Підняти вітрила!
Шрифт:
Тепер його знали багато капітанів і матросів від Марселя до Пірея й Порт-Саїда. У Суеці, в Бербері його знали носії, рибалки, голі дітлахи, які байдикували на причалах, чекаючи, коли їм кинуть монету.
Хоч моря набагато просторіші, ніж суходіл, доріг там менше, бо нема численних перехресть до кожного міста й села, а тягнуться вони, мов нитка, від одного порту до іншого. Зате вони більш ходжені, і моряки знають їх краще, ніж люди на суходолі.
Сьогодні кораблі ходять за упорядкованим розписом, а зустрівшись, за традицією, якої не знищила поява машин, вітають один одного гудками й прапорами і розходяться кожен своєю дорогою.
А колись було не так: зустрівшись
Згадки про це життя, невідоме сухопутним людям, гріли серце Антона Лупана. Тепер у нього були гроші, був і диплом капітана. Корабля він зможе колись знайти, зможе врешті зібрати й досить грошей, щоб купити провізії та заплатити екіпажеві. Але чи під силу йому самому, без П'єра, повести екіпаж за тисячі миль крізь шторми, урагани й неминучі небезпеки, якщо не знайде ключа до суворого серця цих незвичайних людей, висмикнутих з корінням із землі й пересаджених, мов дикі рослини, на безмежне поле вічно звихреного, вічно неспокійного океану?
Нарешті Антон твердо вирішив відвідати батьківщину, почував себе зобов'язаним побачити її зараз, коли знову готувався надовго залишити її. Але передовсім хотілося пошукати, востаннє, сліди П'єра Баяна.
Бухарест виріс, але все одно видавався дуже маленьким; він ніби не вміщався в своїх вулицях. Пагорб монастиря Михая-Воде став нижчий, Димбовиця, розкішна в його спогадах дитинства, була затиснута в якийсь канал. Горішина в саду всохла, на вулиці з'явилася бруківка. У батьківській хаті жив сліпий старець, який, плачучи, обійняв Антона. Сама хата аж по вікна вгрузла в землю, стріха звисала, мов крила обскубаного ворона.
Антон знайшов маленьку скриньку — в ній зберігався весь набуток старого Лупана. Батько весь час, навіть стоячи над могилою, вчив дітей грамоти і за ці роки, монета до монети, зібрав сотень дві золотих. Вони та ще жменька фамільних коштовностей були невеличким скарбом. Лист, написаний дуже каліграфічно, сповіщав:
«Оскільки я відчуваю, що заплющу очі раніше, ніж побачу тебе, то залишаю тобі прощальну думку й своє благословення. Ти, мабуть, відчував, що після смерті твоєї матері у мене не було інших думок, окрім про тебе. І зараз, наприкінці днів, скажу, що я обмежував свої потреби, аби легше жилося тобі. Єдине моє бажання — не протринькай те, що я тобі залишаю, а використай для здійснення намірів твоїх і твого друга. Якщо ж ви відмовились від свого задуму, то витрать гроші на будь-що, але тільки на користь людям…»
Ця несподівана вказівка вразила Антона і ще раз, мов міцний опорний стовп, підкріпила його давнє прагнення. Всю зиму він намагався щось дізнатися про П'єра. Але ні портовики, ні купці, ні митники нічогісінько не чули й не знали про нещасного мандрівника та про його корабель.
Весною Антон продав батькову хату, і тепер у нього разом з тим, що залишив покійний, було досить грошей на корабель. І ось тут, у гирлі Дунаю, він випадково наткнувся на «Есперансу», яка здалася йому звісткою від П'єра Баяна. Корабля треба було відкопати з піску, полагодити, повернути до життя і в супроводі тіні зниклого друга перейти через океан до далекої землі, про яку вони мріяли вдвох довгі роки.
Він піднявся на пристань, мокрий і задубілий від холоду. Десь далеко проспівав півень, сповістивши північ… Сліпо блимали, догоряючи, ліхтарі на всіх трьох кораблях.
Ледве Антон ступив на палубу «Пенелопи», як перед ним виросла чиясь тінь.
— Це ти, Ісмаїле?
Кок прислухався до холодного вітру з півночі, який погрожував посилитись до ранку, і гірко зітхнув:
— Цей вітер добре йти на Стамбул.
— Так, Ісмаїле. Кращого й бажати не треба.
Турок зітхнув ще глибше.
— Завтра ви сходити на берег?
— Так, я залишаюсь тут.
— І Герасім брати з собою?
— Так, беру. Я не знав, що він тобі сказав про це.
Після тривалого мовчання кок нарешті зважився і, звівши очі на Антона, сказав благально, впалим голосом:
— Пане, взяти і Ісмаїл!
При світлі ліхтаря, що висів на щоглі, очі його були жовті, сумні, наче в бездомного собаки, а на обличчі був вираз постарілої дитини, полишеної батьком-матір'ю. Тільки скуйовджені й погрозливо настовбурчені вуса, мов голки в їжака, здавалося, були готові щомиті встряти до бійки.
— Я стояти біля стерна, мити палуба, шити вітрила, робити все-все!.. — благально правив своєї турок. — Готувати мусака [8] … Пекти сараїлі [9] … Я гарний кок…
Антон деякий час зважував його поглядом. «Вірний і чесний», — вирішив він. Чи міг він знати, скільки прикростей доведеться пережити через цього сором'язливого Ісмаїла, у скільки халеп вони всі вскочать завдяки йому? І водночас чи міг він знати, яким дорогим, яким неоціненним виявиться одного дня цей невисокий і сумовитий чоловік, попри всі неприємності й халепи!
8
Мусака — страва з рубаного м'яса з баклажанами (турецьк.).
9
Сараїлі — пиріг на меду з горіхами (турецьк.).
— Гаразд!.. — відповів він, повагавшись. — А ти знаєш мій намір?
— Знаєш: Герасім сказати.
— Ну, то ще раз зваж: ми йдемо на край землі.
— Іти зараз! — пожвавішав кок.
— То проси розрахунок у кіра Яні й залишайся з нами!
Ісмаїл зітхнув, але вже полегшено, глянув на нього теплими очима й сказав:
— Дякувати!..
РОЗДІЛ III
ЗУСТРІЧ НАПРИКІНЦІ БЕРЕЗНЯ
Сонце ледве піднялося на небі, коли «Пенелопа» віддавала кінці й важко повернулася вниз, узявши курс на Стамбул. Віяв північний бриз, дуже сприятливий для такої дороги.
Четверо людей на пристані махали на прощання руками, а екіпаж, уже поріділий, сердечно відповідав їм. Тільки капітан, стоячи за стерном, затиснув у зубах сигару і навіть не озирнувся. Він був сердитий, бо, по-перше, втратив дармового пасажира, з якого, певне, можна було б витягнути кілька дзвінких монет, а по-друге, клятий волох загріб у нього Герасіма. Ісмаїла не дуже шкода — від нього самі збитки при його умінні смажити баранину.
— Щасливої дороги й попутного вітру, капітане Яні! — гукав Герасім з пристані, збивши берета на потилицю, підставивши груди під порив вітру.