Острів Дума
Шрифт:
Таке я прочитав, п’ючи свій ранковий сік. Над статтею була Картинка, я вже встиг запам’ятати її не гірше за фото застреленого в Далласі Кеннеді. На ній пальці Цукерки Брауна зімкнуті на зап’ясті Тіни Гарібальді, вона підняла на нього очі, і в них запитання. Задзвонив телефон. Я, не дивлячись, взяв слухавку й промовив хелло. Думками я був біля Тіни Гарібальді. Телефонував Ваєрмен. Він запитав, чи не міг би я зараз ненадовго прийти до них. Я відповів — авжеж, звичайно, хотів попрощатися, аж раптом зрозумів, що чую, ні, не в його голосі, а щось під сподом, що аж ніяк не є нормальним. Я спитав, що трапилося.
— Здається, я осліп на ліве око, мучачо.
Він стиха розсміявся. Сміх цей був дивним, розгубленим.
— Я знав, що цього не оминути, але все’дно для мене це шок. Напевне, ми всі таким чинок почуватимемося, коли прокинемося м-м-мер... — Захлинаючись, він втягнув повітря. — Ти можеш прийти? Я намагався додзвонитися Анні-Марії з Приватної санітарної служби нашого округу, але вона десь на виклику, і... то ти прийдеш, Едгаре? Будь ласка!
— Я зараз же буду в тебе. Тільки тримайся, Ваєрмене. Залишайся, де стоїш, і тримайся.
— 5 —
З власними очима я давненько вже не мав проблем. Аварія призвела до пониження гостроти периферійного зору, тож я вже звик крутити шиєю, коли хотів розгледіти щось збоку, що раніше легко визначив би, не повертаючи голови, решта мого зорового департаменту була в порядку. Виходячи до безликого орендованого «шеві», я гадав, що міг би відчувати, якби та чортова червона муть раптом знову почала затуляти переді мною світ... чи якби прокинувся одного ранку з чорною дірою перед собою, замість половини світу. Мене дивувало, як це Ваєрмен у цій ситуації спромігся ще й на сміх. Навіть такий неголосний.
Я вже взявся за ручку дверцят свого «малібу», аж тут згадав, що Ваєрмен сказав, що Анна-Марія Вістлер, котрій він довіряв міс Істлейк, коли сам кудись відлучався на довший термін, зараз на виклику. Я поспішив назад у дім і набрав номер мобільного Джека, благаючи, щоб він відповів і зміг приїхати. Він відповів, і він міг. Це вже було очко на користь нашої команди.
— 6 —
Того ранку я вперше виїхав за кермом за межі острова, і целку я собі порвав солідно, одразу потрапивши на Тамаямі у суцільний потік машин, що прямували на північ. Ми направлялися до Меморіального шпиталю Сарасоти. Так порекомендував лікар Елізабет, котрому, попри благенькі протести Ваєрмена, я встиг зателефонувати. А тепер Ваєрмен питав мене, чи я в порядку, чи я певен, що можу це зробити, чи не краще було б, щоб Джек його повіз, а я залишився з Елізабет.
— Я у повному порядку, — запевнив я його.
— Та в тебе вигляд насмерть переляканий. Це навіть я бачу. — Він покосився на мене правим оком. Ліве теж намагалося слідувати в тому ж напрямку, втім, без великого успіху. Запалене, і трохи вивернуте, воно сочилося безпорадними слізьми. — Що, будеш викручуватися, мучачо?
— Не буду. Але ж ти чув, що сказала Елізабет. Якщо ти не поїдеш добровільно, вона візьме мітлу і виштурхає тебе з дому.
Йому не хотілося, щоби «міс Істлейк» знала про його негаразди, але вона зі своїм ходунком якраз ввійшла до кухні і підслухала кінець нашої з ним розмови. Крім того, їй залишалося менше, ніж Ваєрмену. Це висіло між нами невимовленим, але ми пам’ятали про це.
— Якщо вони захочуть тебе госпіталізувати... — почав я.
— Аякже, звісно захочуть, це в них, курва, як рефлекс, але цього не буде. Інша справа, аби вони могли мене підлатати. Я їду тільки тому, що Гедлок, сподіваюсь, зможе мене переконати, що це не довічний пройоб радару, а лише тимчасовий збій. — Він несміливо посміхнувся.
— Ваєрмене, що в тебе к-бісу за проблеми?
— Все свого часу, мучачо. Що ти тепер малюєш?
— Це наразі неважливо.
