Пів'яблука

Вдовиченко Галина

— Сюди, будь ласка, — показала рукою дiвчина. — Але треба доплатити сорок гривень.

— За що? — усмiхнулася Луїза так, нiби дiвчина запропонувала повернути кожнiй по двадцятцi. — За можливiсть вибрати столик у порожнiй залi? Не турбуйтеся даремно. Ми сядемо за свiй.

— Замовляти щось будете?

— Принесiть спочатку меню.

Розмовляти було практично неможливо, хiба обмiнюватися короткими фразами, голосно повторюючи їх.

Двi дiвчинки рокiв по сiмнадцять занадто розкуто, мабуть, вiд збентеження, увiйшли до залу. Вузесенькi джинси, коротенькi топи, пiрсинги в пупках. Ще три малолiтки також у топiках i джинсах сiли за свiй

столик. Ото i вся публiка. Свiтло на три секунди згасло, i знову засяяло, вже з новою силою, пульсуючи у такт з музикою.

На сцену вискочив, манiрно переставляючи ноги, худенький хлопець у схiдному блискучому халатi. «Вас вiтає незрiвнянний Макс iз Києва!» — урочисто виголосив хтось невидимий. Макс завмер у позi статуї Незалежностi на центральному столичному майданi. У пiднятих над головою руках бракувало лише гiлки слави. Багатообiцяючим жестом розчахнув халат i повiльно витягнув зi стрiнгiв, на яких блискучими стразами було викладено слово sweet, довжелезне боа. Помах руками — i над головою танцiвника на кiлька секунд зависло коромисло з кольорового пiр’я. Точнiсiнько кам”яна «балувана Галя» з Майдану!

Глядачки спiвчутливо спостерiгали за сiрничковими ноженятами стриптизера та його урочистим виразом обличчя. Ритм музики почастiшав, нагадуючи барабанний дрiб, i Макс рiшучо скинув халат, залишившись у червоних стрiнгах та червоних чобiтках. Дупця виявилася кiстлявою i пласкою, як у тушки кролика.

Вiн надзвичайно старався, з помiтним зусиллям утримуючи на обличчi пластмасовий завчений усмiх.

Його було дуже шкода. А потiм стало дуже смiшно.

…Вечiр закiнчився iстеричним реготом на нiчний вулицi. Смiялися так, що таксист, приїхавши за викликом, повiдомив: «Їхав на ваш смiх, було чути ще за рогом».

Спочатку завезли додому Iрину, потiм Луїзу. Почекали, поки засвiтиться її вiкно на кухнi. Наступним за маршрутом був дiм Галi.

— Давай завтра в обiдню перерву пробiжимося по вернiсажу, по антикварних рядах… — запропонувала Магда.

— Я йду до лiкаря, — Галя взялася за ручку дверцят. — Менi призначили операцiю, щитовидку треба забрати повнiстю, уявляєш?

Магдi вiдiбрало мову.

Таксист незворушно чекав сигналу, аби їхати далi.

— Пiдемо разом, — прийшла до тями Магда. — Я зараз приїду додому i тобi зателефоную.

…До лiкаря Галя усе ж пiшла сама («Не треба мене супроводжувати, не ображайся…»). Але не до свого, а до iншого — за пiдказкою подруги. Магда обдзвонила усiх своїх знайомих i вийшла таки на ендокринолога з доброю репутацiєю. «Поговори з нею, а тодi вже прийматимеш рiшення», — порадила Галi.

Лiкарку звали Наталя Вiкторiвна. Вiд неї хотiлося запозичити в особисте користування вiдразу кiлька рис. Манеру слухати — уважно, не перебиваючи, ледь помiтним рухом даючи зрозумiти, коли виникає запитання. Вiдсутнiсть слiв-паразитiв, як i будь-яких зайвих слiв. Здатнiсть водити ручкою на паперi легко, без зусиль, немов пензлем. I аристократичну звичку тримати спину рiвно, без напруги. Згодом через кiлька зустрiчей, виявилося, що Наталя Вiкторiвна — внучата племiнниця графа Льва Толстого.

Безмежна довiра, яку викликала Наталя Вiкторiвна, не давала сумнiвам жодного шансу. Її хотiлося слухатися, як улюблену вчительку у першому класi.

Галi здавалося, що так уважно жоден лiкар її не оглядав i не розпитував про малозначущi деталi.

