Острів Дума
Шрифт:
— Так.
— То чого ти чекаєш? Бери цю курву.
Я поніс банку повз тенісний корт до невеличкого ставка. На його поверхні скидалися коропи, дощ хвилював їх куди більше, ніж мене. Біля лави, як і попереджав мене Ваєрмен, лежала купка камінців. Я кинув у ставок камінь («Не думай, що вона не почує, в неї дуже гострий слух», — пояснив мені Ваєрмен), намагаючись не поцілити якогось з коропів. А коробку з фігуркою поніс назад у будинок. Але зайшов спершу не до Порцелянової вітальні, а до кухні. Зняв кришку і витяг з коробки загорнуту в хустку фігурку. Цієї дії не було у Ваєрменовій експлуатаційній інструкції, просто мені самому було цікаво.
То виявилася порцелянова жінка, але з відбитим лицем. На його місці залишилася рвана порожнеча.
— Хто там? — заволала Елізабет так, що я аж підстрибнув. Я мало не впустив спотворену статуетку на кахляну підлогу, де б вона напевне розлетілася на друзки.
— Це я, Елізабет, — гукнув я у відповідь, поклавши фігурку на полицю.
— Едмунд? Чи Едгар, чи як там тебе.
— Авжеж. — Я пішов до вітальні.
— Ти зробив справу, яку я тобі загадала?
— Так.
— Добре, — зітхнула вона.
— Може, ще чогось хочете? Я напевне зміг би...
— Ні, дякую, золотко. Я певна, що скоро приїде потяг, а я, ти ж знаєш, не люблю подорожувати з повним шлунком. Мені завжди дістається заднє сидіння, а з повним шлунком мене там обов’язково знудить. Ти не бачив моєї жерстянки, моєї коробки з-під «Ніжної Зваби»?
— Гадаю, вона у кухні. Принести?
— Не треба, сьогодні так мокро, — сказала вона. — Я збиралася попросити тебе вкинути її у ставок, ставок годиться, але я передумала. Гадаю, в такий мокрий день у цьому нема потреби. Ти ж знаєш, що не дріб’язкове милосердя, воно спадає теплим дощиком.
— З небес [199] , — завершив я за неї фразу.
— Авжеж. Авжеж. — Вона махнула рукою так, ніби останнє слово не мало значення.
— Чому ви не розставляєте свої фігурки, Елізабет? Вони сьогодні всі перемішані.
Вона окинула оком стіл, а коли особливо потужний порив вітру сипонув дощем у вікно, перевела погляд туди.
— До сраки це, — промовила вона, — я, блядь, сьогодні в такому сум’ятті. — А відтак, зі злістю, якої я від неї навіть сподіватися не міг. — Вони всі померли, а мене полишили жити з цим.
199
Монолог Порції з комедії Шекспіра «Купець з Венеції».
Кого-кого, а мене не вразила її раптова брутальність. Надто добре я її розумів. Може, милосердя дійсно не розмінюється на дріб’язок, мільйони люду живуть і помирають з вірою в це, проте... є така штука, як сподівання. Отож.
Вона заговорила.
— Було б йому ніколи не діставати тієї штуки. Але ж він не знав.
— Що за штуки?
— Що за штуки, — погодилась вона, кивнувши. — Я хочу сісти на поїзд. Я хочу поїхати звідси раніш, як з’явиться одоробло.
Далі ми обоє мовчали. Блізабет заплющила очі й, здавалося, задрімала у своєму візку.
Просто, аби чимсь себе зайняти, я піднявся зі свого крісла, котре прекрасно гляділося б у якомусь джентльменському клубі, і підійшов до столу. Взяв порцелянових дівчинку й хлопчика, подивився на них, відклав убік. Розглядаючи безглуздий безлад переді мною, я несвідомо намагався чухати собі відсутню руку. На стільниці з полірованого дуба валялася щонайменше сотня фігурок. Можливо, й дві сотні. Серед них була порцелянова жінка у старомодному капелюшку — капелюшку молочниці, подумав я, — але не вона мені потрібна. Капелюшок не той, а крім того, занадто юна. Я знайшов іншу жінку, вона мала довге, фарбоване волосся, ця годилася краще. Щоправда, волосся було трохи задовге і надто темне, проте...
