Пігмаліон
Шрифт:
А тепер запитаймо себе: якщо з людськими взаєминами справи стоять саме так, то як же вчинить Еліза, опинившись між Фреді й Гіґінсом? Чи погодиться все своє життя підносити пантофлі Гіґінсові, чи захоче, аби Фреді підносив пантофлі їй? Відповідь очевидна. Якщо тільки Фреді не викликає у ній відрази, а Гіґінс — палкої закоханості настільки, аби це затьмарило всі інші її почуття, то вона — якщо за когось із них і вийде — то, мабуть-таки, за Фреді.
Саме так Еліза й зробила.
Це призвело до певних ускладнень. Проте не романтичного, а фінансового характеру. Фреді не мав ані грошей, ані роботи. Щоправда, вдовина частка маєтку, останній залишок минулої величі Товстопанського Парку, дозволила його матері з відносною гідністю долати примхи буття в Ерлскорті, але вже не дозволила їй дати своїм дітям належну середню освіту, а тим паче знайти справу для сина. Служити клерком за тридцять шилінгів на тиждень йому б не дозволила гідність, та й узагалі б це було неподобством. Свої види на майбутнє Фреді пов’язував із надіями, що коли утримувати видимість заможності, то кінець кінцем хтось його помітить і щось йому запропонує. Це «щось» його уява непевно малювала як приватне секретарство або якусь синекуру. [28] В уяві матері, очевидно, поставала інша картина: шлюб із заможною панянкою, котру до нестями зачарує її хлопчик. І після цього можете собі уявити, що відчула мати, довідавшись про шлюб свого
28
Синекура — від латинського sine cura (без турботи) — добре оплачувана робота, що не вимагає великих зусиль.
Звичайно, Елізине становище не можна було назвати дуже скрутним. Її батько, в минулому сміттяр, зробив фантастичний міжкласовий стрибок і опинився серед місцевого бомонду, де його здібності демагога затьмарили собою всі забобони та всі невигоди становища колишнього сміттяра і принесли його персоні неймовірну популярність. Відкинутий буржуазією, яку він щиро ненавидів, він одразу потрапив до самих вершків суспільства завдяки своїй метикованості, своїй колишній професії сміттяра (яку виставляв як знамено) та своїм ніцшеанським поглядам на добро і зло. На званих герцогських обідах його садовили по праву руч від герцогині, а в заміських резиденціях він якщо не курив у буфетній, де йому шанобливо прислуговував дворецький, то роздавав поради членам кабінету міністрів у їдальні. Заробляв він чотири тисячі на рік, але зводив кінці з кінцями так само кепсько, як пані Айнсфорд Гіл зі своїми більш ніж скромними прибутками — настільки скромними, що мені совість не дозволяє оприлюднити точну цифру. Він категорично відмовився покласти на свої обтяжені плечі ще й Елізину крупинку, а тому не взяв на себе турботи про дочку. І якби не шлюбний подарунок полковника, то Фреді з Елізою (тепер пан і пані Айнсфорд Гіл) провели б медовий місяць без жодного пенса в кишені. Пікеринґ порадував Елізу чеком на п’ятсот фунтів. Подарунка вистачило надовго, оскільки Фреді, в якого гроші ніколи не водилися, витрачати їх не вмів, а Еліза, отримавши світське виховання у двох старих кавалерів, навчилася носити плаття аж до перших дірок, все одно лишаючись привабливою і зовсім не переймаючись, що її сукні давно не в моді. Втім, п’ятисот фунтів для подружжя на все життя не вистачить — це знали обоє, а Еліза ще й інстинктивно відчувала, що надходив час, коли доведеться розраховувати тільки на себе. Сама Еліза могла б оселитися на Вімпол-стріт, бо там фактично і був її дім. Але вона добре розуміла, що Фреді оселяти там не варто, оскільки це могло згубно вплинути на його особистість.
