Пігмаліон

Шоу Бернард Джордж

Повертається ПАНІ ГІҐІНС, одягнена для шлюбної церемонії. В манерах ЕЛІЗИ відразу з’являється вишукана неприступність.

ПАНІ ГІҐІНС. Елізо, екіпаж подано. Ви готові?

ЕЛІЗА. Так, готова. А професор не їде?

ПАНІ ГІҐІНС. Звичайно, ні. Адже він не вміє поводитись у церкві. Він щоразу критикує на весь голос вимову священика.

ЕЛІЗА. Значить, ми більше не побачимось, професоре. На все добре. (Рушає до дверей).

ПАНІ ГІҐІНС (підходить до сина). До побачення, любий.

ГІҐІНС. До побачення, мамо. (Він збирається поцілувати її, але раптом про щось згадує і гукає навздогін до ЕЛІЗИ). До речі, Елізо. Замовте по дорозі шинку і головку стилтонського сиру. І ще купіть мені, будь ласка, пару замшевих рукавичок восьмого розміру і краватку до нового костюма. Колір на ваш розсуд… (Його

недбалий жвавий тон свідчить про те, що він таки невиправний).

ЕЛІЗА (з презирством). Восьмий розмір буде замалий, якщо ви збираєтеся робити вовняну підкладку. Що ж до краваток, то в шухляді вашого умивальника лежать три ще зовсім нові краватки. Ви самі їх туди поклали й забули про них. Полковник воліє не стилтонський, а глостерський сир. А ви однаково не помічаєте різниці. А про шинку я нагадала пані Пірс по телефону ще вранці. Не знаю, що б ви без мене робили! (Випливає з кімнати).

ПАНІ ГІҐІНС. Бачу, Генрі, ви розбестили дівчину. Якби вона не була так зацікавлена полковником Пікеринґом, я б навіть не знала, що про тебе з нею й подумати.

ГІҐІНС. Зацікавлена Пікеринґом?! Нонсенс! Вона мріє одружитися з Фреді! Ха-ха! Із Фреді! Фреді! Ха-ха! (Він вибухає сміхом — і на цьому п’єса завершується).

ЗАВІСА.

Післямова

Дальші події п’єси показувати на сцені немає потреби. Власне, не потрібно було б їх і оповідати, якби наша лінива уява не звикла покладатися на стандартний асортимент скрині з лахміттям, в якій Романтика тримає про запас щасливі розв’язки, аби потім застосовувати їх скрізь, де треба й не треба.

Історію Елізи Дулітл називають романтичною, бо описане перевтілення здається невірогідним. Та насправді такі метаморфози відбуваються із сотнями амбітних молодиць, відколи славетна Нел Ґвін [27] показала їм гідний приклад. Велика акторка почала свою кар’єру, продаючи апельсини у тому ж таки театрі, де згодом грала королев і причаровувала зі сцени королів. Дивно, але переважна більшість читачів вважає, що оскільки Еліза — головна героїня, то вона неодмінно має одружитися з головним героєм. Подібний висновок просто неприйнятний. По-перше, якщо грати п’єсу, виходячи з такого банального припущення, то скромна Елізина драма буде просто зіпсована. А по-друге, реальну розв’язку легко передбачить усякий, хто хоч трохи знається на людській природі загалом і жіночій інтуїції зокрема.

27

Нел Ґвін (1650–1687) — англійська актриса, коханка короля Карла Другого. Народилася в убогій родині на Друрі-Лейн.

Коли Еліза заявляє, що не одружиться з Гіґінсом, навіть якби він її попросив, вона зовсім не кокетує: це рішення Еліза добре зважила.

Уявімо собі: незаміжню жінку зацікавив неодружений чоловік — і вона повністю потрапила під його вплив; він її навчає і зрештою стає для неї необхідним (так само, як Гіґінс для Елізи). Так ось: коли тільки в цієї жінки є характер, вона всерйоз замислиться, чи варто їй домагатися з ним шлюбу, адже будь-яка заповзята дівиця з легкістю затягне такого чоловіка під вівтар, бо йому цілком байдуже, з ким і коли одружитися. Тут рішення значною мірою залежить від того, чи вільна згадувана жінка у своєму виборі, що в свою чергу залежить від її віку та рівня забезпеченості. Якщо вона вже не першої молодості, та ще й невеликих достатків, то, звичайно ж, вона ладна вийти за будь-кого, хто зможе її забезпечити. Навіть за такого старого кавалера. Але в Елізиному віці вродлива дівчина ще не відчуває критичної невідкладності: вона має час і може перебирати. У цьому їй стає в пригоді інтуїція. Інтуїція підказує Елізі не йти за Гіґінса, але й не каже зовсім від нього відмовитися. Немає сумніву, що на все життя Гіґінс залишиться одним із найбільших її захоплень. Більше того, Елізине самолюбство зазнало б сильного удару, якби її місце зайняла інша. Однак Еліза певна, що такого не станеться, а тому не бачить потреби змінювати лінію поведінки, і не змінила б її, навіть якби Гіґінс не був на двадцять років старший за неї, що з погляду юності — значна різниця.

Оскільки Елізине рішення до наших почуттів не промовляє, спробуймо проаналізувати його раціонально.

