Пів'яблука
Шрифт:
I вона полегшено зiтхнула: вiн дасть грошi.
…Тепер, коли минуло два роки, як почав виходити журнал “Цiкаво жити”, Галя могла нарештi зiзнатися собi у тому, що хоч i була впевнена в успiху, але не настiльки, як показувала у першi органiзацiйнi мiсяцi чоловiковi, його товаришу, який став її партнером по бiзнесу, подругам i тим, кого збирала у команду. Пiд ранок, коли не спалося, вона не раз впадала у панiку. Було страшно, що нiчого не вийде. Уява малювала моторошнi картинки. Люди, якi пiшли за нею, опиняються без роботи. Журнал не купують. Грошi Вiктора i його компаньйона пропадають. Але вранцi вона казала собi, що все йде як слiд i сьогоднi вона зробить ще один, бодай маленький, крок уперед. Одягалася як переможниця.
Що знову не так? Чому вимрiяний журнал уже не тiшить? I звiдки вiдчуття, що було вже як у дитячiй грi “теплiше-теплiше”, i раптом замiть “гаряче”, знову стало “холодно, холодно”…
Спробуєш це пояснити, нехай навiть й подругам, якi завжди на твоєму боцi, не зрозумiють, скажуть, що вiд добра добра не шукають. Усе так. Але чому на душi так мулько? Що їй ще треба?…
4 «Фiалки щосереди»
Середа — день зустрiчей, «дiвич-вечори». Вони їх називали «Фiалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на мiсяць у середу залишати для спiлкування учотирьох. Цього разу вирiшили подивитися панораму, що вiдкривалася з галереї кафе, на останньому поверсi будинку у центрi мiста. Склянi стiни давали можливiсть побачити знайомi вулички з висоти пташиного польоту. Львiв розкинувся перед очима каскадом старовинних дахiв, лискучих вiд вечiрнього дощу. Iмпресiонiстська мжичка додала пейзажу переконливостi: побачили б таку акварель у крамницi чи на виставцi, вiдразу б пiзнали: за завiсою дощу саме Львiв.
— Я колись бачила подiбну картину з квартири одного знайомого, — згадала Iрина.
— Iгоря? — уточнила Луїза.
— Нi, Сергiя. Пам’ятаєш? Вiн мав тут неподалiк «кавалєрку» — малесеньке помешкання з газовою плитою у коридорi та входом з балкону. Тiснява навiть для одного. Але з вiкна вiдкривався фантастичний краєвид: до самого горизонту — дахи, дахи… Можна було спостерiгати, як жiнки розвiшують бiлизну на балконах внутрiшнiх дворикiв або позмагатися у грi «Хто швидше знайде десять котiв?» — i нарахувати їх з пiвтора десятка… Якось, коли ми вже втомилися одне вiд одного, Сергiй запитав, чим мене ще приваблюють нашi зустрiчi. Я вiдповiла: краєвидом з вiкна…
— Не образився?
— Чого б це? Вiн визнавав за мною свободу слова. I волевиявлення.
— Рiдкiсний тип чоловiка, — прокоментувала Луїза.
— А також мiтингiв i демонстрацiй…
— Вимираючий вид.
— …Свободу пересування i листування.
— Таких не буває, Iрко.
— У тому то й рiч!
Дiвчата засмiялися.
— А чому розбiглися? Тiльки не дуркуй, скажи чесно.
— Кажу. Почав обмежувати усi вищезгаданi свободи. Чудес не буває… Менi хотiлося, щоб вiн був такий, яким я його собi науявляла. А вiн був такий, який був… Мав звичку вирiшувати за мене, контролювати мої вчинки, захоплювати мiй життєвий простiр. «З ким це ти щойно розмовляла по телефону?», «Хто цей чолов’яга, з яким ти привiталася?», «Куди це ти так вирядилася?»… I головне — тон. Такий зневажливий, контролюючий, зверхнiй. Мовляв, знаємо ми вас, бабiв… Аж кортiло дати йому правдивий привiд для пiдозр.
Iрина у стосунках з чоловiками не терпiла монотонностi та половинчастостi, як Луїза з мiсцями роботи. I легко ставила крапку у вiдносинах, наступного ж дня вiдчуваючи готовнiсть до нового пошуку.
— Не страшно щоразу залишатися самiй? — запитала Магда.