Не те щоб старі кавалери з Вімпол-стріт заперечували проти переїзду до них подружжя. Коли Еліза прийшла до них порадитись, Гіґінс навіть її не дослухав, бо, власне, не розумів, у чому тут проблема. На його розгляд, бажання Елізи привести в дім Фреді заслуговувало не більшої уваги, ніж питання, чи варто купити в спальню ще одну шафу. Аргументи про особистість Фреді та його моральний обов’язок самому заробляти на життя Гіґінса аж ніяк не пройняли. Він заявив, що особистість у Фреді взагалі відсутня, і що якби той і взявся за корисну справу, то якомусь фахівцеві все одно довелося б усе переробляти, і нічого, крім збитків для суспільства та прикрощів для Фреді, це не принесло б. На думку Гіґінса, природа створила Фреді явно для легкої праці (приміром, розважати Елізу — що йому здавалося набагато кориснішим і достойнішим, ніж служба в конторі). Коли Еліза знову заїкнулася про свій прожект навчати фонетики, Гіґінс ні на йоту не послабив свого шаленого опору цій ідеї. Він заявив, що Елізу як мінімум років із десять не можна допускати до викладання його улюбленої науки. Побачивши, що полковник був такої самої думки, Еліза усвідомила, що не зможе піти супроти них по цій нелегкій стезі. Еліза не була комуністкою, а тому ставилася до знань як до такої ж приватної власності, як, скажімо, годинник, і вважала, що не має права використовувати знання Гіґінса без його особистої згоди. А до того ж Еліза була нестямно віддана їм обом, причому після одруження ще більше й щиріше, ніж до нього.
Нарешті проблему розв’язав полковник, хоч йому довелося добре посушити над цим голову. Якось у розмові з Елізою він нерішуче поцікавився, чи вона остаточно відкинула думку про квіткову крамницю. Еліза відповіла, що раніше справді над цим замислювалася, але викинула це з голови того самого дня, коли полковник сказав, що це нікуди не годиться. Пікеринґ зізнався, що тоді, у пані Гіґінс, він говорив, перебуваючи під надто свіжим враженням від Елізиного тріумфу напередодні.
Того ж дня вони розкрили свої плани Гіґінсові. Його єдине зауваження, кинуте з цього приводу, знову ледь не призвело до сутички з Елізою. А зводилось воно до того, що Фреді — природжений хлопчик на побігеньках.
Потому пішли з розвідкою до Фреді. Як з’ясувалося, він і сам думав про крамницю, щоправда, через брак статків уявляв собі її тісною комірчиною, де за одним прилавком Еліза торгує тютюном, а за другим він продає газети. Але він радо прийняв ідею, додавши, що залюбки ходитиме з Елізою на Ковент-ґарденський ринок, де щоранку вони купуватимуть квіти на місці їхньої першої зустрічі. За це розчулена дружина обсипала його цілунками. Фреді пояснив, що досі не наважувався сказати про це вголос з огляду на Клару, яка точно накинулася б на нього за те, що він псує їй шанси на одруження. Мати теж навряд чи схвалила б такий задум, бо сама вона вже не один рік відчайдушно чіплялася за той щабель на суспільній драбині, де про роздрібну торгівлю не могло бути й мови.
На щастя, ускладнення відпало саме собою, і цілком несподівано. Затято пробиваючись у найвищі з доступних аристократичних кіл, Клара зметикувала, що невід’ємною частиною розмовної підготовки є обізнаність із творами Г. Дж. Велса. Вона заходилася позичати їх, де тільки можна — і вже за два місяці проковтнула усі без винятку. В результаті Клара долучилася до численної когорти новонавернених: і якби хтось узявся описати ці сучасні «Діяння Апостолів», то й півсотні Біблій би не вистачило.