Гіґінс не задивляється на молодих дівчат і пояснює це тим, що всі вони мають серйозну конкурентку в особі його матері. Тим самим Гіґінс і видає свою закоренілу психологію старого холостяка. Цей випадок можна назвати рідкісним лише в тому сенсі, що визначні матері справді зустрічаються нечасто. Якщо хлопчик з багатою уявою має заможну матір, наділену розумом, вишуканою зовнішністю, почуттям власної гідності (проте не автократичну) і тонким смаком, що дозволяє їй винести найкраще з сучасного мистецтва й вишукано оздобити свій дім,

то зрозуміло, що така мати стане для нього взірцем, і далеко не кожна дівчина зможе з нею позмагатись. Окрім того, життєвий приклад пані Гіґінс дозволив Генрі відокремити свої естетичні захоплення, відчуття прекрасного та ідеалістичний світогляд від специфічних сексуальних імпульсів. Все це зробило його ходячою загадкою для багатьох, що винесли несмак зі своїх міщанських родин від малоприємних батьків, які сприймають літературу, живопис, скульптуру, музику та ніжність у взаєминах як один з виявів сексу — якщо взагалі сприймають. Те саме значення має для них і «пристрасть». Тому їм здається дивним і неприродним, що Гіґінс відчуває палку пристрасть не до Елізи, а до фонетики й ідеалізує свою матір. Проте, озирнувшись довкола, ми побачимо, що за бажання навіть найубогіші, найогидніші створіння добирають собі пару, і в той же час більшість освічених інтелектуалів, прибічників високих моральних принципів, залишаються старими паннами й кавалерами. А відтак напрошується висновок, що непересічні особистості доходять до розмежування сексу та міжлюдських взаємин, які так часто ототожнюються, саме завдяки інтелектуальному аналізу, який стає можливим завдяки авторитету батьків або ж ним стимулюється.

Еліза не могла збагнути, чому її чари вмить полонили Фреді, але ніяк не проймали Гіґінса. Проте її інтуїція підказувала, що Гіґінсом їй ніколи не заволодіти і ніколи не стати поміж ним та його матір’ю, хоч це й перше, до чого прагне заміжня жінка. Одне слово, Еліза здогадувалася, що з якоїсь причини Гіґінс не годиться на роль чоловіка, якого малювала її уява. Вона передчувала, що для нього вона ніколи не стане тією найближчою, найдорожчою і найжаданішою. Навіть якби не було конкурентки в особі пані Гіґінс, Еліза все одно б не погодилася посісти друге місце, а першим поступитися філософії. І навіть якби пані Гіґінс померла, все одно б залишився Мілтон та Універсальний алфавіт. Лендорівський вислів, буцімто для тих, хто має найбільшу здатність любити, кохання відступає на другий план, навряд чи переконав би Елізу. Пригадаймо, яке обурення розбудили в Елізі зверхність і деспотизм Гіґінса; як вона нізащо не хотіла йому вірити — навіть коли він хитрістю намагався пригасити її гнів і залагодити свої грубощі — і тоді ми побачимо, що Елізина інтуїція далеко небезпідставно застерігала її від шлюбу з Пігмаліоном.

Але за кого ж тоді вийде Еліза? Адже якщо Гіґінс і був природженим холостяком, то Елізі аж ніяк не випадало ходити в стародівоцтві. Для тих, хто навіть попри Елізині натяки досі не зрозумів, що й до чого, коротко розповімо, як розвиватимуться події далі.

Майже відразу по тому, як ображена Еліза проголошує свій твердий намір не одружуватися з Гіґінсом, вона згадує, що юний пан Фредерік Айнсфорд Гіл листовно щодня освідчується їй у коханні. Врахуймо, що Фреді молодий, майже на двадцять років молодший за Гіґінса, а до того ж, він джентльмен (або, кажучи словами Елізи, «панич»), і висловлюється вишукано. Він зі смаком вдягається, полковник має його за рівного, а над усе, Фреді нестямно кохає Елізу, не ставиться до неї зверхньо і навряд чи коли ставитиметься, навіть попри свою соціальну вищість. Еліза вважає безглуздим традиційне романтичне уявлення про те, ніби жінкам подобається, коли над ними панують, а то й буквально б’ють і приборкують. «Йдеш до жінки — бери батога», — казав Ніцше. Правда, розумні деспоти ніколи не застосовували цієї поради до жінок: хлиста вони припасали для чоловіків — і чоловіки, над чиїми головами свистів батіг, по-рабському боготворили своїх повелителів, навіть дужче, ніж жінки. Звичайно, не лише серед чоловіків, але й серед жінок є такі, яким імпонує перевага сили і подобається, коли їх приборкують.

Але визнавати перевагу сили — одне, а відчувати її на власній шкурі — зовсім інше. Слабкі особистості, хоч і не викликають загального захоплення, воднораз не викликають і відрази. Від них не сахаються, і вони запросто можуть брати шлюб із кимось, кого часом вони, можливо, й не варті. Щоправда, на них не завжди покладешся в якихось надзвичайних обставинах. Та, на щастя, життя не є одним нескінченним випробуванням, а лише низкою обставин, котрі здебільшого й не вимагають надзвичайних якостей і з якими дадуть собі раду навіть пересічні особи, до того ж, якщо поряд з ними є хтось сильніший. Втім, усе довкола засвідчує, що сильні — як чоловіки, так і жінки — не лише уникають шлюбів із сильнішими від себе, а навіть не заводять із ними дружби.

«Коли один лев зустрічає іншого, який реве гучніше, то вважає, що той зануда». Зрозуміло, що чоловік або жінка, які відчувають у собі сили на двох, шукатимуть у партнері чого завгодно, крім сили. Слабкі, навпаки, воліють поєднуватися з сильнішими, аби ті менше їх залякували — і в цьому їхня помилка, яку ми назвемо метафорично «не по зубах горішок». Вони хочуть дістати надто багато за надто малу ціну; і коли угода стає нерівноцінною до абсурду, зв’язок розривається: слабшого супутника або відкидають, або — ще гірше — тягнуть на собі як хрест. У таке становище потрапляють здебільшого не просто слабкі, а до того ще й не дуже розумні, якщо не сказати «недоумкуваті».