Підняти вітрила!
Шрифт:
— Запам'ятай, Герасіме, труд наш дасть свої плоди!. — повторив Антон, востаннє глянувши на берег, на гори, за вершинами яких уже не було невідомої території на Вогняній Землі.
Дихав слабенький зюйд-вест, і шхуна з реями на правому борту важко йшла протокою на захід. Аднана сиділа в узголів'ї Ісмаїла, а екіпаж усував збитки, завдані вогнем, — на щастя, це можна було зробити на ходу. Подекуди прогоріли дошки на палубі, згорів тент і мале вітрило, але в них було запасне.
— Ходіть тихше, не гупайте так! — шепотів Герасім.
Усі намагалися
За коліном протоки стояв якийсь вітрильник.
— Гей, на «Сперанці»! — крикнули звідти. — Звідки йдете?
— Ми стояли на якорі тут, у протоці, за три милі звідси.
— А ви не бачили там високого чоловіка? Він висадився учора ввечері і чомусь не повертається.
— Вітрильник його?
— Ні. Мій. Він зафрахтував його на два місяці.
— Гроші вже одержали?
— Так.
— Тоді можете йти. Він просив передати, що сам вас знайде… Ви знаєте Ушуайю?
— Як свої п'ять пальців.
— Там є шпиталь або хоч лікар?
— Спитайте при місії доктора Йозефа. Він хоч і похмурий, але досить тямковитий. У нього є пілюлі, може робити уколи.
До Ушуайї вони прибули аж наступного дня пізно ввечері.
Доктор Йозеф, якого знайшли в мурованій каплиці і привели до недужого, зняв шапку, побожно перехрестився повільними жестами смиренного монаха й підійшов до Ісмаїла.
— Рана в плечі, добре! Зараз подивимось, куля засіла там чи вилетіла через лопатку. Добре, добре! Кість не пошкоджена, добре! Ох, а тут гірше, грудна порожнина продірявлена, куля ввійшла в грудну кістку, але відхилилася вбік, добре, інакше зачепила б серце, — він не харкає кров'ю? — легені цілі, яке щастя! Ага, ось ще одна рана, в лівому коліні… Але що трапилось? Я ще в житті не бачив так подірявленої людини!
Оглянувши коліно, доктор спохмурнів, але тільки на мить, бо вже наступної миті його обличчя знову набуло ясного й благочестивого виразу.
— Чашечка й стегнова кістка розбиті! Ногу треба б відрізати, але не варто…
Капітан запитливо глянув на нього. Доктор показав на небо.
— Він помирає, сину мій! Відходить у царство небесне!
Аднана почала кусати кулаки. Антон зблід і закам'янів.
— Нам залишається зробити те, що примирить його з небом, — вів далі доктор Йозеф. При цих словах він розстебнув медичну торбу і поміж інструментами, баночками й коробочками з пігулками смиренно знайшов те, що потрібне для причастя. Капітан дивився на нього, неспроможний усвідомити, що відбувається.
— Ви лікар чи священик? — спитав він нарешті.
— І те, й друге, сину мій. Коли не можна врятувати тіло, доводиться рятувати душу.
— Не трудіться, отче. Він магометанин.
Доктор Йозеф злякано сахнувся назад, але враз очі його пожвавішали.
— Сину мій, — сказав він, — мій обов'язок спробувати перед смертю навернути раба божого до справжньої віри, щоб для нього відкрилась дорога на небо.
— Що з ногою? — спитав Антон, не дослухаючись до його слів.
— Гангрена…
— Ви не можете ампутувати?
Доктор звів руки до неба.
— У мене для цього нічого нема, — сказав він, показуючи торбу.
— А в місії?
— І в місії нема. Єдиний шпиталь у Пунта-Аренас.
Дощило, ніч була непроглядна, вода в протоці кипіла, мов смола в казані, а до Пунта-Аренас — триста п'ятдесят миль!
— Підняти якір! — наказав капітан.
«Сперанца» пішла вночі крізь дощ. Герасім біля стерна тримався дороги за звуком хвиль, що розбивалися об берег. Решта всі, збившись на носі, вдивлялися до болю в очах у темряву, щоб бачити, чути, відчувати острови, скелі, які чаїлися тут.
Вітер змінювався, він віяв то з одного борту, то з другого, і вони долали десять, двадцять миль за добу. За десять днів не пройшли й чверті дороги. Порятунок був не в Пунта-Аренас (туди вони могли прибути занадто пізно), а в тілі самого Ісмаїла.
У кормовій каюті Антон і Аднана обмінювались тривожними поглядами. Вони щодня перев'язували Ісмаїла, рани заживали, але коліно напухло й зробилося синє. Вони зі страхом усвідомлювали все, що буде.
Невдовзі зникла усмішка в Ісмаїла, а обличчя, донедавна живе, знову почало сіріти. Минув ще один день. Обличчя пораненого вкривалося то холодним, то гарячим потом, тіло почало горіти.
Антон Лупан безнадійно глянув на карту. Гангрени не уникнути, вони не мали ліку проти неї, а до Пунта-Аренас не менше трьох тижнів…
Через день Ісмаїл уже не розмовляв, але вночі Аднана, капітан і Герасім, які були біля нього, почули, що він співає — голосок якийсь тоненький, ніби в дитини, а з заплющених очей котилися сльози, перемішуючись із гарячим потом.
Аднана відвернулась і зайшлася тихим плачем, прикривши обличчя руками. У тиші каюти чулось тільки її схлипування та тоненький голос Ісмаїла, що виспівував газель.
— Герасіме! — постукав в ілюмінатор Хараламб. — Вітер стих!
— А будь воно все прокляте! — лайнувся стерновий. — І це саме тоді, коли ми так поспішаємо!
— Зараз уже однаково, Герасіме! — сказав Антон Лупан. — Марно ми поспішаємо.
— Він помре, пане?
— Не знаю. Кидай якір.
Трохи пізніше капітан вийшов на палубу і схилився на люк. Сіявся дрібний дощ, але Антон не відчував його.
— З ним погано? — спитав хтось.
— Гангрена, лікар не помилився. Нога синіє. Нема іншої ради: її треба відрізати.
Почулося важке зітхання. Мігу застогнав.
«Жінки і діти! — подумав чомусь Антон. — Жінки і діти… Душі у них слабші, але добріші…»
Думки його перемішалися в голові, крізь них напливали одна на одну картини з Стамбула, з Пірея, з Гібралтара, з нинішньої й багатьох інших, давніших доріг.
… Він пригадав один вечір на березі Сакару. У наметі долі на соломі лежав чоловік з розтрощеною ногою. На нього впала залізнична рейка… Чоловік марив і співав, як оце зараз Ісмаїл… За три кілометри повінь знесла старенький дерев'яний місток, поїзди не ходили, і поранений згасав на їхніх очах.