Піца «Гімалаї»
Шрифт:
Скарб! Раптом Редьку пройняв страхітливий здогад. Так он, мабуть, для чого все це?! Хто зна, раптом це таки справді й сам тато все їй шле, і все це – вказівки до якогось заниканого ним скарбу? (В тому, що тато, як мінімум, антикваріатний контрабандист, а не чесний інженер чи дослідник у полярній експедиції, Редька ніколи особливо не сумнівалася.) Значить, он воно що…
У Редьки тут же відкрилося запасне дихання. Вона хутко й діловито повитягала на поверхню всі свої причандали. («Але шо – з оцим ділитися? От блін. Не охота шось. Ну добре. Розберемося. Все одно я поки без руля, як це самій робити. Мене наїбати –
– Ну, це вже хоч трохи на щось схоже… – наче до себе говорив Дордже, розкладаючи на столі карту з поцупленого атласу й прикладаючи в місцях Редьчиних координат маршрути з карти фізичної. – Нарешті хоч робиться ясно, куди приблизно мені валити…
– Шо значить – тобі? – злякалася Редька.
– Га? – наче тільки тепер помітив її Дордже.
– Ти кажеш – «тобі валити». А я тут шо – доставка координат?
– Нє, – засміявся він. – Ти не доставка. Просто я вже довший час знав, що мені туди треба, – називай це, як хочеш, покликом історичної батьківщини – але поняття не мав, як це зробити. Так що ти значно більше, ніж проста доставка.
– А нашо тобі… на історичну батьківщину? – Редька все ще з певною недовірою розглядала хлопця. – Спадщина там світить?
– Може, й спадщина, – посміхнувся він.
– Культурна? – примружила око Редька.
– Культурна й безкультурна, – зітхнув він.
– Але шось ти геть якийсь не жовтик… – вчергове прискіпливо глипнула Редька. – Чи просто генномодифікований якийсь жовтик.
– Хто такий «жовтик»? – поцікавився Дордже.
Редька посміхнулася про себе. То в неї в дитинстві улюблений песик такий був – Жовтик – вона сама його на касу «Дитячого світу» притягла і дідові платити наказала. А як виросла, то почала так ніжно азіатів кликати. Не монголоїдами ж? І не, прости Господи, «узкапльоночними», як казали подруги її сестриці.
– А. Та так. Ніхто. Просто видок у тебе, ну, наш.
– Ваш?
– Наш.
– Ну, ваш так ваш. Тобі видніше, юний антрополог.
Редька помовчала. Скарб, подорож, пригода. І альтернатива: Київ, срака, смерть. І Срака з великої букви, бо ж точно розріжуть її на стільки шматочків, скільки грошових одиниць вона занапастила. І розрізатимуть тупим ножем для піци.
– Куди нам хоч їхати? – ніби між іншим поцікавилась вона.
Дордже непомітно посміхнувся при слові «нам».
– У гори, – сказав туманно.
– У які такі гори?
– У високії.
Він попросив рахунок.
– Давай, будемо трохи рухатися. До літака не так вже і багато. Якраз встигнути в посольство – слава додатковій доплаті, існують експрес-візи.
Він ще раз глянув на ту саму роздруківку. Виявилося, що то – електронний квиток, і відразу ж було зазначено два пасажири, просто він, вочевидь, не вчитався. Або проігнорував чи не хотів казати їй. «От гімнюк. Так діло не піде».
– Слухай… – якомога розслабленіше, аби не видати свою захланність, спробувала говорити Редька. – Перш ніж я гордо зійду на трап літака, давай домовимося, що я в долі. Половина, скажімо, мені.
– Половина чого? – здивовано підняв на неї очі Дордже.
– Ну, я не знаю. Ти ж не колешся, що там твоя сімейка заховала і від кого.
– І все тобі треба знати? – приречено сказав хлопець, відраховуючи єврові
– Все не все, а рівно стільки, щоби була мотивація віддати тобі всі ключики, що в мене є, аби знайти твою культурну спадщину.
– Гаразд, – знизав плечима він. – Пішли.
– Пішли.
Редька трохи розгубилася від того, що він не став, як у фільмах про ковбоїв, торгуватися за відсоток від скарбу. Мовляв, їй п’ятнадцять, йому вісімдесят п’ять – пристав на половину, хоч Редька би зійшлася і на тридцяти своїх. Ну, але гаразд так гаразд. Зрештою, завжди можна буде спробувати фігурно з’їхати, якщо там якийсь пшик, а не скарби з кольєм шарлоти.
Більше їй нічого не вдалося з нього витягти, та він, здається, й справді не багато більше за неї знав. Ті ж розмиті знаки і дивні послання, ще менше конкретики, ніж надходило їй.
На індійське консульство – хоч це й транзитна країна на їхньому шляху, ліпше напровсяк візу мати (аеропорт там зірвуть, чи смог буде, чи срачка нападе, чи російських туристів засилля в терміналі, – куди ж тоді бігти?) – пішло години дві. Редька в таке диво не могла повірити, до того ж серце вперто тьохкало при згадці про Ґоа й зростанні шансу туди втрапити. Відтак вони доста оперативно купили куртку, термобілизну, спальник і великий наплічник для Редьки в спеціалізованому магазині, там же знайшлися секонд-генд трекінгові буци за 50 євро замість нових за 200 (Редьку не полишала думка, що вони їй все одно в Ґоа не знадобляться, то нащо платити за дурне?). У Дордже більшість спорядження вже була, він купив лише новий примус.
– Старий загинув разом із наметом. Підігрівали собі лігво на рок-фестивалі мої дорогі товариші. Добре, що самі під свого Мериліна Менсона не згоріли.
Редька утрималася від коментаря про власні фестивальні будні.
Щоби скоротати час до пізнього літака, вони ще трохи побродили порожніми вулицями (східні німці якось заповзято останнім часом виїздили на Захід у пошуках кращої долі), пообідали в порожньому паназійському ресторанчику, купили три книжки для Дордже і одну для Редьки, похрумтіли мигдалевим печивом із паперових торбинок (Редька повитирала жирну руку об Дордже, поплескавши його по плечі) й нарешті зайшли до Дордже додому, аби він зібрав манатки.
– Аскетично тут у тебе, – оглянула Редька його мансарду з вузькою бамбетлею, вкритою бозна-звідки взятим явно гуцульським коциком, зі столом для комп’ютера, складним курильним пристосуванням і двома книжковими полицями на стіні.
– Малувато книжечок, – додала вона.
– То просто видимість. За цими полицями вхід у бібліотеку на двісті квадратних метрів.
– Ну так, звичайно. Підземний хід в Альбертіну з ліфтом у бібліотеку Вернадського. Там, кажуть, всі горішні поверхи творами Леніна забиті…
– Де це – бібліотека Вернадського?
– У Києві. Поведу тебе туда. Зразу після цирку й зоопарку.
– Ой фак! – схопився раптом Дордже. – Почекай!
Він прожогом кинувся геть із помешкання, не прикривши дверей. Редька повільно рушила за ним. Дордже уже шарудів ключем у замку сусідньої мансарди. Тільки-но він відкрив двері, як їдкий котячий запах бехнув Редьці в носа, аж вона закашлялася й закрила ніс і рот рукавом нової куртки.
– Фу!
– Не фу, а сім котів! – Дордже вже діловито прямував углиб сусідської квартири.