Підняти вітрила!
Шрифт:
— Хто з нас іде на борт, а хто залишається на суходолі? — спитав П'єр.
— Безперечно, відпливаєш ти. Ти досвідченіший моряк, ніж я, — відповів Антон.
— Гаразд, хай буде так. А ти представлятимеш мої інтереси в султана.
Увечері Антон, уже сам, перетнув Золотий Ріг човном і повернувся до залізниці.
Наступної неділі, прийшовши в порт, на причал Га-лати, Антон тільки очі витріщив: «Есперанса» стояла на тому самому місці, але здавалася меншою, осіла у воду.
П'єр сидів за столиком біля щогли й розмовляв з якимось незнайомцем у розкішній шубі. Це — кір Цімінадіс,
Антон перелякано глянув на вусатого велетня серед команди. Лише зараз помітив у нього глибокий шрам на обличчі.
— Його, здається, не було минулого разу. Ти не боїшся його?
— Сотіра? Я найняв його, коли ти вже пішов. Не знаю, що він за людина, але стерновий — чудовий, принаймні так кажуть капітани.
— А твій капітан?
— Спить у каюті, на кормі. Ні до чого діла йому нема. Через два рейси я вже сам буду за капітана.
— Ти, бачу, взяв товар! То як, ми розбагатіємо чи ні?
— Так, щойно підписав документи з кіром Цімінадісом… — якось стурбовано сказав П'єр. — Може, краще б ти пішов у цей рейс?
— Чому? — здивувався Антон.
— Бо треба йти в Галац. Ти відвідав би батьківщину. Адже не бачив її стільки літ!
— Це правда, але якщо ми хочемо якомога швидше піти через Атлантику, то не будьмо сентиментальними! Іди ти, як і домовились, ти досвідченіший, ніж я, тільки назбирай чим більше грошей!
— І ти теж! Не будь жалісливим, обдери султана!
«Есперанса» підняла якір цього ж дня по обіді, бо подув вітер від Мармурового до Чорного моря, а таке трапляється тільки десять — п'ятнадцять днів із щорічних трьохсот шістдесяти п'яти.
Антон Лупан провів її аж до артилерійських казарм на Топ-Хане. Там він став і дивився вслід шхуні, поки її триколірний прапор загубився в голубому серпанку Босфору, розчинилися в мареві одне по одному білі вітрила, зникла остання щогла…
Так вони розлучилися, і відтоді він не мав жодної звістки про П'єра Ваяна…
Через три дні Стамбул затрясла лихоманка: почалася війна на Балканах. Перелякані турки бігали по вулицях, греки й болгари поховалися.
Антон з тривогою чекав повернення «Есперанси», але коли минув місяць і про неї нічого не було чутно, він подумав, що війна вимусила П'єра заховатися з кораблем в одному з рукавів Дунаю. Надіявся, що той виплутається, бо знав його мудрість і відвагу.
Але ось на початку травня Румунія виступила війною проти Оттоманської імперії.
Тепер і волохові було небезпечно залишатися на турецькій землі, бо турки дуже лютували. Антон Лупан залишив недобудовану залізницю і поспіхом скочив на якесь судно, що йшло до Мармурового моря. Це був старенький італійський бриг з вітрилами й машиною. У нього був не гвинт, а лопаті, рухався він дуже важко, а в погану погоду погрозливо хитався.
На цьому кораблі Антон пройшов Середземне й Червоне моря, Персидську затоку, а через рік, коли вщухла війна на Балканах, повернувся до Стамбула з дипломом другого штурмана і з сотнею фунтів стерлінгів у кишені, а це таки була чималенька сума, бо вона в десятки разів перевершувала зароблене в султанському Стамбулі.
Антон сподівався, що П'єр тим часом теж дещо заробив, і тепер вони могли б вирушати через океан.
Але шхуна не повернулася в Босфор, ніхто її не бачив, ніхто нічого не знав про неї. Пан Цімінадіс був наполовину розорений, під час війни греків не щадили, і він тепер рвав волосся на голові, бо втратив значно більше, аніж товар на «Есперансі».
— Вона потонула, невже ви не розумієте? У мене є листи від кіра Якомакі з Галаца.
— Звідки пан Якомакі знає, що вона потонула?
— Бо не прибула! Чи, може, ви думаєте, що вона полетіла в рай?
Антон не міг повірити, не розумів. Може, «Есперанса» зазнала катастрофи, тоді гинуло багато кораблів, але невже його друг не врятувався?
Він написав у Сен-Мало. Йому відповів найменший П'єрів брат: дід Леон хворий, не виходить зі своєї каюти й чекає з мандрів блудного внука, а від П'єра вже більше року нема ніяких звісток.
Антон написав кірові Якомакі в Галац. Купець відповів, що він не одержав товару. Інше його не обходить.
Тоді написав капітанам портів у Бургас, Варну, Констанцу, Суліну, Одесу, запитуючи, чи не знають вони чогось про «Есперансу». Одні не відповіли, інші навіть не чули про такого корабля.
Настали чорні дні в житті Антона Лупана: пропав безвісти друг, рідніший за рідного брата, пропала «Есперанса», як символ усіх надій, пішов прахом їхній задум перейти через океан.
Антон Лупан будував залізничні мости, вокзали, віадуки, елеватори… Час від часу навідувався до Стамбула, щоб дізнатися, чи нема новин про П'єра Ваяна. Та коли минув ще один рік, зрозумів, що чекати марно.
Зате в нього прокинулося бажання самому довести до кінця давній задум. Він уже зібрав двісті п'ятдесят турецьких лір і, буваючи у Стамбулі, нишпорив на причалі Галати, сподіваючись знайти корабель, схожий на «Есперансу». Але по війні тут продавалися тільки баркаси та нікудишні ялицеві каїки, які годилися хіба що для Босфору та Дарданелл, для Мармурового моря, принаймні для архіпелагу, однак коштували вони в три-чотири рази більше, ніж їхня шхуна. Історія з «Мартою» не повторювалася. Двісті п'ятдесят лір сьогодні не вистачило б навіть для завдатку за такий корабель, як «Есперанса».
І саме тоді будівництво турецьких залізниць зайшло у безвихідь: після війни падишахова скарбниця ледве дихала. Антон Лупан добрався якимось баркасом до Пірея, там найнявся другим штурманом на голландський пароплав, що йшов до Індії, дійшов з ним до Сінгапура, де склав екзамени перед Морською комісією й одержав диплом першого штурмана, а це давало йому право ходити на будь-яких кораблях помічником капітана, або, як сьогодні сказали б коротко, — старпомом.
1881-го року, повернувшись на Середземномор'я, він уже мав п'ятсот фунтів стерлінгів, а завдяки екзамену, складеному в Марселі, одержав диплом капітана далекого плавання, — тобто піднявся на найвищу сходинку в ієрархії моряків і міг тепер командувати кораблями необмеженої тоннажності в усіх морях світу. Отже, на додачу до свого колишнього фаху, яким він оволодівав довгі роки, майже несамохіть зробив повну кар'єру моряка.