Нещасна Клара… Гіґінс та його мати вважали її за особу малоприємну і сприймали не інакше як з іронією. Навіть в очах власної матері вона була невдахою, з якихось незрозумілих причин відкинутою світом. Проте сама Клара мала про себе зовсім іншу думку. Хоча місцевий бомонд із неї посміювався, а подеколи й передражнював — що, зрештою, притаманне Західному Кенсинґтону, — все ж її мали за людину з головою (або «з дуже міцною головою», якщо можна так сказати). У найгіршому випадку її могли назвати «пробивною», хоча нікому, навіть їй самій, і на думку не спадало, що пробиває вона порожнечу, та ще й не в тому напрямку. А загалом, щасливою вона не почувалася. Більше того, Клару почав огортати відчай. Останній прояв родинного достатку — те, що, за словами місцевого крамаря, її мати була «дамою з екіпажем», — явно не мав ходової вартості. Тому Клара лишилася малоосвіченою, бо єдина освіта, яку вона могла б собі дозволити — це освіта в товаристві крамаревої дочки. Отож Клара мусила запобігати ласки людей того ж кола, де трималася її мати. Але там її просто не хотіли, бо вона була ще біднішою за крамаря й не мала не те що персональної покоївки, а навіть економки, і їй довелося задовольнитися найманою прибиральницею,
Прозріла Клара зненацька, коли зустріла одну дівчину свого ж віку, яка справила на неї таке сильне враження, що відразу стала для неї взірцем, і Клара зробила все, щоб домогтися її дружби. З’ясувалося, що це витончене створіння протягом кількох лише місяців спромоглося зробити карколомний стрибок з лондонських нетрів у вищий світ. А коли Велсове перо з височини могутнього інтелекту автора показало Кларі життя, яким вона жила, і суспільство, до якого прагнула, в реальному співвідношенні до справжніх людських потреб і достойної суспільної моделі, це спонукало Клару до такого разючого перевтілення, супроводжуваного актом покаяння, що вплив на неї Велса можна було прирівняти до найславетніших подвигів проповідника генерала Бута або Джипсі Сміт. І тоді Кларин снобізм як рукою зняло. Її життя враз прийшло в рух. Невідомо як, невідомо звідки в неї почали з’являтися друзі та вороги. Одні з її знайомих, кому досі вона була байдужа, кому здавалася смішним опудалом або надокучливою причепою, зовсім про неї забули. Інші, навпаки, стали до неї зичливіші. На свій подив, Клара помітила, що деякі «цілком приємні» люди також поділяли погляди Велса і що, власне, ця їхня відкритість до нових ідей і була секретом їхньої «приємності». Ті, що здавалися їй глибоко релігійними, ті, кого вона наслідувала, намагаючись сама стати на їхній шлях (з катастрофічно марним успіхом, слід додати), раптом почали виявляти до неї жвавий інтерес. Хоч як дивно, але саме в них вона відкрила вороже ставлення до загальноприйнятої релігії, хоча досі вважала, що це ставлення притаманне лише людям геть пропащим. Саме вони згодом і прихилили її до Голсуорсі, а вже той оголив перед Кларою всю марність її шляхетного коріння і тим самим її доконав.
Клара усвідомила, що в’язниця, де вона томилася довгі роки, насправді була незамкнена; а пориви, які вона так ревно придушувала заради світських стосунків, насправді й були єдиним ключем до щирих взаємин. Це одкровення лиш додало Кларі розпачу. Заплутавшись від сум’яття емоцій та сліпучого світла відкриттів, вона знову й знову ставила себе в дурне становище — так само неприховано й безпосередньо, як і того ранку в пані Гіґінс, коли сліпо підхопила Елізину говірку. Втім, нічого дивного: новонароджена Велсова послідовниця заново навчалася робити перші кроки, наче немовля, що тільки-но зіп’ялося на ніжки. Немовля не дратує нас своєю невправністю й не обурює нас тим, що хоче проковтнути сірника. Так само й незграбність Клари не відвернула від неї друзів. Просто тепер вони сміялися з неї відвертіше, а Клара захищалася, як могла, і щосили обстоювала свій новий світогляд.
