Пів'яблука

Вдовиченко Галина

Магда чекала дня виписки i радiла найменшiй дрiбничцi. Жiнка у сусiднiй палатi (вони мали один туалет з душовою на двох) переживала, чи залишиться шрам унизу живота пiсля кесаревого розтину, i чи стане згодом живiт пласким, як до вагiтностi. Магду цi проблеми анiскiльки не турбували. Єдине, що її бентежило — вiдсутнiсть молока. Але й тут вона вирiшила, що це не бiда: Сонька ж росла на штучному харчуваннi i нiчого. Головне — дiти були здоровi, вона приходила в норму пiсля операцiї, день виписки наближався, у душi цвiли братчики, у свiтi панувала гармонiя.

Три її подруги поверталися

з Зубри додому. Галя розповiдала про органiзацiйнi нововведення у редакцiї i про помiтну порцiю додаткового часу, яку вона отримала невiдомо звiдки. Вдалася до новацiй пiсля консультацiї з психологом, якого їй порекомендувала заступниця. Психолог, впевнена у собi приємна жiнка, вислухала редактора, понаставила запитань i врештi-решт сформулювала проблему: левову частку часу редактора без особливої потреби розтягують у рiзнi боки, як мишi, її пiдлеглi. Постiйно смикають шефову, заходять до кабiнету коли заманеться, вiдволiкають, не дають зосередитися. I запропонувала схему боротьби з пожирачами часу: перш за усе попередити усiх в редакцiї, що вiдтепер iз їхнiх зарплат вираховуватимуть вартiсть часу, який редактор витратила на кожного конкретного працiвника. Вартiсть не свого часу, а редакторського. Психолог навела приклад: день роботи редактора коштує, умовно, сто доларiв. Робочий день прибиральницi — десять. Якщо прибиральниця має намiр з’ясувати питання про придбання швабр для миття вiкон, i то неодмiнно з редактором, тодi їй варто знати, що наприкiнцi мiсяця з її зарплати буде вирахувано вартiсть редакторських п’яти хвилин, протягом яких йшло обговорення деталей цiєї важливої операцiї.

Або такий варiант. Прийшов до редактора у кабiнет завгосп i просить поради, де знайти добросовiсну прибиральницю, яка б належно виконувала свої обов’язки, адже до теперiшньої прибиральницi мають серйознi претензiї два вiддiли та приймальна. I вiкна вона дотепер не помила, бо спецiальної швабри, мовляв, у неї не має… А згодом завгосп побачить у персональнiй розрахунковiй стрiчцi рядочок з вiдрахуванням за тi пiвгодини iмпровiзованої наради тет-а-тет з редактором. Психолог навела приклади кiлькох успiшних фiрм, де суттєво покращилася органiзацiя працi пiсля таких нововведень…

— I що, допомогло? — поцiкавилася Луїза, пригальмувавши на свiтлофорi.

Галя засмiялася:

— Допомогло. Подякувала психологу за пропозицiю. Такi драконiвськi правила нехай вводять де iнде. Це не для мене. Наступного дня я оголосила на нарадi своє нововведення: якщо не йдеться про щось справдi важливе, приходити до мене у кабiнет в останнi п’ятнадцять хвилин кожної години, а решта сорок п’ять хвилин я — господиня свого часу.

Одразу пiсля наради до кабiнету зайшов життєрадiсний Єрохiн.

— Молодець! — похвалив за рiшучiсть. — Тiльки так з ними i треба. Ходять i ходять, кожен лише за себе й думає. А ти бачила їх фiзiономiї, коли ти повiдомила новину? Кiно i нiмцi!

–  Єрохiн, — зупинила Галя бiльд-редактора, — за п’ятнадцять дванадцята чекаю тебе з розворотом про авто Володимира Гришка, основне фото, де вiн у гаражi брудними руками копирсається пiд капотом найстаршого екземпляру. Не треба усi фото його ретроавтомобiлiв давати, тiльки раритети. Усе. А тепер я занята.

