Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
Наразі робити не було чого, хіба що повернути регулятор ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ назад до цифри 10. Вона гадала, що на це контролю їй вистачить.
А втім, поки чути… музику. Гітару. Вона знала цю пісню, і добре знала. Сама співала її у зміненій версії для фолькен того вечора, як вони прибули до Кальї Брин Стерджис.
Після всього, через що вона пройшла, познайомившись із Роландом, звуки «Чоловіка постійної печалі» на цьому перехресті в Нью-Йорку вразили її щонайменше своєю невипадковістю. Та й сама пісня чудова, хіба ні? Ймовірно, це згусток усіх народних пісень, які вона так любила, коли була молодша, це вони крок за кроком привабили її до активістів і зрештою привели до Оксфорда у штаті Міссісіпі. Минули ті дні — тепер вона почувалася набагато старшою, ніж тоді, — але проста журба цієї пісні все ще її зворушувала. Діксі-Піґ був усього за якийсь квартал звідси. Тільки-но Мія транспортує їх крізь двері ресторану, Сюзанна опиниться у Країні Багряного Короля. Щодо цього вона не тішила себе ілюзіями. Не сподівалася, що повернеться звідти, що побачить знову своїх друзів, свого коханого, і гадала, що буде змушена помирати в компанії обдуреної Мії, під її волання… проте ніщо з того не могло завадити їй зараз насолоджуватись цією піснею. Це її передсмертна пісня? Якщо так, то й добре.
Сюзанна, дочка Дена, вирішила, що все могло бути й набагато гірше.
ТРИ
Вуличний музика розташував свої причандали під кафе, що звалося «Чорний ром і патока». Перед ним лежав розкритий гітарний кейс, його внутрішню оксамитову оббивку пурпурового кольору (точно такого відтінку, як килим у спальні сея Кінга, провіщаймо амінь) усіяно було монетами й банкнотами саме таким чином, щоб будь-який дивом необізнаний перехожий одразу зрозумів, що саме він мусить зробити. Музикант сидів на міцному дерев’яному ящику, що був точнісінькою копією того, з якого виголошував свої проповіді преподобний Гарріген.
Деякі ознаки вказували на те, що на сьогоднішній вечір його робота вже добігає кінця. Він одяг куртку, на рукаві якої красувався логотип команди «Нью-Йорк Янкіз», і картуза, де над козирком ішов напис:
Ще недавно перед ним мусила лежати табличка, але тепер вона вже перемістилася до гітарного кейса, написом донизу. Принаймні Мія все одно б не добрала, що там було написано, аж ніяк.
Він скинув на неї оком, посміхнувся і перестав перебирати струни. Вона показала йому одну з тих купюр, що залишилися в неї, і сказала:
— Я дам її тобі, якщо ще раз заграєш ту пісню. Всю цілком, зараз.
Молодому чоловікові було на вигляд років двадцять, і хоча ніяким особливим красенем він не виглядав, з тим його блідим, рябуватим лицем, золотим колечком у ніздрі й сигаретою, що стирчала в кутку рота, чимось він вабив. Роздивившись, чий портрет на банкноті, яку вона йому показувала, він витріщив очі.
— Леді, за п’ятдесят баксів я зіграю вам всі пісні Ралфа Стенлі, [128] які тільки знаю… а знаю я їх чимало.
128
Ралф Стенлі (1927) — зірка музики блуграс, співак і банджист, зокрема його спів можна почути у фільмі «О брате, де ти» (2000).
— Нам буде достатньо й одної тієї, — промовила Мія і кинула гроші. Банкнота пурхнула у кейс вуличного музики. Він споглядав її граційний політ, не зовсім у це вірячи. — Швидше. — сказала Мія. Сюзанна мовчала, але Мія відчувала, що вона слухає. — У мене обмаль часу. Грай.
Таким чином гітарист, що сидів на ящику перед кафе, почав грати пісню, котру Сюзанна вперше почула у «Голодному я», [129] пісню, яку вона сама співала бозна на скількох фолк-тусівках, пісню, яку одного разу вона заспівала біля мотелю в Оксфорді, штат Міссісіпі. А наступного дня їх усіх запроторили до тамтешньої в’язниці. На той час ті три молоді хлопці, реєстратори на голосування, що місяць, як пропали безвісти, вже лежали в міссісіпському чорноземі десь неподалік Філадельфії [130] (їх потім знайшли у Лонгдейлі, ну ж бо, алілуя й істинний амінь). А горезвісний Білий Молот знову почав вимахуватися по білих задуп’ях Півдня, але вони все одно співали. Одетта Голмс — усі до неї звертались Дет у ті дні — почала саме цю пісню, а тоді до неї приєдналися інші, хлопці співали «чоловік», а дівчата «жінка». Й ось тепер, ув’язнена в Доґані, що став її Гутабом, Сюзанна слухала, як її знову співає цей юнак, народжений пізніше від тих страшних старих часів. Греблю, що відгороджувала її пам’ять, прорвало геть, і Мію, котра не була готова до злої сили тих спогадів, піднесло цією хвилею.