Коли Фреді навідав Ерлскорт (що він робив лише за крайніх обставин, якщо уникнути візиту було неможливо), з трагічною новиною про те, що вони з Елізою мають намір заплямувати честь родового герба й відкрити квіткову крамницю, він побачив, що його випередили. Мати ще не відійшла від шоку: Клара також вирішила податися в торгівлю — продавати антикварні меблі на Довер-стріт. Крамниця належала її новій подрузі, так само шанувальниці Велса. Цим місцем Клара не в останню чергу завдячувала своїм давнім пробивним здібностям. Вона твердо вбила в голову будь-що побачити Велса — і таки домоглася свого. На одному з прийомів їй поталанило більше, ніж на те заслуговував її авантюрний задум. Пан Велс цілком виправдав Кларині сподівання. Час обійшовся з ним поблажливо, а нескінченне розмаїття його вдачі за півгодини ще нікому не встигало надокучити. Щуплий, охайний, з невеличкими ніжками й долонями, він справляв приємне враження. Багатий гострий розум, непідробна простота… Його тонка спостережливість свідчила про здатність сприймати й відчувати всім організмом — від волосин на маківці до кінчиків пальців на ногах. Перед ним було важко встояти. Кілька тижнів потому Клара тільки й марила Велсом. Так сталося, що вона опинилася у згаданій меблевій лавці. Там вона вкотре поділилася своїми враженнями від зустрічі. А власниця крамниці, так само як і Клара, над усе в світі хотіла познайомитися з паном Велсом і неодмінно продати йому щось гарне. Тому вона й запропонувала Кларі місце продавщиці, розраховуючи таким чином через Клару здійснити свою заповітну мрію.
Отже, Елізі знову пощастило — відкриття квіткової крамниці пройшло безболісно. Тепер вона торгує в галереї вокзалу, неподалік музею Вікторії та Елберта, і якщо ви живете неподалік, то можете будь-коли завітати й купити в Елізи бутоньєрку.
І ось тепер лишається останній шанс для романтичного фіналу цієї історії. Хіба не хотілося б вам почути, що Елізин магазин процвітав завдяки її чарівності й діловому досвіду, набутому ще на базарі? Та, на жаль, від правди не сховаєшся: довгий час магазин не давав жодних прибутків саме тому, що ні Еліза, ні Фреді не вміли вести справи. На щастя, Елізі не треба було починати все з нуля, бо назви та вартість простіших і дешевших квітів вона пам’ятала. Радість її не знала меж, коли з’ясувалося, що Фреді, як і всі юнаки, що навчались у нікчемних дешевих — хоча й претензійних — школах, трохи знав латину. Зовсім трішки, але цього вистачало, щоб освоїти ботанічну номенклатуру і стати в Елізиних очах і Порсоном, [29] і Бентлі. [30] На жаль, цим його знання і обмежувались. А Еліза, хоч і вміла рахувати приблизно до вісімнадцяти шилінгів і свого часу набула деякого знайомства з мовою Мілтона, все ж не могла виписати рахунку, добряче не скомпрометувавши своєї крамниці. Вміння Фреді сказати латиною, що Бальб спорудив мур, а Галлія поділяється на три частини, ще не означало, що він мав бодай найменше уявлення про бухгалтерський облік і взагалі діловодство. Отож Пікеринґу довелося самому пояснювати йому, що воно таке — чекова книжка й банківський рахунок. Слід відразу сказати, що наша парочка не так уже й легко піддавалася навчанню. Фреді підтримував Елізу в її впертому небажанні найняти бухгалтера, який би знався на продажу квітів. «Та це ж додаткові витрати, — протестували вони в один голос, — а ми й так ледве кінці з кінцями зводимо!» Але полковник, що якраз тим і займався, що зводив для них кінці з кінцями, делікатно наполіг на своєму. Елізі й самій давно вже було незручно просити в Пікеринґа гроші. До того ж їй добряче допікав Гіґінс своїми безцеремонними кпинами: для нього образ заможного Фреді був мішенню для нескінченних жартів. Тому Еліза принишкла й нарешті усвідомила, що торгівлі, як і фонетики, треба навчатися.
29
Ричард Порсон (1759–1808) — англійський філолог і критик, знавець Античної Греції.
30
Ричард Бентлі (1662–1742) — англійський критик і класичний філолог.