Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
ВІСІМ
Мія чує, як співає пісню жінка, котра стане Сюзанною. Чує, як до неї, один по одному, приєднуються інші голоси, як врешті всі співають разом, хором, а зверху сяє на них місяць Міссісіпі, освітлює їхні лиця — деякі з них чорні, деякі білі — і холодні сталеві рейки, що біжать за готелем звідси на північ, що біжать на Лонгдейл, містечко, де 5 серпня 1964 року буде знайдено напіврозкладені тіла їхніх друзів: Джеймса Чейні (21), Ендрю Гудмена (21), Майкла Швернера (24), о Дискордія! А тобі, поціновувачу пітьми, хай дарує радість червоне око, що сяє там.
Вона чує, як вони співають.
Блукаю я по всій оцій Землі… Крізь бурю й вітер, крізь хуртовини і дощі… Я стрибну в потяг, що йде на Північ…
Ніщо не розплющує очі пам’яті краще за пісню, та це Одеттині спогади підносять і відносять десь далеко Мію, коли разом у срібнім сяйві місяця співають Дет і її ка-друзі. Мія бачить, як вони, зчепивши руки, йдуть звідси, співаючи
(о, в глибині серця… я вірю…) [133]
133
«В глибині серця я вірю» — фраза з пісні Джоан Баез «Ми переможемо».
іншу пісню, ту, що розповідає ніби про них. А вздовж вулиці обличчя, вони дивляться на них і пашіють ненавистю. Стиснуті в кулаки мозолисті руки тих, що погрожують їм. Підібгані губи жінок, котрі харкають на них, і слина паплюжить їм щоки,
зачіски в них ганебні, сорочки дешеві, вони голоногі, без панчіх, черевики збиті, як у ланців. Стоять чоловіки в робочих комбінезонах (Ошкош-бі-Гош, [134] ну ж бо, алілуя). Тут же хлопці-підлітки у чистеньких білих пуловерах, коротко підстрижені під їжачка, і один з них кричить Одетті, чітко вимовляючи кожне слово: Ми Уб’ємо Кожного! Чортового! Нігера! Котрий Хоч Крок Зробить В Кампус Старої Міс!
134
«Ошкош-бі-Гош» — назва заснованої 1895 р. у місті Ошкош, штат Вісконсин, компанії з виробництва робочого й дитячого одягу; назва міста Ошкош також слугує ідіомою для означення масового непросипного пияцтва.
І їх товариство міцнішає попри страх. Через страх. Відчуття, що вони роблять щось неймовірно важливе: щось на віки. Вони змінять Америку, а якщо ціна цьому — кров, що ж, вони заплатять цю ціну. Істинно кажу, ну ж бо, алілуя, хвалімо Бога, ну ж бо, де ваш гучний амінь.
А тоді приходить білий хлопець Даррил, спершу він не міг, він кульгав і не міг, а потім зміг, і потаємна інша сутність Одетти — вересклива, смішлива, гидка інша — не наважується оприявнитися. Даррил і Дет лежать разом до ранку, замилувано сплять до ранку під місяцем Міссісіпі. Слухають цвіркунів. Слухають пугачів. Слухають тихе, ніжне гудіння Землі, що обертається на своїх шарнірах, обертається й обертається, вкручуючись далі й далі у двадцяте століття. Вони молоді, кров у них біжить гаряча, і вони аніскілечки не сумніваються у своїй здатності змінити все.
— Прощай, щасти тобі, коханий…
Це її пісня серед бур’янів на задньому дворі мотелю «Блакитний Місяць», це її пісня під місяцем.
— Твого лиця ніколи я вже на побачу знову… [135]
Це Одетта Голмс в апофеозі свого життя, і Мія теж там присутня! Вона все бачить, відчуває, вона в піднесеному захваті від цієї, хтось сказав би — дурної надії (ах, ну ж бо проголосімо алілуя, всі разом скажімо Боог-Бомба). Вона розуміє, як постійне відчуття страху робить із друзів коштовності; як воно робить солодким кожен кусень хліба; як воно розтягує час, що починає здаватися, ніби день повзе безкінечно, поки зануриться в оксамитову ніч, а вони ж знають, що Джеймс Чейні мертвий.
135
Одетта співає англійську народну баладу про розлуку моряка з коханою «Десять тисяч миль», уперше опубліковану 1710 року.
(ну ж бо, скажімо правду)
вони знають, що Ендрю Гудмен мертвий.
(ну ж бо, скажімо алілуя)
вони знають, що Майкл Швернер — найстарший з них, та все ще дитина в свої 24 роки, — мертвий.
