Підняти вітрила!
Шрифт:
Лікар приплив тоді човном уранці з Везір-хана, він аж падав від утоми, брудний від голови до п'ят, але не можна було втрачати ані хвилини. Лікар випив кави, нервово викурив цигарку, поки кип'ятилися інструменти, і потім перед наметом, просто неба, на двох дошках, поставлених на забиті у землю кілки, відрізав чоловікові ногу трохи вище коліна.
Антон Лупан стояв тоді біля нього, допомагав, зав'язував артерії, щоб виграти час, інакше поранений помер би… Потім він чотири години лежав у кущах, і його всього вивертало…
А
— А хто її відріже, пане? — спитав Герасім, ніби вві сні.
Антон Лупан глибоко вдихнув, згадав усі подробиці тієї операції, побачив наяву руки лікаря, ніби це відбувалося ось тут, перед ним, і сказав:
— Я!
Він повернувся до Ісмаїла, нахилився над ним, узяв його за здорове плече. Відчув гаряче тепло. Поранений важко дихав і бубонів якісь незрозумілі слова.
— Ісмаїле! Ісмаїле, ти мене чуєш?
Недужий здригнувся, розплющив очі:
— Треба висаджуватися на берег?
— Ні. Ми хочемо, щоб ти був здоровий. Але якщо хочеш, щоб усе було добре, треба відрізати ногу!
Ісмаїл пронизливо глянув на капітана, потім груди його опустилися, він заплющив очі й прошепотів:
— Різати!
Дув ходовий вітер. «Сперанца» йшла на захід під звуки газелі, яку невтомно виспівував м'який і ніжний голос фонографа.
Шість годин тому капітан вийшов на палубу, опустивши плечі, змарнілий на обличчі, заляпаний кров'ю, мов різник, і стомлено впав на мокрий люк. І тоді повіяв східний вітер, сильний і рівний бриз, який обіцяв триматись довго.
Коли піднімали вітрила, Ісмаїл розплющив очі, розгублено глянув довкола, впізнав Аднану і всміхнувся.
— Заспівати газель! — прошепотів він, почувши, як задзвенів якірний ланцюг і «Сперанца» рушила в дорогу.
Усе рушило разом — і вітер, і пісня, і життя в тілі Ісмаїла.
Тепер газель лунала на палубі так, що могла б підняти й мертвого з могили, тільки капітан спав на люкові, а біля голови в нього стояла велика чашка з кавою. Він не чув дзенькоту ланцюга, не чув шуму форштевня, який розрізував хвилі, не чув Ісмаїлової газелі. Вперше після десяти днів і десяти ночей безперервних тривог заснув по-справжньому.
Цей незвичайний кормовий вітер тримався цілий тиждень, даючи їм змогу пройти сто двадцять миль на захід. Звісно, вони могли б зробити й більше, але зараз ішли тільки вдень, бо нікуди не квапились.
Ісмаїл уже не горів, дихав легше, з обличчя зник землистий колір. Рана на відрізаній нозі ще гноїлася, вона ще довго мала гноїтися — тижні, місяці, але той гній уже не підніметься в тіло.
На палубі життя знову стало звичне, чулися сміх, жарти, Негріле гасав, весело гавкаючи на вітер, і, тільки опинившись біля ілюмінатора на кормі та глянувши на Ісмаїла, вгамовувався, ніби розумів, що непристойно здіймати гармидер біля хворого.
Кокові подобався рух угорі, і гавкіт Негріле, і сміх та жарти людей, бо це ж частка його життя.
— Болить, Ісмаїле? — питала Аднана.
Скільки безсонних ночей просиділа вона біля нього! Вона, звичайно, їх і не лічила, але він пам'ятає всі, навіть ті, коли був непритомний…
Рано-вранці, коли «Сперанца» при ходовому вітрі наближалась до Пунта-Аренас, Антон Лупан спустився в каюту до Ісмаїла. Аднана підвелась і вийшла заварити кави, випрати бинти — у неї багато роботи.
— Як ти себе почуваєш, Ісмаїле?
— Дякувати…
В ілюмінатор заглянув сонячний промінь і впав на обличчя недужого.
— Сьогодні ми тебе поголимо трохи, причепуримо.
— Дякувати…
Та чи йому до гоління, коли допікає інше? І Ісмаїл зважився:
— Нога… віддати акулам?
Капітан хотів був засміятися, але враз відчув, що очі його зволожіли. І відповів майже пошепки:
— Ні, Ісмаїле! Ми відвезли її на берег і там похоронили…
Ісмаїл довго мовчав; йому треба було подолати ще одну перешкоду:
— Зараз я просити щось… — сказав він, ніяково мнучи край простирадла. Зітхнув і показав очима на порожнечу під нею. — Я висаджуватись одна нога тут… А решта висадитись у Стамбул!
Капітан нахилився до нього. Якусь мить дивився йому в вічі.
«Яка ти чудова людина! Така чудова, що й сам не знаєш!»
— Ми тебе не висадимо ніколи, любий мій Ісмаїле! — сказав він, притиснувшись до його змученого обличчя. — Ти на все життя залишишся з нами, а ми все життя будемо тебе шанувати!
Ісмаїл заплющив очі, проковтнув клубок, який стільки часу стояв у нього в горлі, і прошепотів:
— Дякувати!..
РОЗДІЛ XXXIII
ПРИГОДА НЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ
У Пунта-Аренас завантажили вісім вагонів вугілля; воно було легке, заповнило весь трюм, і люди турбувались, де спатимуть…
По пристані йшов поліцейський і наліплював оголошення:
ПРЕМІЯ
500 песо кожному, хто приведе в губернаторство живого або мертвого Педро Філіпо Госте, прозваного Блек Педро, який разом із своєю бандою у ніч з 26 на 27 грудня вирізав екіпаж шхуни «Матадор» під мексіканським прапором, 5 січня убив моряків із чілійського пароплава «Коломбія», а наступного дня спалив канонерку «Гумбард»…