— А чого боятися? — у голосi Iрини знову забринiли нотки веселої зухвалостi. — Це ж тимчасова самотнiсть. Будь-якого дня, за будь-яким рогом я можу зустрiти ЙОГО. Навiть смiття виношу, попередньо причепурившись перед дзеркалом. А раптом ВIН вже вирушив назустрiч, щойно викинувши зi свого життя тягар минулого?…
Iрина
— Чого засумувала? Кохання важко знайти. Що з того, що вiн виявився не мужчиною твого життя! I наступний може виявитися не твоїм, i ще один, i ще… Менi б ноги, я б шукала свою половинку, того одного-єдиного, поки б не знайшла… Хай би хоч сотню перебрала!
За сусiднiм столиком чоловiк, жiнка та дитина їли морозиво. Жiнка навела на своїх хлопцiв об’єктив фотоапарату, скомандувала: «Ближче один до одного, ближче! Усмiхайтеся!» Тато з сином слухняно зблизили голови, волосся в обох однаково стирчало їжачком. За їхнiми спинами вiдкривалася панорама мокрих дахiв. Гарний мав вийти кадр. Блимнув спалах. Жiнка дiловито сховала фотоапарат у футляр та активно взялася за десерт, швидко дала собi з ним раду та пiдсунула ближче до себе креманку чоловiка — вiн до її вмiсту заледве доторкнувся. Енергiйна жiнка весь час перебувала у русi: витерла малюковi руки i губи паперовою серветкою, зняла з чоловiкових вусiв непомiтну крихту, покликала офiцiанта, попорпалася у торбинцi. Чоловiк щось стиха говорив хлопчиковi, показуючи за вiкно, малюк перепитав його, сказавши, мабуть, щось смiшне, бо тато розреготався. Хлопчик, дивлячись на нього, теж. Жiнка залишалася незворушною. Вона уважно вивчала рахунок i нагадувала серйозну виховательку двох братiв. Коли сiм’я направилася до виходу, офiцiант розкрив шкiряну книжечку з рахунком, у яку мати сiмейства вклала кiлька купюр, i розчаровано закрив. Мабуть, йому зовсiм нiчого не залишили на чай.
— Нiколи б не змогла так поводитися з чоловiком, — заговорила Галя, — Вона ж бiля нього, як мама. Хоча, може його саме це й влаштовує… У кожнiй сiм’ї — свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб з Вiктором ненадовго, а потiм, через рокiв п’ятнадцять, зрозумiла, що ми залишаємося разом, мабуть, тiльки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не тримаємо бiля себе насильно, даємо одне одному свободу. Я б довго не витримала, якби щовечора чоловiк заводив одне й те саме: де була? з ким спiлкувалася? Та i я не чiпляюся до нього: «Знову зiбрався до Петра у карти грати? Не набридло?». I не телефоную по кiлька разiв на день: «Де ти?», «Чий там голос поруч?» Багато речей, через якi жiнки влаштовують iстерики, сприймаю спокiйно…
— Як вчора, — нагадала Iрина.
— Я ж не кажу, що ми не сваримося! — погодилася Галя. — Якщо мене щось справдi виводить з себе, я себе не стримую… Як вчора. Iнодi Вiктор мене бiсить так, що, здається, вбила б. Але через дрiбницi не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи бiльше б уваги вiд нього не зашкодило…
— А я думаю, чоловiковi треба говорити про те, що тебе не влаштовує, - сказала Магда. — Усi проблеми варто проговорювати, особливо дрiбнi, бо вони накопичуються i врештi-решт стають вирiшальними. А натяки не допомагають, чоловiки їх не розумiють.
— Припини, — вiдмахнулася Галя. — Хоч натяками, хоч прямим текстом, а чоловiк перевихованню не пiддається. Безнадiйна справа. Який є, таким i сприймай або вiдразу розбiгайтеся.
— Чому? Ми усi одне на одного впливаємо, — наполягала Магда. — Тiльки слiд зрозумiти, чому вiн робить саме так, i поговорити з ним чесно i вiдверто. От Вiктор… Якщо йому сказати: «Як твоя Галка смачно пече!», вiн мовчки втовче пiвпляцка*, i на тому крапка. Не словом, а дiлом оцiнить. Проте якщо солодке не вдалося, розповiсть про це усiм: «Галка вчора таке чудо спекла… Мало зуби не поламав». Ми вже до цього звикли, а стороннiй людинi дивно: що то, мовляв, за стосунки? Що то за ставлення до жiнки? А знаєте чому вiн так робить?