Підняти вітрила!
Шрифт:
Вони днювали й ночували на будівництві — влітку в наметах, взимку в землянках або в селянських хатах, навіть не виходили в місто, щоб не витрачати зайве жодної монети. І тільки навесні, коли залізниця дійшла до Золотого Рогу з його смарагдовою водою, дозволили собі розкіш: найняли човен і подалися в Стамбул, маючи намір пробайдикувати весь недільний день. Та чи могли вони піти у велике й дивне місто, не заглянувши на пристань Галату, де небо поцвяховане щоглами пароплавів і вітрильників?
Цієї неділі на початку березня у порту стояла голландська шхуна «Марта», капітан якої, зневірений, хворий
— Дорогувато, братику! — крутили носом греки-капітани.
Турки, правовірні власники каїків на Босфорі, загнутих на кормі й на носі, мов капці в сералях, навіть голови не повертали, щоб глянути на цей чудовий корабель, хоч знавець міг би одразу сказати, що він здатний долати жорстокі шторми Північного моря і легко летіти по океану.
П'єр Ваян і Антон Лупан були добрими знавцями не тільки тому, що мали дипломи корабельних інженерів, а головне, що стільки літ підряд осягали в Сен-Мало науку ціннішу, ніж може дати будь-який інститут. А тисяча лір — саме стільки вони зуміли зібрати.
Обидва приятелі мовчки перезирнулись і, не змовляючись, подумали одне й те саме: навіщо будувати новий корабель, витрачаючи на роботу не менше року, не кажучи, що він обійдеться їм у п'ять разів дорожче?
— Пане, — сказав П'єр, відмовляючись сісти на стілець, запропонований капітаном, — «Марта» варта набагато більше, але в нас рівно тисяча лір, якраз стільки, скільки ви просите.
Вони всі троє були в каюті капітана, перед тим оглянувши судно вздовж і впоперек. Антон відчував, як під ним похитувався Босфор, у повітрі витав запах дерева, клоччя, смоли, і йому здавалося, ніби він іде океаном, і якесь ще неясне щастя підіймалося в грудях, охоплюючи його всього.
— З нашого боку непорядно користатися скрутним становищем, у яке ви потрапили, — вів далі П'єр. — Ми почекаємо тиждень, може, з'явиться купець і запропонує вам справжню ціну…
Капітанові здалося, що з нього глузують:
— Юначе, ти з якої планети впав?.. Але оскільки ти зі мною чесний, скажу і я тобі так само: ти вважаєш, що Стамбул такий порт, де хтось може прийти й сказати: «Чоловіче, ти просиш тисячу лір. Це дуже мало — візьми, будь ласка, півтори!..» Ніхто не дасть більше! Давайте ваші гроші, і вважаймо, що ми про все домовились! Інакше я виведу корабель у море і затоплю його власноручно, але не віддам береговим розбійникам!..
— А далі що робити? — уже по-справжньому перелякався Антон трохи згодом. — Може, не будемо поспішати, щоб не уподобитись тому щасливчикові, який виграв у лотерею слона й радів цілий день, а потім жахнувся, бо харчування ссавця його розорило.
Щастя, що в житті цих двох друзів сумніви одного врівноважувалися запальністю другого.
— Друже мій, — відповів П'єр, — той чоловік був просто дурень. Я на його місці пішов би в Африку, і слон там харчувався б сам, як і тисячі інших слонів.
— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Антон.
— Будемо шукати команду…
— А чому капітан не знайшов жодної людини?
— Він старий і зневірений, як і всі старі, що тільки зітхають за давніми часами замість того, щоб зрозуміти день сьогоднішній. Якийсь час ми возитимемо вантажі по Егейському морю, по Мармуровому і за рік, якщо справи підуть гаразд, матимемо досить грошей на дорогу через Атлантику.
— Але ж наш контракт з дирекцією залізниць закінчується лише через рік!
— Один із нас залишиться і відповідатиме за обох. Адже ми підміняли інших.
— Воно то так, але ті люди принаймні були тут, їх бачили, вони ходили одержувати гроші.
— Можна облагодити й це! Чого тільки не можна облагодити в Туреччині! Я знаю тут службовців, які в одній і тій самій фірмі обіймають по кілька посад. Вчинимо так і ми. Хтось із нас буде водночас і П'єром Баяном, і Антоном Лупаном, падишах же із свого бюджету оплачуватиме їх обох, а це, зважаючи на наші потреби, дуже важливо…
Антон слухав його й недовірливо похитував головою.
— Але перш ніж шукати екіпаж, — провадив далі П'єр, — треба, мабуть, перемінити назву корабля. «Марта» щось говорить тобі?
— Жіноче ім'я…
— Звичайно, але навіщо на кораблі ім'я жінки, коли це не ім'я моєї коханої, бо й самої коханої в мене нема.
— І в мене теж! — зітхнув Антон.
— Юначе, ти сам вибрав свою дорогу! Але тепер назад вороття немає! Буде в тебе ще й кохання, якщо матимеш для цього час… «Марта» — мабуть, ім'я дружини капітана. Бідолашний чоловік вимушений був підкоритися варварському звичаєві. Якщо капітан не охрестить корабля іменем своєї дружини, це означає, що він не житиме з нею. У Сен-Мало був один рибалка, який мав шість жінок і шість разів міняв назву свого шлюпа. Коли він одружився всьоме, вранці після весілля, як водиться, пішов на берег з пензликом і фарбою, щоб здійснити належний ритуал. Але якийсь жартівник випередив його, і вночі шлюп набув собі ім'я, що справді підходило йому: «Синя Борода». Я не жартую: на березі Ла-Маншу всі знають цю історію.
— І він не перемінив назви? — спитав, усміхаючись, Антон.
— Ні, старий рибалка вирішив, що так буде краще. Але повернімося до «Марти»… Ти яке ім'я їй пропонуєш?
— Не знаю… Думаю, тут повинен бути якийсь символ, пов'язаний з нашими бажаннями.
— Тобто знову ритуал?
— Але ритуал благородніший, аніж у твого рибалки!
— Згода. Тоді назвім її «Есперанса»… [7]
Увечері того ж самого дня «Марта» мала вже нове ім'я, французький прапор і п'ять чоловік команди, ба навіть капітана, який, може, й справді був капітаном, але це підтверджували не документи, яких у нього не було, а галасливі портові свідки, готові поклястися на біблії або на корані.
7
Есперанса — надія (фр.).