129
«Голодний я» («Hungry І») — популярний у 1950 — 1960-х pp. нічний клуб у Сан-Франциско, де розпочинали свою кар’єру чимало зірок фолку, джазу і поп-музики.
130
Філадельфія та Лонгдейл — невеликі міста в окрузі Нешоба, штат Міссісіпі.
ЧОТИРИ
У Країні Пам’яті завжди один і той же час — Теперішній.
В Краї Колись цокотять годинники… але їхні стрілки ніколи не рухаються.
Там є Незнайдені Двері.
(О, загублені)
і пам’ять — це ключ, яким вони відкриваються.
П’ЯТЬ
Їхні імена Чейні, Гудмен, Швернер; вони ті, кого 19 червня 1964 року вразив Білий Молот. [131]
О Дискордія!
131
Волонтери руху за громадянські права, котрі займалися реєстрацією чорного населення Півдня на участь у виборах, — місцевий негр Джеймс Чейні та білі ньюйоркці Ендрю Гудмен і Майкл Швернер — були лінчовані й закопані в земляній дамбі; ця історія відображена у фільмі 1988 р. «Міссісіпі у вогні» (три «Оскари») з Віллемом Дефо в ролі слідчого ФБР.
ШІСТЬ
Вони живуть у готелику «Блу Мун Мотор», у негритянській частині Оксфорда, штат Міссісіпі. Цей мотель належить Лестерові Бамбрі, чий брат Джон — пастор Першої афроамериканської методистської церкви Оксфорда, ну ж бо, алілуя й істинний амінь.
10 липня 1964 року, рівно місяць з того дня, як пропали Чейні, Гудмен і Швернер. Через три дні після їх зникнення десь на околицях Філадельфії у церкві Джона Бамбрі відбулися збори і місцеві негри-активісти пояснили тим трьом дюжинам (чи близько того) білих волонтерів з Півночі, що в світлі того, що трапилося, вони, звісно, вільні повернутися додому. І дехто з них поїхали додому, славімо Господа, але Одетта Голмс і ще вісімнадцять волонтерів залишилися. Так. Вони живуть у мотелі «Блакитний Місяць». Й іноді увечері вони збираються на задньому дворі, і Делберт Андерсон приносить свою гітару, і вони співають.
Вони співають «Мене буде звільнено»; вони співають «Джона Генрі», [132] давай, гати залізякою (великий Бооже, Бооже-Бомба); вони співають
«Відлітаючи з вітром»; вони співають
«Блюз марнування часу» Преподобного Гері Девіса, вони збиваються на сміх, співаючи його ризиковані вірші: долар є долар, а центи є центи, маю повну хату дітей і всі вони не мої; вони співають
132
Народна балада «Джон Генрі» розповідає про молотобійця XIX ст., котрий «гатив залізякою», змагаючись із паровим молотом, і переміг; «Мене буде звільнено», «Відлітаючи з вітром» — пісні Боба Ділана; «Блюз марнування часу» сліпого гітариста Преподобного Гері Девіса (1896—1972) пересипано сексуальними натяками й закликами; «Більше я не марширую» — антивоєнна пісня Філа Окса (1940—1976).
«Більше я не марширую»; вони співають
в Країні Пам’яті, в Краї Колись, вони співають
в самому розпалі своєї юності, в силі своїх тіл, при здоровому глузді вони співають, заперечуючи Дискордію
заперечуючи кан той,
стверджуючи Ґана Творця, Ґана Винищувача зла,
вони не знають цих імен,
вони знають усі ці імена
серце співає те, що мусить
кров знає, що мусить знати кров
на Шляху Променя наші серця знають всі тайни
і так вони співають,
співають,
Одетта починає, а Делберт Андерсон грає на гітарі; вона співає:
«Я дівчина постійної печалі… бачила горя на своїм віку… прощавай вже… штат Кентуккі…»
СІМ
Отак і Мію затягло крізь Незнайдені Двері просто у Країну Пам’яті, перенесло просто до порослого бур’янами заднього двору «Блакитного Місяця», готелика Лестера Бамбрі, отак вона й почула….
(чує)