Пів'яблука

Вдовиченко Галина

— Деколи я дозволяю собi трошки випити. Але з вели-и-иким задоволенням, — додала Луїза. — Правильно?

— Лягаю спати не пiзнiше одинадцятої вечора, — вступила у гру Магда. — Не тому, що так треба, а тому що менi так подобається.

–  Їм не менше двох яблук на день. Iз зернятками, — пiдхопила Iрина. — Хто перший зупиниться, той програв.

— Так… Зараз… Ага! Пам’ятаю лише хороше, погане забуваю.

— Страше-е-енно люблю гарно одягатися.

— Завжди маю вдома букет живих квiтiв.

— Люблю смiятися.

— Вчу англiйську.

— Розв’язую кросворди.

— Не вечеряю. Переважно… Бо не хочу.

— Не п’ю колу. П’ю зелений чай i мiнералку без газу, щоб

не було целюлiту.

— Так… Не боюся клiмаксу та iнших фiзiологiчних змiн в органiзмi. Люблю свою роботу, — пiшла на новий виток Галя.

— Люблю свого чоловiка, — не здавалася Магда.

— Люблю запах мужчини, — пiдтримала Iрина.

Усi засмiялися.

— Який саме? Запах шкарпеток чи тютюну?

— Спiтнiлої сорочки?

— Досить, мантелепи, ви програли, — задоволено констатувала Iрина.

Магда запропонувала усiм залишитися на ночiвлю. Завтра ж недiля. Можна ввечерi посидiти бiля вогнища, поїсти печеної картоплi, тим бiльше, що мiсяць буквою С. Зранку вiдiспатися.

— Я в принципi можу. Вiтя у Києвi, буде лише у понедiлок, — погодилася Галя. — Хлопцi у Карпатах, на Петрос пiднiмаються…

Луїза знизала плечима.

— Залишайтеся, — вирiшила за усiх Iрина. — А я їду, бо не хочу Соньку саму залишати. Повернуся до вас о десятiй ранку. Пропоную завтра пройтися по дорогих бутiках i блошиних ринках. Погоджуєтеся? Обiцяю незабутнi враження. Маю замовлення на оформлення кiмнати у японському стилi. Собi теж хочеться щось для натхнення прикупити. Магдi подивимося дещо у колекцiю. Галi — якийсь лаконiчний додаток, щось дiлове, в офiс. А Луїзi…

— Менi треба якусь деталь у кадр, аксесуар чи що, — пiдхопила Луїза. — Щось викличне, зухвале, на межi кiчу.

— Якi блошинi ринки? На секонд-хенд не пiду, — Магда почала збирати горнятка.

— Я теж не маю бажання, — пiдтримала подругу Галя.

— Чому? — поцiкавилася Iрина. — Соромитеся? Комплексуєте? Якщо не цiкаво у принципi — одна справа. Якщо цiкаво, але соромитеся — зовсiм iнша. Тiльки абсолютно вiльна людина може, не кремпуючись*, ходити на блошинi ринки та у крамнички секонд-хенду. Багатьох приваблюють копiйчанi цiни за якiсний товар, i вони б радi зекономити… Але за умови, щоб їх нiхто не бачив у цих соромiцьких мiсцях. Якби ви знали, якi люди ходять потайки до торговцiв елiтним секонд-хендом! Дружини високих чиновникiв, власницi дорогих крамничок, успiшнi спортсмени, художники, журналiсти, артисти… А є ще категорiя понтовикiв, якi ще й хваляться: це я у бутiку купила, шаленi бабки викинула… Усе! Завтра йдемо в народ вичавлювати з себе рабiв. Незабаром цi ринки дрiбних торговцiв закриють, а замiсть них — справа ж вигiдна! — повiдкривають супермаркети секонд-хенду.

Подруги мовчали.

— Кому потрiбний захисний антураж-камуфляж, тому привезу перуки, окуляри та iншi прибамбаси. Замовляйте! — не поступалася Iрина. — Тобi, Галко, як журналiсту, цей досвiд необхiдний. А ти, Магдо, iнакше свою колекцiю старожитного одягу не поповниш. Що скажеш, Луїзо?

— Я готова.

— Ну, до завтра.

8 Секонд-хенд

Для цього походу Луїза вибрала собi образ сучасного Гавроша. Їй личив тiнейджерський комплект з Iрининих припасiв: широкi штани з багатьма кишенями, легка вiтрiвка з капюшоном, кепка з дашком, пiд якою вона сховала свою вогняну гриву, текстильнi черевики i невеликий заплiчник. «Те, що треба», — оцiнила прикид Iрина, оглянувши подругу.