Єрохiн так здивувався,

що аж знiяковiв. У дверях мало не зiштовхнувся зi Славою.

— Дiстав?… — поцiкавилася заступниця, коли за Єрохiним зачинилися дверi. — Правильно. Думав, це його не стосується! З будь-якою дурнею — бiгом до тебе… Щось ти блiда, зробити чаю? Чи розiм’яти шию?

— Славо, зараз прийде Вiктюк з тим проектом, про який ми говорили. Вiн вже два днi у Львовi, завтра його театр їде далi, має тур по Українi. Хочу, аби ти була присутня при розмовi. А перед тим маю встигнути переглянути пошту. Хочу встигнути, якщо ти не проти.

— Все-все-все! — Слава зрозумiла свiй прокол i зникла за дверима.

Тiльки б самiй не порушити новi правила, — думала Галя, вiдкриваючи поштову скриню, — тiльки б привчити i себе, i пiдлеглих до тих рятiвних п’ятнадцяти хвилин щогодини.

Наступного дня пiшла у нововведеннях ще далi. Повiдомила Славi, що удвiчi пiднiмає їй зарплатню. Пiд Славине пiдпорядкування вiдтепер переходить те, у чому вона вже почувається впевнено: реклама, розповсюдження, кадри. А вона, як редактор, зосередиться лише на творчих питаннях, так вiд неї буде бiльше користi i вона вивiльнить собi час для написання книги. Слава зашарiлася — чи то вiд несподiванки, чи то вiд задоволення. Вона мала дар органiзатора i наступного ж дня розквiтла вiд довiри та нових обов’язкiв. А Галя зробила вiдкриття: без її особистого контролю та редакторського втручання в усi процеси журнал не просто функцiонував, а функцiонував не менш продуктивно, анiж дотепер. Їй не обов’язково було вникати в усi деталi життєдiяльностi редакцiї.

Найцiкавiше почалося згодом. Друге дихання вiдкрилося не лише у Слави, а й, немов за законом ланцюгової реакцiї, ще у кiлькох пiдлеглих, чиїм прихованим можливостям Слава знайшла застосування.

Дорогою додому Галя подiлилася з подругами простим вiдкриттям: чим бiльше вважаєш себе незамiнною, тим гiрше i для справи, i для тебе особисто. Продуманий перерозподiл сил та обов’язкiв може зробити переворот i у твоєму життi, i у життi людей, якi працюють поруч.

Бiля пiд’їзду Галя озирнулася i вiдправила подругам грайливий повiтряний поцiлунок.

— Ти зауважила, що Галка вже не втомлюється? — запитала Луїза Iрину. — Ввечерi — весела й енергiйна, немов не було робочого дня. Приходить додому i сiдає за свою книгу. Що значить, у людини є мета…

Бiля будинку Iрини Луїза вийшла з машини разом з подругою, витягнула з багажника коробку з-пiд офiсного паперу.

— Що це? — не зрозумiла Iрина.

У коробцi виявилося дерев’яне яблуко.

— Вiдкрий його, — попросила Луїза. — Щоб я бачила.

— Для чого? — поцiкавилася Iрина.

— Та-ак, зрозумiло. Мушу зайти до тебе на десять хвилин, гаразд?

Луїза натиснула на кнопочку сигналiзацiї: вiрний Шева пискнув високим жiночим голосом.

— Тiтонько Луїзонько! — заверещала Сонька, вiдчинивши дверi, i кинулася на шию маминiй подрузi. — Який прикид! Якi парфуми! Ви — супер! А давайте влаштуємо сьогоднi вечiрку в пiжамах! Залишайтеся у нас ночувати. Будемо дивитися «Iндi», я маю на компактi, або слухати Цезарiю Евору… I пити «Кампарi».

— Яке ще «Кампарi»?! — обсмикнула доньку Iрина.