Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
Вона знову подивилася на екран. Мія вже перейшла вулицю і дивилася на зелений козирок ресторану. Завагалася. Чи здатна вона прочитати цей напис: ДІКСІ-ПІҐ? Напевне, що ні, проте зображення вона впізнає. Усміхнене, закопчене порося.
Та тепер ще й інтенсивні перейми почалися, отже, довго вагатися вона не буде.
— Едді, я мушу йти. Я кохаю тебе, золотий мій! Пам’ятай це, що б не трапилося! Ніколи про це не забувай! Я кохаю тебе! І це… — В око їй впав напівкруглий індикатор, що містився на панелі поза мікрофоном. Стрілка на ньому покинула червоний сектор. Сюзанна подумала, що вона залишатиметься на жовтому полі, поки триватимуть пологи, а потім повернеться на зелене.
Так воно й буде, якщо нічого не піде шкереберть.
Вона усвідомила, що все ще тримає в руці мікрофон.
— Це Сюзанна-Мія, кінець передачі. Хай береже вас Бог, хлопці. Бог і ка.
Вона поклала мікрофон і заплющила очі.
ДВАНАДЦЯТЬ
Сюзанна вмить відчула, що з Мією відбулася переміна. Хоча вона вже прийшла до Діксі-Піґ і перейми в неї рішуче посилилися, Мія шугала думками деінде. Думала вона про Одетту Голмс і те, що Майкл Швернер називав проектом «Літо в Міссісіпі». (Натомість його самого білі оксфордські трудяги називали жидком.) Емоційна атмосфера, до якої знов повернулася Сюзанна, була гнітючою, в ній усе заклякло, немов у повітрі перед шаленою вересневою грозою.
— Сюзанно, Сюзанно, Денова дочко!
— Що, Міє?
— Я погодилася стати смертною.
— Ти це казала.
І справді, у Федіку Мія виглядала смертною. Смертною і страшенно вагітною.
— Але ж мені не дісталася більшість із того, що й робить цінним таке короткочасне життя. Правда? — У її голосі звучала невимовна журба, але гіркого здивування в ньому було ще більше. — Ти могла б мені про це розповісти, але на це нема часу. Вже нема.
— Тікай геть звідси, — промовила Сюзанна без особливої надії. — Візьми таксі, поїдь до лікарні. Міє, ми все подолаємо разом. Може, навіть зможемо виростити його разо…
— Якщо я народжу його не тут, а деінде, він помре і ми помремо разом з ним. — Вона говорила з цілковитою переконаністю. — А я маю його народити. Мене обдурили у всьому, окрім мого малюка, і я його народжу. Але… Сюзанно… Поки ми ще туди не ввійшли… ти тоді згадала про свою матір.
— Я збрехала. Це я сама була в Оксфорді. Збрехати було легше, ніж пояснювати щось про мандри крізь час у паралельних світах.
— Покажи мені правду. Покажи мені свою матір. Покажи, благаю тебе!
Не було часу зважувати всі «за» і «проти», що крилися в цьому проханні; його слід було або моментально виконати, або відмовити. Сюзанна вирішила виконати.
— Дивись, — сказала вона.
ТРИНАДЦЯТЬ
У Країні Пам’яті завжди той самий час — Теперішній.
Там є Незнайдені Двері.
(о, втрачене)
і коли Сюзанна їх знайшла і прочинила, Мія побачила жінку з темним, зачесаним назад волоссям і пронизливими сірими очима. На шиї в неї висить камея. Вона, ця жінка, сидить біля кухонного столу, у вічному пасмі сонячного світла. У цьому спогаді завжди десять хвилин на третю після полудня, жовтень 1946 року, Велика війна закінчилась, по радіо співає Ірен Дей [137] і завжди пахне імбирним печивом.
137
Ірен Дей (1918–1971) — популярна у 30–40 pp. XX ст. джазова співачка, дружина і солістка біг-бенду трубача й композитора, емігранта з України, Чарлі Співака (1907–1982).
— Одетто, іди-но сюди, посидь зі мною, — каже ця жінка від столу, її мати. — Покуштуй ось солоденького. Ти така гарненька, дівчинко.
І вона посміхається.
О, втрачене, оплакане вітром, привидом повертається знов. [138]
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
Цілком прозаїчна картина, скажете ви, і матимете рацію. Дівчинка приходить додому зі школи, в одній руці в неї сумка з підручниками, у другій — торба з фізкультурною формою, на ній біла блузка і картата спідничка-плісе, гольфи з бантиками по боках (чорне і помаранчеве — кольори її школи Св. Анни). Біля кухонного столу сидить її мати, дивиться на дочку і пропонує їй з’їсти імбирного печива, щойно з духовки. Це лише одна мить з мільйонів тих, що промайнули, єдиний крихітний атом, з яких складається життя. Але від побаченого в Мії перехопило подих,
138
«О, втрачене…» — цитата з роману Томаса Вулфа «Поглянь на дім свій, янголе».
(ти така гарненька, дівчинко!)
вона чітко побачила те, чого не розуміла раніше: яким безцінним даром може бути материнство… якщо, і це головне, йому дозволено безперешкодно розвиватися своїм шляхом.
Нагороди?
Неміряні.
Зрештою ти сама могла б бути тією жінкою, котра сидить у пасмі сонячного світла. Ти могла б бути тією, що дивиться, як її дитина хоробро випливає з гавані дитинства. Ти могла б бути тим вітерцем, що надимає розгорнуті вітрила своєї дитини.
Ти.
Одетто, іди сюди, посидь зі мною.
У Мії сперло груди.
Покуштуй ось солоденького.
Очі в неї затуманились, усміхнене порося, намальоване на тенті, спершу роздвоїлося, а потім і почетверилося.
Ти така гарненька, дівчинко!
Хоч скількись часу краще, ніж зовсім ніякого. Навіть п’ять років чи хоч три — краще, ніж зовсім нічого. Хай вона не мала диплома Моргаузу, взагалі не мала освіти, і навіть не вміла читати, але їй вистачало арифметичних знань, щоб порахувати: три краще, ніж нічого. Навіть один краще, ніж жодного.
Ох…
Ох, але…
Мія уявила, як крізь двері входить синьоокий хлопчик, не втрачений, а надбаний. Вона уявила, як каже йому: «Ти такий гарненький, синку!»
Вона заплакала.
— Що я наробила? — Жахливе питання. — Що я могла іншого зробити? — мабуть, іще жахливіше.
О Дискордія!
П'ЯТНАДЦЯТЬ
У Сюзанни був єдиний шанс щось зробити: зараз же, поки Мія застигла біля підніжжя сходів, які вели до її долі. Сюзанна полізла рукою до кишені джинсів і торкнулася черепахи, sk"oldpadda. Її коричневі пальці, лише тонким шаром полотна відокремлені від Міїних білих ніг, зімкнулися навкруг фігурки.