Пів'яблука
Шрифт:
— До речi, хочу купити шовкову постiль, — собi i Соньцi. Наразi не на посаг. Нiколи на шовкових простирадлах не спала, — Iрина долила собi зеленого чаю з фаянсового заварничка. — А кажуть, якщо на подушцi у шовковiй наволочцi спати, зранку слiдiв на обличчi не буде. Ну, таких, знаєте, тимчасових зморшок-зiм’ятостей, якi тримаються годину-другу.
Магда покликала офiцiанта, замовила ще горнятко горiхового капучiно, знову взяла яблуко до рук, покрутила, i воно розпалося на двi половинки.
— Ой, зламала! — налякалася Магда. — А нi, не зламала. Воно iз сюрпризом! Подивiться.
Приставила
Галина мобiлка на столi подала голос.
— Так, Вiтюсь… Ви що, вже повернулися? А-а… А-а… Можу… Добре… Заїжджай. Ми знаєш, де? Де ми є, дiвчата?
Пояснила за допомогою подруг, куди пiд’їхати. «Батько їм дозволяє машину брати, в обох довiренiсть є», — пояснила подругам.
— Вiдразу видно, що ти з сином розмовляла, — Магда сховала яблуко у солом’яно-гобеленову торбинку. — Як з сином, то «Вiтюся», як з чоловiком, то «Вiктор». А ти спробуй старшого назвати Вiтюсею, побачиш, який буде ефект…
9 Сонька
Тiтка Уля померла увi снi. Сидячи у своєму крiслi пiд улюбленим картатим пледом. До неї щосереди та щосуботи приходила дiвчина, помiчниця по хатньому господарству. Вона й побачила її першою, вiдiмкнувши дверi своїм ключем, i вiдразу зателефонувала до Iрини.
На поминках сусiди та друзi тiтки говорили про те, як Уляна вмiла знаходити радiсть у буденних речах та подiях, як дивувала своїм оптимiзмом у найскладнiших ситуацiях. Коли ноги перестали слухатися, вона навчилася давати собi раду* без нiг. Навiть пiдлогу мила, прала та пекла. Найдавнiша її подруга тiтка Марина згадала за поминальним столом давню iсторiю, як колись, дуже давно, коли Уляна мала гарну впевнену ходу, i її чоловiк ще був живий, вона привела додому бомжа. «Хто це?» — здивувався чоловiк. А Уляна: «Людина. А на дворi мороз — аж у носi липне». Постелила гостевi спати на кухнi на пiдлозi, бо бiльше не було де, запитала: «Їсти хочеш?» А той: «Менi б випити»… Що робити? Дiстала пляшку горiлки й налила.
…Через кiлька днiв пiсля похорону Iрина зателефонувала до Магди. Попросила поїхати з нею на тiтчину квартиру. Стася, дiвчина-студентка, що помагала тiтцi по господарцi, була у вiд’їздi, сказала по телефону, що через два тижнi повернеться i вiддасть ключi. Треба було попiдливати тiтчинi улюбленi вазони з азалiями та королiвською бегонiєю.
Разом iз сутiнками на мiсто опустився дощ — спочатку лише дрiбно сiяв, а далi вперiщив несамовито. На сходовому майданчику бiля самих дверей до помешкання Iрина зупинилася, струшуючи воду з парасолi. Десь ледь чутно нявкнуло кошеня. Тiтка мешкала у старому будинку з високими стелями та грубими стiнами з надiйною
Вiдчинили дверi, у нiс вдарив незнайомий теплувато-нудотний запах. Увiмкнули свiтло, i перше, що побачили — купку закривавлених простирадл на пiдлозi. На них зiжмаканий чорний пакет для смiття. Вiн рухався.
Магда перелякано зойкнула. Iрина зробилася блiда як папiр, серце закалаталося у горлi. Вона посунула парасолею край пакету вбiк. У целофановому кульку часто-часто дихав живий комочок. Дитина. У плямах свiжої кровi та чогось бiлого, схожого на пiну. Немовля трусилося, як слiпе кошеня, водило тонесенькими рученятами у повiтрi, нiби намагалося щось упiймати розчепiреними пальчиками-сiрничками.
Магда отямилася першою. Кинулася до дитини, з черевця якої тягнулася довга неперев’язана пуповина зi зморщеною здутою кулькою на кiнцi. Маля — це була дiвчинка — вiд дотику холодних рук скривилося й запищало.
— Iрино! Де тут щось чисте? Простирадла чи рушники?
Iрина не вiдповiла — вона зазирала углиб кiмнати:
— Хто тут?
При свiтлi вуличних лiхтарiв у кiмнатi важко було щось роздивитися. Спочатку побачила блискучу сумку з каскадом блискавок та ланцюжкiв. А потiм переляканi очi — як її? — вона забула, як звали дiвчину, що прибирала у тiтчинiй квартирi. Дiвчина стояла у плащi, притискала до грудей свою торбу.
— Стася! — Iрина згадала iм’я. — Це ти?!
— Я благаю вас, вiдпустiть мене! — гаряче зашепотiла дiвчина. — Воно недоношене. Майже викидень. Все одно помре.
— Най тя шляк трафить*! Що за фiгня!! Ти де, Магдо?
Магда тим часом витягала з шухляди чистi рушники.
— Де зеленка? Де перекис водню? — крикнула вона.
Їй теж нiхто не вiдповiв. Iрина тим часом намагалася зупинити Стасю, яка по кроку просувалася до дверей.
— Випустiть мене! — просила вона. — Або хочете? — залишiть на кiлька хвилин. Зараз усе буде чисто, нiби нiчого й не було. Я заберуся з усiм цим, — вона копнула ногою простирадла та пакети на пiдлозi.
Iрина озирнулася у пошуках слухавки радiотелефону.
— Де телефон?
— Не треба! — вчепилася в її руку Стася. — Не треба мiлiцiю! Мене тато вб’є. Нiхто в селi не знає… З гуртожитку на лiто не виїхала, працюю, кому яке дiло… А воно й не видно було. Нiхто не здогадувався…
— Та почекай же! Треба викликати швидку — тобi i дитинi потрiбна медична допомога. А далi роби, що хочеш.
— Не треба! Менi лiкарi не потрiбнi, зi мною усе гаразд. А воно i так не житиме. Вiдпустiть! — знову повторила Стася.
— Усе з тобою, дiвко, зрозумiло. Магдо, де ти є, в чорта Бога душу мать?!!
Магда стояла бiля кухонного столу, закусивши нижню губу. Вона вiдкрила пляшечку з йодом та пляшечку з перекисом водню, накрутила ватку на сiрник i поклала його поруч з коротким уривком грубої нитки.
— Що ти робиш? — Iрина була готова заплакати.
Магда не вiдповiла — мовчки розвила немовля, пiдклавши пiд нього складений удвiчi махровий рушник. Коли вона встигла приготуватися до цих манiпуляцiй?… Обережно занурила дратву* у зеленку, витягнула i, подумавши, вiдклала вбiк. Знову сповила маленьке i нiжно притиснула до себе.