(ну ж бо, гукніть мені свій найголосніший амінь!)
Вони знають, що будь-кого з них можуть зарити у грунт Філадельфії чи Лонгдейла. У будь-який мент. Наступного вечора після цих співів на заднім дворі «Блакитного Місяця» більшість із них, включно з Одеттою, кинуть до в’язниці і для неї розпочнеться період знущань. Але зараз вона зі своїми друзями, зі своїм коханим, і вони всі, як один, а Дискордію турнули геть. Цього вечора вони, обійнявшись і розхитуючись, співають разом.
Дівчата співають «дівчина», а хлопці співають «чоловік». Мія піднесена їхньою любов’ю одне до одного; вона схвильована простотою того, у що вони вірять.
Спершу надто приголомшена — ні засміятися, ні заплакати, вона може тільки слухати, заворожена.
ДЕВ'ЯТЬ
Коли вуличний музика розпочав четвертий куплет, до його голосу приєднався голос Сюзанни, спершу нерішуче, а тоді — дякувати його підбадьорливій усмішці — вона беззастережно повела верхню партію в двоголоссі.
Такий сніданок — сьорбаємо голу юшку, Вечеряємо ми бобами з хлібом, Нема у шахтарів того, що звуть обідом, Й мішок соломи їм вночі слугує ліжком.ДЕСЯТЬ
Після цього куплету гітарист замовк і з радісним зачудуванням подивився на Сюзанну-Мію.
— А я гадав, що, окрім мене, ніхто не зна цього куплету, — промовив він. — Цей куплет співали «їздці свободи». [136]
— Ні, — тихо заперечила Сюзанна. — Не вони. Куплет про голу юшку співали волонтери виборчої реєстрації. Ті, що приїхали до Оксфорда влітку шістдесят четвертого, коли було вбито отих трьох хлопців.
— Швернер і Гудмен, — назвав він. — Не пам’ятаю імені того…
136
«Їздці свободи» («Фрідом райдерз») — рух за рівні громадянські права, що розпочався 1960 p.; активісти їздили по Півдню CШA, перевіряючи на собі (часто з сумними наслідками), як виконується свіже рішення Верховного суду про заборону расової сегрегації на автобусних маршрутах, які перетинають кордони штатів.
— Джеймс Чейні, — тихо промовила вона. — У нього було таке гарне волосся.
— Ти так про нього говориш, ніби ти його знала, — здивувався він. — Але ж тобі самій років… так, десь тридцять?
Сюзанна розуміла, що виглядає набагато старшою за тридцятирічну, особливо сьогодні, але, звісно ж, у кейсі цього хлопця тепер лежало на п’ятдесят доларів більше, ніж усього лиш одну пісню тому, і це вплинуло на його зір.
— Моя матір провела літо шістдесят четвертого в окрузі Нешоба, — сказала Сюзанна, і ці два випадково промовлені слова — моя матір — вразили її тюремницю з такою силою, якої вона й сподіватися не могла. Ці слова навстіж розчахнули серце Мії.
— Крута мамця! — посміхнувся юнак. Та усмішка його швидко зів’яла. Він виловив з кейса п’ятдесятку і простягнув банкноту їй. — Заберіть назад, мем, мені було приємно заспівати з вами.
— Ніяк не можу, — усміхнулася Сюзанна у відповідь. — Пам’ятай про ту боротьбу, цього мені буде достатньо. І пам’ятай Джиммі, Енді й Майкла, якщо твоя ласка. Повір, мені цього якраз вистачить.
— Будь ласка, — не вгавав хлопець. Він знову посміхався, але посмішка в нього тепер була якась тривожна, ніби в когось із тих юнаків у Країні Колись, що співають місячної ночі на захаращених мотлохом задвірках між диктовими конурками мотелю «Блакитний Місяць» і подвійним блиском холодного місячного сяйва на залізничних рейках; у своїй красі й безтурботному цвітінні юності він міг бути будь-ким із них, і як же в оцю мить його любила Мія. Навіть її малюк здавався чимось другорядним на фоні цього сяйва. Вона розуміла, що в багатьох сенсах це сяйво фальшиве, породжене спогадами її хазяйки, й водночас вона мала підозру, що в якомусь сенсі воно таки реальне. Натомість вона знала точно: тільки така істота, як вона сама, що була безсмертною і відмовилася від безсмертя, могла оцінити цю щиросерду відчайдушність у протистоянні силам Дискордії. Весь той ризик для крихкої краси, коли свою віру вона ставить поперед особистої безпеки.