Острів Дума
Шрифт:
Він міцно затулив очі руками і глибоко, з присвистом вдихнув. Відтак його кулаки з глухим стуком впали на теку.
— Коли те трапилося, я перебував у справах у Канзас-Сіті. З понеділка по четвер Хулія працювала вранці в «Достойній роботі», а Есмі була у дитсадку. Гарному садочку. Я міг би позиватися до нього і виграти — запросто довести до зубожіння жінку, яка ним керувала, але не став. Бо навіть у своєму горі я розумів, що те, що трапилося з Есмеральдою, могло трапитися з будь-якою дитиною. Це просто la loteria, entiendes? [213] Одного разу наша фірма вела справу проти якоїсь компанії, що виробляє штори — я персонально нею не займався — там
213
Лотерея, розумієш? (ісп.).
— О Господи, Ваєрмене. Мені так жаль!
— Вона була ще жива, коли її привезли у шпиталь. Та жінка з дитсадка зателефонувала Хулії й мені. Вона щось лопотіла, мов божевільна. Хулія вискочила з роботи, стрибнула у свою машину і погнала як скажена. А за три квартали від шпиталю врізалася лоб у лоб у муніципальну вантажівку. Вона померла на місці. На той момент наша дочка вже хвилин двадцять як теж була мертвою. Медальйон Діви Марії, що ти його тримав, поки я проходив огляд... він належав Хулії.
Запала тиша, ніхто з нас її не порушував. Я не мав слів; що можна було на таке сказати. Відтак він закінчив.
— Це і є одним з варіантів Powerball [214] . П’ять номерів, плюс надважливий номер-бонус. Клац, клац, клац, клац, клац. А потім хрусь на додаток. Чи міг я гадати, що таке спіткає мене? Ні, мучачо, навіть у найнестямнішому зі своїх снів, а Господь карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити. Мої мати з батьком благали мене звернутися до психіатра і якийсь час — місяців вісім після похорону — я дійсно туди ходив. Я втомився від дрейфу крізь життя, ніби повітряна кулька, що висить у трьох футах над моєю головою, прив’язана до мотузки.
214
Powerball (Бал могуття) — найбільша лотерея в США, яка проводиться у 29 штатах.
— Мені знайоме це відчуття.
— Я це знаю. Ми обоє були провалилися до пекла, хоча крізь різні дірки. Та вже, сподіваюсь, вилізли на поверхню, хоча підошви в мене ще тліють. А твої як?
— Угу.
— Психіатр... гарна людина, та я не міг з ним балакати. Перед ним я губив усі слова. Перед ним я чомусь тільки й либився. Я все очікував на великий картонний чек, який для мене витягне з ящика гарна ляля в купальнику. Аудиторія побачить і зааплодує. І чек дійсно трапився. Коли ми одружилися, я підписався на спільне страхування наших життів. Коли народилася Есмі, я й її вніс у договір. Тож я дійсно виграв la loteria.
А якщо сюди додати ту компенсацію, що Хулія отримала за інцидент на парковці. За той, що звів нас разом. Він підняв тоненьку сіру течку.
— Думки про самогубство вже кружляли поряд, щоразу ближче. Головна його принадність полягала в надії на те, що Хулія з Есмеральдою мусять бути десь там, вони чекають на мене... але ж не можуть вони чекати вічно. Я не релігійна людина в стандартному сенсі, хоча залишаю якийсь шанс на те, що життя після смерті існує, що ми там не перестаємо бути… ну так би мовити, самими собою, втім звісно... — Крижана посмішка торкнулася кутиків його рота. — Здебільшого я перебував у депресії. У сейфі тримав пістолет 22 калібру. Я купив
Я підняв руку і помахав нею в жесті, який міг означати: хочеш si, хочеш no.
— Я сів за обідній стіл у своєму порожньому будинку. На ньому стояла ваза з фруктами, її поставила жінка, котрій я платив за ведення господарства. Я поклав пістолет на стіл і заплющив очі. Два, а може три рази я крутонув ту вазу. І сказав собі, якщо візьмеш з неї яблуко, приставиш пістолет до голови і покінчиш з життям. А якщо апельсин, тоді... забирай свої лотерейні виграші і уїжджай до «Дісней Ворлду».
— Ти ще чув звук холодильника, — промовив я.
— Саме так, — погодився він, не здивувавшись. — Я чув холодильник, гудіння мотора, клацання кригогенератора. Я простягнув руку і намацав яблуко.
— Ти жартуєш?
Ваєрмен усміхнувся.
— Гарне питання. Якщо гадаєш, що я підглянув, то відповідь буде — ні. Якщо вважаєш, ніби я запам’ятав розташування фруктів у вазі... — Він знизав плечима. — Quien sabe? [215] Хай там як, а я вибрав яблуко: Адамів гріх на нас усіх. Мені не було потреби кусати або нюхати його; я відчув його шкірку. Тож, не розплющуючи очей, не даючи собі шансу передумати, я підняв пістолет і приставив собі до скроні. — Він показав це правою рукою, якої я вже не мав, задерши вгору великого пальця і ткнувши вказівним у той круглий шрамик, що зазвичай ховався під його довгим сивіючим волоссям. — Остання думка в мене була: нарешті я не буду чути ні того холодильника, ані ласувати картопляною запіканкою з нього. Я не пам’ятаю самого пострілу. Однак увесь світ зник, і так скінчилося інше життя Ваєрмена. А зараз... хочеш ще на додачу галюциногенного лайна?
215
Хтозна (ісп.).
— Так, прошу.
— Ти хочеш взнати чи моє одного кольору з твоїм, так?
— Так, — раптом мене осяяло запитання і, либонь, важливе. — Ваєрмене, а чи не мав ти якихось таких сплесків телепатії... ну, там, чудернацькі передчуття... та будь-як можна це назвати... перед тим, як ти потрапив на Думу? — Я згадав Гендальфа, пса Моніки Голдстайн, і як я нібито задушив його рукою, якої вже не мав.
— Так, пару разів, — сказав він. — Я тобі можливо колись про це розповім, Едгаре, але мені не хотілося б аж так надовго залишати міс Істлейк на Джека. Окрім усіх інших причин, ще й тому, що вона дуже схильна до того, щоб непокоїтись про мене. Вона така душевна.
Я міг би сказати, що Джек — також доволі душевний хлопець — уже теж, мабуть, непокоїться, але замість того попросив його продовжувати розповідь.
— Біля тебе часто з’являється щось червоне, мучачо, не скажу, що це точно аура, але й не скажу, що ні... Я кілька разів помічав це в буквальному, кольоровому сенсі. Авжеж, одного разу це трапилося й поза островом Дума. Коли ми були в «Ското».
— Коли мене заціпило зі словом?
— Заціпило? Такого я не пам’ятаю.
— Та й я теж, але я певен, що саме так і було. Червоне — моє мнемокодове слово. Вмикач. Дісталося мені з пісні Реби Мак-Інтайр, чесно кажучи. Я натрапив на нього майже випадково. І в цьому є ще щось. Коли я щось забуваю, я тоді... ну, ти сам знаєш.
— Трішечки звірієш?
Я згадав, як хапав Пам за горло. Як намагався її задушити.
— Так, — погодився я. — Можна й так це назвати.
— Ага.
— А ще, я гадаю, те червоне оскаженіння вихлюпується, паскудячи мій... ментальний образ? Схоже на таке?