийки «Джет-вош» у Сарасоті зателефонував до поліції й повідомив, що хлопець на відео з Тіною Гарібальді дуже нагадує його колегу-мийщика на ім’я Джордж Браун, котрого всі звуть «Цукерка». У Валентинів день Цукерка Браун пішов з роботи після полудня десь о пів на третю, сказав той чоловік, і повернувся тільки наступного ранку. Пояснив, що погано почувався. Мийка «Джет-вош» містилася лише за квартал від торгівельного центру «Кросроудс». За два дні після Валентинового дня я завітав до Паласіо і побачив у тамтешній кухні Ваєрмена, він сидів біля столу, закинувши назад голову, і весь тремтів. Коли конвульсії минулися, він заявив мені, що почувається прекрасно. Коли я сказав, що вигляд у нього аж ніяк не прекрасний, він різким, несхожим на себе тоном порадив мені тримати мої опінії при собі. Я показав йому три пальці і спитав скільки з них він бачить. Він відповів, що три. Я показав два і він сказав — два. Не без важких чуттів я вирішив залишити все, як є. Знову. Кінець кінцем, не був же я наглядачем при моєму Ваєрмені. Я намалював «Дівчину і Корабель №2», а потім і №3. На картині №2 дівчинка у човні була в синьому крапчастому платтячку Реби, але мене не покидала впевненість, що це все одно Ілса. А на №3 щодо цього вже не було ніяких сумнівів. Її волосся тут перетворилося на ніжно-шовковисту кукурудзяну чуприну, яку я пам’ятав з тих часів, і вдягнена вона була в блузку-матроску з гаптованим примхливим орнаментом коміром, яку я мав причини добре пам’ятати: вона була в цій блузі, коли якось у неділю впала з яблуні, що росла позаду нашого будинку, і зламала собі руку. На картині №3 корабель трохи розвернуло, тож я зміг прочитати перші літери його назви, що, намальована облупленою фарбою, збереглася на носу: ПЕР. Я не мав жодного уявлення, якими можуть бути решта літер. Ця картина також виявилася першою, де з’явився гарпунний пістоль Джона Істлейка. Він лежав на одній з лав човна, заряджений. Вісімнадцятого лютого приїхав приятель Джека, щоб допомогти з ремонтом у якомусь з орендних будинків. Собаки Годфрі обгавкали його всією капелією, припрошуючи заходити у будь-який зручний для нього час, коли йому намріється, щоб добрячий кусень було вирвано з його високо посадженої, упакованої у гіп-гопівські джинси жопки. Поліція опитала дружину Цукерки Брауна (вона також називала його Цукеркою, всі кругом називали його Цукеркою, він, певне, й Тіні Гарібальді запропонував звати його Цукеркою, перш ніж піддати її тортурам і вбити) про його місцеперебування у Валентинів день. Вона сказала, що, можливо, він і був тоді хворий, але хворів не вдома. Додому того дня він з’явився близько восьмої вечора. Вона сказала, що їй він приніс коробку шоколадних цукерок. Вона сказала, що він завжди любив робити такі милі подарунки. Двадцять першого лютого любителі кантрі-музики сіли у свій спортивний автомобіль з відкритим верхом і рвонули у північний клімат, з якого були сюди з’явилися. На їх місце ніхто не приїхав. Ваєрмен сказав, що це ознака скорого завершення напливу зимових птахів. Він сказав, що сезон завжди закінчується трохи раніше на острові Дума, де нема жодного ресторану і ніяких туристичних атракціонів (навіть мізерної ферми з алігаторами!). Собаки Годфрі гавкали не перестаючи, ніби проголошували — хай наплив зимових курортників і вщухатиме, але ще не близько до його цілковитого завершення. Того ж дня, коли автогонщики покинули Думу, в дім Цукерки Брауна у Сарасоті з’явилася поліція з ордером на обшук. За інформацією 6-го каналу, вони вилучили кілька речей. Наступного дня три старенькі леді з №39 під час гри в скребл знову пригостили мене сніданком; у грі я й близько не доповз до «потрійного рахунку», зате дізнався, що існує слово qiviut [205] . Коли я повернувся додому і ввімкнув телевізор, на 6-му каналі, що цілодобово транслюється на все Сонячне узбережжя, йшли ОСТАННІ НОВИНИ. Цукерку Брауна заарештовано. За інформацією «джерел, близьких до розслідування» дві речі з тих, що були вилучені під час обшуку оселі Брауна, є предметами білизни, один з яких має на собі сліди крові. Далі, так само невідворотно, як після ночі надходить день, відбудеться аналіз ДНК. Цукерка Браун не став чекати. Наступного дня газети цитували його зізнання поліції: «Я був нетверезим і вчинив жахливе».
205
Підшерстя приполярного мускусного вівцебика (слово перейшло в англійську з мови індіанців-інуїтів).