— О Боже, — промовив Ваєрмен. — Схоже, не тільки я втомився від запитань. А ти знаєш, що взимку кожний сороковий з тих, хто постійно їздять по Тамаямі, потрапляє в автодорожню пригоду? Це правда. А ще якось передавали у новинах, я сам це чув, що для астероїду розміром, як Астродом [206] у Х’юстоні, шанси впасти на землю значно вищі за...
206
Astrodome — перший у світі критий стадіон, побудований у 1965 р. у Х’юстоні, Техас.
— Чому б нам не їхати з музикою? — сказав я, вмикаючи радіо.
— Гарна ідея, — кивнув він. — Тільки щоб ніякого сраного кантрі.
Спершу я не второпав, а відтак згадав гостей на спортивній машині, з котрими ми нещодавно розпрощалися. Я знайшов найгучнішу, з мінімумом балаканини, станцію в цьому регіоні, що охрестила себе «Кістка». На її хвилі «Назарет» [207] якраз верещали свою «Собачу шерсть».
— Ага, це рок’н’рол в стилі обригай-собі-штани, — повеселішав Ваєрмен. — Тепер можеш теревенити досхочу, mi hijo [208] .
207
Nazareth — шотландський хард-рок гурт; «Hair of the Dog» — пісня 1975 року.
208
Синку (ісп.).
— 7 —
День видався довгим. Будь-який день, викинутий на конвеєр сучасної медицини — особливо в місті, перевантаженому літніми, часто хворобливими гостями, — видається довгим. Ми затрималися там до шостої. Ваєрмена дійсно хотіли госпіталізувати. Він відмовився.
Я більшість часу провів у тамтешніх чистилищах чекалень, де журнали старі, стільці жорсткі, а телевізор завжди прикручено десь високо в кутку. Я висиджував, я слухав занепокоєні розмови, навпіл з кудкудаканням телевізора, і час від часу виходив у холи, де дозволялося користуватися стільниковими телефонами, і з ваєрменового апарату дзвонив Джеку. Як там вона? Чудово. Вони грали у «пачизі» [209] . Потім по новому переставляли все у Порцеляновому місті. На третій раз вони їли сандвічі й дивилися Опру. На четвертий — спали.
209
Parcheesi — стародавня індійська настільна гра, з XIX століття популярна в США.
— Передайте йому, що всі її позиви до туалету наразі було задоволено, — відрапортував Джек.
Я передав. Ваєрмену було приємно це почути. А конвеєрна смуга повільно сунулась далі.
Три чекальні, одна у головному приймальному покої, де Ваєрмен відмовився навіть узяти до рук анкету — можливо, через те, що не зміг би її прочитати (я сам вніс туди необхідну інформацію), друга в неврології, де я познайомився з Джином Гедлоком, лікарем Елізабет, та мертвотно-блідим чоловіком з борідкою на ім’я Герберт Принсип. Доктор Гедлок відрекомендував його як найкращого невролога у Сарасоті. Принсип не заперечив і не віджартувався. Остання почекальня була на третьому поверсі, у царстві Суперобладнання. Тут Ваєрмена повели не на магнітно-резонансну томографію — процес, з яким я сам був аж занадто добре знайомий, — а на рентген, у дальній кінець коридору, де, як я собі уявив, збереглася, уся в пилюці, занехаяна в наші модерні часи комірчина. Ваєрмен віддав мені на зберігання свій медальйон з Марією і залишив мене чекати й дивуватися, чому найкращий невролог Сарасоти вирішив застосувати до нього таку старомодну технологію. Ніхто не потурбувався тим, щоб мене просвітити.
Телевізори в усіх трьох чекальнях були налаштовані на 6-й канал, і я знову й знову бачив ту Картинку: Цукерка Браун вхопив за зап’ястя Тіну Гарібальді, вона дивиться вгору на нього, на її обличчі застиг той вираз, що його будь-хто, вихований у більш-менш пристойній родині, визнає в глибині свого серця за жахливий, бо знає, що він означає. Ви навчаєте своїх дітей обережності, закликаєте їх бути дуже обережними, бо незнайомці можуть становити для них загрозу, і вони, либонь, вам вірять, проте діти в гарних родинах одночасно виховуються з вірою в те, що безпека є їхнім вродженим привілеєм. Тож в її очах читалося: Так, містере, скажіть мені, що я мушу робити. Очі промовляли: Ви доросла людина, а я дитина, тож скажіть мені, що вам треба від мене. Очі промовляли: Мене виховували у повазі до старших. А найбільше вбивало те, що в її очах читалося: Мене ніхто в житті ніколи не ображав.