Переглянувши результати аналiзiв, Наталя Вiкторiвна зробила висновок:

— Спробуємо уникнути операцiї.

На

бiлому цупкому паперi акуратним i несподiвано, як для лiкаря, розбiрливим почерком вона розписала схему лiкування на першi три тижнi. Внизу, пiд назвами лiкiв, додала народну пораду: прикладати до шиї свiжий домашнiй сир, чергуючи через день зi свiжим капустяним листком. Ця рекомендацiя незвично виглядала поруч з назвами таблеток. Однак головне, що почула Галя, стосувалося не лiкiв.

— У вас гiпотиреоз. Це означає уповiльнений обмiн речовин, — пояснила лiкарка. — Для того аби почуватися добре, мусите самi пришвидшувати собi обмiн речовин. Запишiться на плавання, бiгайте зранку або ввечерi, ходiть на тенiс. Робiть що завгодно, аби бiльше рухатися. Це буде додатковим, дуже вiдчутним стимулом для щитовидки, щоб вона не засинала.

Написала наприкiнцi списаного аркуша слово «Рухатися!» — i пiдкреслила його.

— Хай вам постiйно нагадує про себе синдром Мiка Джаггера, — порадила наприкiнцi. — Цей спiвак мiг би вести спокiйне життя пенсiонера, збавивши темп вiдповiдно до вiку, адже йому за шiстдесят. А вiн їздить у тривалi турне з «Роллiнг Стоунз», неабияк фiзично навантажує себе… Вам доведеться завжди рухатися бiльше, анiж iншим. Запам’ятайте це, будь ласка.

На ранковий бiг у Галi не знаходилося зайвих сорока хвилин, бiльше тижня вона не протрималася. Плавання теж потребувало додаткових пiвтори, а то й двi години: поки до басейну доїдеш, поки назад повернешся… Вона знайшла свiй варiант — почала ходити пiшки з роботи.

Дорога додому забирала рiвно п’ятдесят хвилин. Їх не можна було порiвняти зi звичними двадцятьма хвилинами сидiння в автiвцi поруч з водiєм. Наприкiнцi робочого дня Галя перевзувалася у кросiвки i виходила на вулицю у передчуттi задоволення. Через пiвгодини швидкої ходьби на змiну втомi приходила легкiсть i пiднесення… А коли майже за годину переступала порiг свого дому, за плечима трiпотiли крила. Що робитиме, коли прийде осiнь i вечорiтиме швидко, ще не вирiшила. Буде день — буде й пiсня.

Луїза замiряла для подруги вiдстань вiд роботи до дому на своєму волошковому «Шевроле» — п’ять кiлометрiв двiстi метрiв. Маршрут частково пролягав вулицею, що називалася Хуторiвка. Нещодавно саме Хуторiвка була чи не найзанедбанiшою вулицею у районi, навiть тротуару та лiхтарiв тут не було. Але мiська влада та двi потужнi хуторiвськi новобудови — гуртовий ринок i Богословська академiя — об’єднали свої зусилля i тепер вулицю-попелюшку не пiзнати. Крапкою над «i» у цих перетвореннях стали бузок i жасмин, посадженi вздовж траси. Вiд травня по липень тут стояв аромат квiтучих кущiв. Вчорашнє сiре чудовисько — бетонний мiст поблизу тюрми — перетворився на трiумфальну арку i тепер над дорогою звисали яскравi гiрлянди петунiї, а восени полум'янiли кущики рудих хризантем.

У добузково-жасминний перiод на картi геопатогенних зон мiста ця дiлянка дороги була позначена як найнебезпечнiша. Знавцi пояснювали, що у давнi часи тут вiдбулася жорстока сiч, у якiй полягло сотнi людей. Тут, поблизу тюрми, водiї несподiвано могли втратити на кiлька секунд свiдомiсть. За кiлькiстю аварiй та нещасних випадкiв мiсцина донедавна тримала сумну першiсть мiста. Але поступово львiв’яни зауважили, що впорядкована квiтуча вулиця бiльше не потрапляє у мiлiцейсько-даїшнi зведення. Коли ж фахiвцi-геопатологи знову перевiрили цю дiлянку, то у першi хвилини не повiрили своїм пристроям: Хуторiвка стала «чистою», плями чорної енергiї зникли.