Та ні, це якраз те, що треба, бо ж Пам недавно побувала у перукарні, яку іноді називали «Джерело юності для кризовок середнього віку».
Тримаючи порцелянову статуетку, я думав, що добре було б тут мати такий будинок, куди можна посадовити її читати книжку.
Я хотів перекласти її собі до правої руки — цілком природній рух, бо рука була на місці, я відчував її — але фігурка з брязкотом впала на стіл. Вона не розбилася, та Елізабет розплющила очі.
— Блядь! Це поїзд? Це він свистів? Він кричав?
— Поки що ні, — сказав я. — Вам можна ще трохи подрімати.
— О, ти знайдеш це на другому поверсі, — промовила вона так, ніби я питався в неї про щось, і заплющила очі. — Позвеш мене, коли приїде поїзд. Я так втомилася від вокзалу. І остерігайся одоробла, цей скурвий пиздолиз може з’явитися зненацька.
— Авжеж, буду, — погодився я. Рука мені свербіла нестерпно. Я поліз собі до задньої кишені, сподіваючись, що там лежить блокнот. Там його не було. Я забув його на кухонному столі у Великій Ружі. Відразу моя думка перестрибнула до тутешньої кухні. Там, на столі, де я залишив статуетку, лежав блокнот для домашніх записів. Я поспішив туди, схопив блокнот, сунув його собі між зуби і ледь не бігом кинувся назад до Порцелянової вітальні, на ходу витягаючи з нагрудної кишені авторучку «юнібол» [200] . Упав у крісло з плетеною спинкою і гарячково почав малювати порцелянову ляльку, хай собі дощ періщить за вікнами, а Елізабет навпроти мене, роззявивши рота, схилившись на стіл, дрімає у своєму візку. Розтривожені вітром тіні пальм літали по стінах, мов кажани.
200
Uniball — кулькові і гелеві ручки виробництва японської компанії Mitsibishi.
Робота не забрала багато часу, і я дещо зрозумів, поки малював: на папір через кінчик авторучки сочилася моя сверблячка. Жінка на малюнку була порцеляновою фігуркою, але також вона була Пам. Це була Пам, але також вона була порцеляновою фігуркою. Волосся в неї було довшим, ніж я запам’ятав з нашої останньої зустрічі, воно лягало їй на плечі. Вона сиділа на
(на ПРИЯТЕЛІ, на ТОВАРИШІ).
На стільці? Ні, у кріслі. У кріслі-гойдалці. Не було в нас такої речі в домі, коли я його покидав, а тепер ось з’явилася. Щось лежало на столі біля неї. Спершу я не міг зрозуміти, що воно таке, аж ось воно вилилося з кінчика ручки і перетворилося на коробку з друкованими літерами на кришці. «Ніжна Зваба»? Невже «Ніжна Зваба»? Ні, написано «Бабусине солодке». Моя ручка сотворила щось поряд з коробкою. Вівсяне печиво. Саме таке, яклюбить Пам. Поки я на нього дивився, ручка намалювала в руках у Пам книжку, але під таким кутом, що назву я прочитати не зміг. Тим часом ручка начеркала риски від вікна до ніг моєї дружини. Пам казала, там іде сніг, але зараз сніг перестав. Риски були сонячними променями.
Я вирішив, що малюнок завершено, але виявилося, що на ньому не вистачало ще двох деталей. Ручка перейшла до лівого кута аркушу і там вмить з’явився телевізор. Нова модель з пласким екраном, як у Елізабет. А от під ним...
Ручка кінчила і впала. Свербіння зникло. Пальці в мене задерев’яніли. На протилежному боці столу дрімала, все глибше провалюючись у справжній сон, Елізабет. Колись вона напевне була юною й гарною. Колись вона напевне була омріяною дівчиною для якогось юнака. Зараз вона хропла, роззявивши свого майже геть беззубого рота в бік стелі. Якщо десь в тім напрямку перебуває Бог, подумав я, нехай трохи потерпить.