Магда до останнього вiдмовлялася: краще я вас вдома почекаю, книдлi налiплю… Але нарештi й вона включилася у гру. Вийшла до

подруг у довгiй сукнi пiсочного кольору без рукавiв. На головi однотонна батистова хустка, кiнцi вив’язанi навколо шиї, одне свiтле пасмо волосся виглядає назовнi. Великi чорнi окуляри. Сандалiї. Солом’яно-гобеленова торбинка.

— Почуваюся, нiби Катрiн Деньов у якомусь пригодницькому фiльмi, — повiдомила вона.

— Вищий бал! — вiдгукнулася Iрина. — Галко, а ти чого так вирядилася?

— Я вирядилася? — здивувалася Галя. — Я сьогоднi як сiра миша. На такiй жiнцi погляд не затримується.

Усе на нiй було безбарвним: зiпранi джинси, невиразна футболка без малюнкiв та написiв, кросiвки i бандана, навiть маленька шкiряна сумочка на поясi.

— Але ж ти сiрою мишею нiколи не ходиш, — не вiдступалася Iрина, — Це ж не ти! А як знайомих зустрiнеш? Запитають, що сталося?…

— Яких знайомих? За язик себе вкуси! — злякалася Галя. — Зараз нiкуди не пiду.

— А куди складатимеш свої покупки? — Iрина проiгнорувала реплiку подруги.

— Я пакет взяла, вiн у Магди в торбi.

— Ну, вперед!

Iрина виглядала як завжди — тобто яскраво й помiтно.

— Так i пiдеш? — не повiрила Галя.

— Звичайно, нi, — Iрина потягнулася до верхньої полицi, висмикнула звiдти за шнурок стару зимову «вуханку», забуту у передпокої з минулорiчних холодiв, i натягнула її по самiсiнькi брови. — Щоб не привертати зайвої уваги, — без тiнi усмiшки пояснила вона.

Подруги засмiялися, стягнули з неї кроляче неподобство i рушили до Луїзиного «Шевроле».

Уздовж кiльцевої дороги тягнулася доглянута смуга соковитої кукурудзи.

— З чим у вас кукурудза асоцiюється? — запитала Галя.

— З Хрущовим, — не довго думаючи, озвалася Магда.

— А у мене з кукурудзяними пластiвцями у маленьких паперових коробочках, не таких як зараз, а якi у дитинствi були, — Луїза не вiдволiкалася вiд керма, але у розмовi брала активну участь.

— А я згадую бабусину кулешу*, зварену у печi. Її ще потiм у братруру* ставили, аби упрiла, — вiдповiла на своє ж запитання Галя, витримавши невеличку паузу. — Ми її їли ще гарячою зi свiжим молоком, i тодi вона робилася рiдкою, розпускалася у молоцi без грудочок. Або холодною теж з молоком. З пiдсмаженими шкварками та цибулею кулеша дуже смачна. А дiдо полюбляв кулешу з квасним молоком…

Галя почекала, чи скаже щось Iрина, але та мовчала — i тодi додала:

— I ще, як бачу кукурудзу, згадую сукню Iрини для прийому в англiйської королеви.

Дiвчата знали в усiх подробицях подiю, коли Iрина була запрошена на прийом до Її Величностi Єлизавети II, але час вiд часу випитували новi подробицi. «Коли менi буде рокiв так з дев’яносто, — смiялася Iрина, — це лаконiчне оповiдання перетвориться у пишну розлогу повiсть з багатьма деталями».

Вiзит до Єлизавети II трапився у життi Iрини, коли вона виграла «Конкурс однiєї сукнi», який проводив у країнах Європи Концерн британської моди. Iрина, ставши переможницею в Українi, отримала можливiсть вiдвiдати Велику Британiю. На прийом до англiйської королеви одягнула сукню зi своєї останньої колекцiї. По низу спiдницi з синього шовку широкою каймою стояла вишита зеленими нитками соковита кукурудза. Здалеку сукня привертала увагу хiба досконалим кроєм. Але справжнiй ефект справляла на вiдстанi витягнутої руки деталями та нюансами ефектної вишивки стебел, листя i качанiв кукурудзи у скручених спiралями сховках. Сукню доповнювала група пiдтримки — ефектна сумочка та парадовий капелюшок, якi вже давно чекали виходу у свiт. Їх Iрина придбала у панi Зонi з площi Ринок, яка запевняла, що i торбинка, i капелюшок «королiвської кровi». Iрина не сперечалася.